Вас мучить?
Д о н Г у а н
Ревнувати я не смію.
Він ваш обранець.
Д о н а А н н а
Ні, мої батьки
За Дон Альвара видали мене.
Були ми бідні, Дон Альвар — багатий.
Д о н Г у а н
Щасливець! він скарби свої порожні
Приніс до ніг богині; ось за що
Дістав блаженство райське він! Якби
Я вас зустрів раніше, без вагання
Мій сан, мої багатства, все віддав би
За погляд ваш єдиний і, мов раб,
Виконував священну вашу волю;
Читав би у очах бажання ваші,
Щоб мовчки попереджувати їх,
Щоб все життя вам казкою здавалось.
На жаль, не це судилося мені.
Д о н а А н н а
Дієго, я прошу вас, перестаньте.
Мені любить не можна, бо вдова
Повинна бути вірною і гробу.
Коли б-то знали ви, як Дон Альвар
Мене любив! О, Дон Альвар, напевне,
Закоханої дами не прийняв би,
Коли б він овдовів. Він був би вірним
Покійниці своїй.
Д о н Г у а н
Не мучте серця,
Нагадуючи майже щохвилини
Про чоловіка. Досить вам карать
Мене, хоч кари заслужив я.
Д о н а А н н а
Чим же?
Ви узами не зв'язані святими
Ні з ким. І у любові ви не винні
Ні перед богом, ні переді мною.
Д о н Г у а н
Вам так здається.
Д о н а А н н а
А хіба ви винні
Переді мною? То мені признайтесь.
Д о н Г у а н
Ніколи, ні!
Д о н а А н н а
Дієго, що це значить?
Ви завинили чимось? То скажіть.
Д о н Г у а н
Нізащо, ні!
Д о н а А н н а
Дієго, це так дивно:
Я вимагаю, я прошу.
Д о н Г у а н
Ні, ні.
Д о н а А н н а
А! Так-то ви моїй покірні волі!
А що мені ви зараз говорили?
Що ви б рабом моїм бажали бути.
Дієго, я розсерджусь: признавайтесь
Чим завинили ви переді мною?
Д о н Г у а н
Ви можете зненавидіть мене.
Д о н а А н н а
Ні, ні. Заздалегідь я вас прощаю,
Але бажаю знати...
Д о н Г у а н
Не бажайте
Жахливу таємницю розгадать.
Д о н а А н н а
Жахливу! ви замучили мене,
Все більше розпаляючи цікавість.
І як мене ви скривдити могли?
Я вас не знала — в мене ворогів
Немає зовсім. Вбивця чоловіка
Один і є.
Д о н Г у а н
(про себе)
Вже близько й до розв'язки.
Скажіть мені, нещасний Дон Гуан
Знайомий вам?
Д о н а А н н а
Ні, зроду я його
Не бачила.
Д о н Г у а н
Але в душі до нього
Ворожі ви?
Д о н а А н н а
З обов'язку дружини.
Та ви весь час збиваєте мене
З питання головного, Дон Дієго,-
Я хочу...
Д о н Г у а н
А якби ви Дон Гуана
Зустріли десь?
Д о н а А н н а
Тоді кинджал у серце
Я б злодію встромила.
Доно Анно,
Де твій кинджал? Ось груди. Бий!
Д о н а А н н а
Дієго!
Ви що?
Д о н Г у а н
Я не Дієго, я Гуан.
Д о н а А н н а
О боже! ні, не може буть, не вірю.
Д о н Г у а н
Я Дон Гуан.
Д о н а А н н а
Неправда.
Д о н Г у а н
Я убив
Твого Альвара й зовсім не жалкую,
І не шукай розкаяння в мені.
Д о н а А н н а
Що чую я? Ні, ні, не може бути.
Д о н Г у а н
Я Дон Гуан, і я тебе люблю.
Д о н а А н н а
(падаючи)
Де я?.. де я? мені погано.
Д о н Г у а н
Небо!
Що з нею? що з тобою, Доно Анно?
Опам'ятайся, встань: це твій Дієго,
Це твій покірний раб.
Д о н а А н н а
Залиш мене!
(слабко)
О, ти мій ворог — ти забрав у мене
Все, що в житті...
Д о н Г у а н
Божественне створіння!
Я свій удар спокутувати буду
Найтяжчим, найстрашнішим покаранням.
Накажеш — вмру; накажеш — буду жити
Для тебе лиш...
Д о н а А н н а
Це дійсно Дон Гуан...
Д о н Г у а н
Його вам описали, чи не так,
Розпусним злодієм. – О Доно Анно,-
Чутки, можливо, не в усьому брешуть,
На совісті моїй багато зла.
Я справді довго був покірним учнем
Спокуси і розпусти. Та відтоді,
Як я побачив вас, мені здається,
Душею я воскрес, переродився.
У вас я полюбив добропорядність,
І вперше я покірно перед нею
Німію і навколішки стаю.
Д о н а А н н а
О, Дон Гуан — я знаю — красномовний;
Спокусник хитрий, чула я також.
Ви, кажуть ще, розбещений безбожник,
Ви справжній демон. Скільки ви згубили
Жінок нещасних?
Д о н Г у а н
Ні одної досі
Із них я не любив.
Д о н а А н н а
І я повірю,
Що Дон Гуан кохає перший раз,
Що не шукав в мені нової жертви!
Д о н Г у а н
Коли б я вас задумав обманути,
Чи я б признався, чи назвав ім'я,
Якого ви не можете і чути?
Де ж видно тут обдуманість, підступність?
Д о н а А н н а
Хто знає вас? Та як могли прийти
Сюди ви; тут могли б вас упізнати,
І ваша смерть була б невідворотня.
Д о н Г у а н
Що значить смерть? за мить одну солодку
Життя не жаль віддати.
Д о н а А н н а
Але як
Вам вийти звідсіля, необережний!
Д о н Г у а н
(цілуючи їй руки)
І вас життя злочинного Гуана
Турбує! Так ненависті немає
В душі твоїй небесній, Доно Анно?
Д о н а А н н а
Якби я вас ненавидіть могла!
Однак, уже пора нам розпрощатись.
Д о н Г у а н
Коли ж ми знов побачимось?
Д о н а А н н а
Не знаю.
Колись.
Д о н Г у а н
То, може, завтра?
Д о н а А н н а
Де?
Д о н Г у а н
Отут.
Д о н а А н н а
О Дон Гуане, серцем я слабка.
Д о н Г у а н
На знак, що ти прощаєш, поцілунок...
Д о н а А н н а
Пора, іди.
Д о н Г у а н
Один, холодний, мирний...
Д о н а А н н а
Який ти невідв'язний! на, бери.
Що там за стук?.. сховайся, Дон Гуане.
Д о н Г у а н
Прощай же, до побачення, кохана.
(Виходить і вбігає знову.)
А!
Д о н а А н н а
Що там? А!..
Входить статуя командора.
Дона Анна падає.
С т а т у я
На поклик я з'явився.
Д о н Г у а н
О боже! Доно Анно!
С т а т у я
Кинь її,
Кінець всьому. Тремтиш ти, Дон Гуане.
Д о н Г у а н
Я? ні. Я звав тебе і не боюся.
С т а т у я
Дай руку.
Д о н Г у а н
Ось вона... яке тяжке
Десниці мармурової стискання!
Облиш мене, пусти — роздавиш руку...
Я гину — це кінець — о Доно Анно!
Провалюються.
* * *
Бенкет під час чуми
(Із Вільсонової трагедії: The city of the plague)
Вулиця. Накритий стіл. Кілька чоловіків і жінок,
що бенкетують.
М о л о д и й ч о л о в і к
Вельмишановний голово! Я хочу
Усім нам нагадати про людину,
Чиї постійні вигадки і жарти,
Чиї слівця і відповіді гострі,
Такі дошкульні і такі дотепні,
Нам оживляли бесіду застільну
І розганяли морок, котрий нині
Зараза, гостя наша, насилає
На кращі, найблискучіші уми.
Недавно зовсім наш загальний регіт
Його насмішки славив; неможливо,
Щоб ми серед веселого бенкету
Забули Джаксона! Тут навіть крісло
Стоїть порожнє, нібито чекає
Жартівника — та він уже пішов
В своє холодне житло під землею...
Хоч, певне, красномовніший язик
Не замовкав до нього у могилі;
Та нас багато ще живих, і нам
Ще сумувати нічого. Отож,
Я пропоную вшанувати пам'ять
З веселим дзвоном келихів і сміхом,
Немов би він живий.
Г о л о в а
Він вибув перший
Із кола нашого. Тож пиймо мовчки
За упокій його...
М о л о д и й ч о л о в і к
Хай буде так!
Всі п'ють мовчки.
Г о л о в а
Твій голос, мила Мері, так виводить
Пісень народних жалісливі звуки;
Тож заспівай нам сумно і протяжно,
Щоб потім безоглядніше віддатись
Веселощам, як той, хто від землі
Відірваний, до неї повернувся.
М е р і
(співає)
Ще недавно, наче рожа,
Сторона моя цвіла;
У неділю церква божа
Завжди повною була;
Безтурботних діток в школі
Долинали голоси,
І виблискувало в полі
Лезо гострої коси.
Зараз церква запустіла;
Школа замкнена давно;
Хлібна нива перезріла
І осипалось зерно;
І село, мов попелище,
Сиротиною стоїть —
Тихо скрізь — лиш кладовище
Не пустіє, не мовчить.
Щохвилини мертвих носять,
А вуста людей живих
Безнадійно бога просять
В рай забрати душі їх!
Щохвилини смерть-примара
Цей продовжує абсурд,
І могили, як отара,
Тісно туляться у гурт!
І якщо мене могила
Вже чекає на путі,
Ти, кого я так любила
У короткому житті,
Я молю: не наближайся
До труни, коханий мій,
Вуст безкровних не торкайся,
Краще осторонь постій.
І залиш село відразу,
В той же день його покинь.
Пережди хоч рік заразу
І душею відпочинь.
І коли хвороба схлине,
Ти відвідай бідний прах;
А Едмонда не покине
Дженні навіть в небесах!
Г о л о в а
Задумлива і щиросердна Мері,
Ми дякуєм за жалісливу пісню!
В минулі дні чума така ж, напевне,
Відвідала і твій далекий край.
Тоді звучали зойки і квиління
На берегах потоків і струмків,
Що протікають весело і мирно
Крізь дикий рай шотландської землі;
І чорний рік, коли скосило стільки
Відважних, добрих і прекрасних жертв,
Лишив про себе пам'ять ненадійну
Хіба що у простій селянській пісні,
Сумній, але приємній... Далебі,
Ніщо так не печалить у розвагах,
Як звуки, що беруть за серце нас!
М е р і
Якби ж то я ніколи не співала
Ніде, окрім як дома, у батьків!
Вони любили слухати мене;
Мені і досі інколи здається —
Співаю біля рідного порогу.
Мій голос кращим був тоді, бо він
Був голосом невинності...
Л у ї з а
Нікому
Такі пісні тепер вже не потрібні!
Хоч є ще душі, що готові тануть
Від сліз жіночих, сліпо вірять їм.
Вона вважає, що слізливий погляд
Пасує їй — а думала б так само
Про посмішку свою, тоді, напевне,
Все б посміхалась. Вальсингам хвалив
Красунь північних співи: ось вона
І розстогналась. Я терпіть не можу
Шотландського волосся жовтизну.
Г о л о в а
Послухайте: я чую стук коліс!
Їде візок, наповнений мертвими тілами.
Негр управляє ним.
Ого! Луїзі млосно; а здавалось,
Що в неї в грудях серце чоловіче.
Але жорстокий ніжного слабкіший,
І дивний страх живе в душі безстрашній!
Хлюпни води їй, Мері, у обличчя.
М е р і
Ганьби і туги випадкова сестро,
Дай пригорну тебе.
Л у ї з а
(приходячи до тями)
Жахливий демон
Мені приснився: чорний, білоокий...
Він звав мене у свій візок. У ньому
Лежали мертві люди — й белькотіли
Жахливі і нечувані слова...
Скажіть мені: у сні це відбувалось,
Чи їхав він і справді?
М о л о д и й ч о л о в і к
Ну, Луїзо,
Розвеселись — хоч вулиця і стала
Для нас єдиним сховищем від смерті,
Притулком для бенкетів безтурботних,
Та знаєш, цей візок, страшний і чорний,
Усюди має право роз'їжджать.
Ми пропускать його повинні! Слухай
Ти, Вальсингаме: щоб спинити сварки
І вигадки жіночі, заспівай
Нам пісню, жартівливу і веселу,
Натхнену не шотландською журбою,
А буйну і живу, вакхічну пісню,
Народжену під дзвін киплячих чаш.
Г о л о в а
Ні, краще я вам заспіваю гімн
На честь чуми, — я написав його
Вночі, коли ми з вами розпрощались.
Мені бажання дивне римувати
Прийшло уперше! Слухайте ж мене:
Для пісні голос мій хрипкий підходить.
Г о л о с и б а г а т ь о х
Цей гімн на честь чуми! Давайте слухать!
На честь чуми! прекрасно! браво! браво!
Г о л о в а
(співає)
Коли розлючена Зима,
Як грізний вождь, веде сама
На нас згуртовані дружини
Своїх морозів і снігів,-
Назустріч їй тріщать каміни,
А з-за столів лунає спів.
*
Отак безжалісна Чума
Тепер іде на нас сама
І сподівається зібрати
Врожай небачений.