Не говорив тобі я?
С а л ь є р і
Ні.
М о ц а р т
То слухай.
Тому три тижні пізно я прийшов
Додому. І почув, що хтось заходив
Ще вдень до мене. А за чим — не знати.
Всю ніч я думав: хто б це бути міг?
І що йому до мене? Завтра знову
Зайшов і, не заставши, не назвавсь.
На третій день я грався на підлозі
З моїм хлоп'ям. Покликали мене.
Я вийшов. Чоловік, убраний в чорне,
Поштиво уклонився і замовив
Цей Реквієм і зник. А я відразу
Писати сів — і з тих часів про мене
Немов забув мій чорний чоловік.
А я й радію: жаль було б віддати
Свою роботу, хоч давно готовий
Вже Реквієм. А я, між іншим...
С а л ь є р і
Що?
М о ц а р т
Мені зізнатись соромно...
С а л ь є р і
У чому ж?
М о ц а р т
Ніде мені спокою не дає
Мій чорний чоловік. За мною всюди
Як тінь він гониться. Ось і тепер
Мені здається — з нами він сидить.
С а л ь є р і
Та досить! Що за вигадки дитячі?
Жени думки порожні. Бомарше
Казав, бувало: "Брате мій Сальєрі,
Коли думки безрадісні обсядуть,
То відкоркуй з вином шампанським пляшку,
Або читай "Весілля Фігаро".
М о ц а р т
Так! Бомарше був приятель тобі;
Для нього ти "Тарара" написав,
Коли щасливий, я його співаю...
Ла ла ла ла... Чи правда то, Сальєрі,
Що Бомарше когось-там отруїв?
C а л ь є р і
Не думаю: він надто був смішним
Для ремесла такого.
М о ц а р т
Він же геній,
Як ти та я. А геній і злодійство —
То речі несумісні. Чи не правда?
С а л ь є р і
Ти думаєш?
(Кидає отруту в бокал Моцарта.)
Ну, пий же.
М о ц а р т
За твоє
Здоров'я, друже, за міцний союз,
Що нас єднає, Моцарта й Сальєрі,
Служителів гармонії.
(П'є.)
С а л ь є р і
Чекай.
Чекай, чекай!.. Ти випив!.. і один?
М о ц а р т
(Кидає серветку на стіл.)
Ну, досить їсти.
(Іде до фортепіано.)
Слухай же, Сальєрі,
Мій Реквієм.
(Грає.)
Ти плачеш, друже?
С а л ь є р і
Сльози
Я вперше ллю: і боляче, й приємно,
Немов тяжкий обов'язок відбув,
Немов цілющий ніж мені відсік
Відмерлий орган! Моцарте, ці сльози...
Не помічай їх зовсім. Поспішай
Ще звуками мою наповнить душу...
М о ц а р т
Якби усі так відчували силу
Гармонії! Та ні: тоді і світ
Не зміг би існувати; хто б тоді
Турботами життя бажав займатись?
Всі віддались би вільному мистецтву.
Нас мало, тих щасливців безтурботних,
Що користь повсякденну зневажають,
Єдиного прекрасного жерців.
Немов би хворий я; піду засну.
Тож прощавай!
С а л ь є р і
До зустрічі.
(Один.)
Заснеш
Ти, Моцарте, надовго! Та невже
Не геній я? Бо геній і злодійство —
То речі несумісні. Ні, неправда:
А Бонаротті? чи і то брехня
Тупого натовпу — і не вбивав нікого
Великий будівничий Ватікану?
* * *
Кам'яний гість
L e p o r e l l o. O statua gentilissima
Del gran' Commendatore!..
...Ah, Padrone!
Don Giovanni.
Сцена 1
Д о н Г у а н і Л е п о р е л л о.
Д о н Г у а н
Тут ночі почекаємо. Нарешті
Ми досягли воріт Мадриду! Скоро
Я полечу знайомими шляхами,
Закутавшись плащем, під капелюхом.
Як думаєш? впізнають так мене?
Л е п о р е л л о
Ні! Дон Гуана важко упізнати!
Таких, як він, до біса!
Д о н Г у а н
Ти жартуєш?
Та хто ж мене впізнає?
Л е п о р е л л о
Перший сторож
Або гітана, п'яний музикант
Або свій брат, зухвалий кавалер,
Зі шпагою при боці і в плащі.
Д о н Г у а н
Ну, не біда, хоч і впізнають. Тільки б
Не стріти десь самого короля.
Всіх інших я в Мадриді не боюсь.
Л е п о р е л л о
А завтра ж інші королю нашепчуть,
Що Дон Гуан покинув самовільно
Заслання і з'явився у Мадрид —
Що він із вами зробить?
Д о н Г у а н
Та — поверне.
Напевне ж, голови не відрубає
Мені, немов державному злочинцю.
Мене заслав, бо він мене любив;
Заслав, щоб не могла мені помститись
Убитого сім'я...
Л е п о р е л л о
Отож бо й є!
Сиділи б ви собі спокійно там.
Д о н Г у а н
Слуга покірний! ледве-ледве я
Не вмер там із нудьги. І що за люди,
Що за земля! А небо?.. справжній дим.
Ну, а жінки? Та я не проміняю,
Мій вірний, нерозумний Лепорелло,
Простої андалузької селянки
На всіх тамтешніх пещених красунь.
Сподобались вони мені спочатку
Очима голубими, білизною
Та скромністю — а більше новизною.
Та, слава богу, швидко здогадався —
Побачив я, що з ними знатись гріх —
Усі немов фігури воскові;
А наші!.. Та послухай, щось знайоме
Мені це місце; ти впізнав його?
Л е п о р е л л о
Як не впізнати: монастир оцей
Я пам'ятаю. Їздили сюди ви.
А там, в гаю, я коней сторожив.
Заняття не з найкращих. Ви, напевне,
Приємніше проводили тут час,
Ніж ваш слуга.
Д о н Г у а н
(задумливо)
Інезо бідолашна!
Померла вже; я так її любив!
Л е п о р е л л о
Інеза! — чорноока... пам'ятаю.
Три місяці за нею увивались,
Аж поки-то лукавий допоміг.
Д о н Г у а н
У липні... уночі. Згадати дивно:
Я щось знайшов у погляді сумному,
В устах її блідих і помертвілих.
Красунею її ти не вважав.
І дійсно, що було в ній дуже мало
Воістину прекрасного. Лиш очі,
Вони одні. Та погляд... більш ніколи
Я погляду такого не зустрів.
А голос був і тихий, і слабкий.
Та чоловік у неї був суворий,
Ревнивий дуже... О, моя Інезо!
Л е п о р е л л о
Що ж, ви на ній не зупинились.
Д о н Г у а н
Правда.
Л е п о р е л л о
А будем жити, знайдуться і інші.
Д о н Г у а н
Авжеж.
Л е п о р е л л о
Тепер яку ми у Мадриді
Шукати розпочнемо?
Д о н Г у а н
О, Лауру!
Я зразу побіжу до неї.
Л е п о р е л л о
Згода.
Д о н Г у а н
До неї прямо в двері — а застану
Когось у неї — викину в вікно.
Л е п о р е л л о
Звичайно. Ну, уже ми й звеселились.
Недовго нас покійниці тривожать.
Хто там іде?
Входить монах.
М о н а х
Вона приїде зараз
Сюди. Хто тут? не слуги Дони Анни?
Л е п о р е л л о
Ні, ми самі господарі собі,
Гуляєм тут.
Д о н Г у а н
А ви кого ждете?
М о н а х
Приїхати повинна Дона Анна
Провідати гробницю чоловіка.
Д о н Г у а н
Як Дона Анна? Жінка командора,
Убитого... забувся ким?
М о н а х
Розпусним,
Безсовісним, безбожним Дон Гуаном.
Л е п о р е л л о
Ого! Про Дон Гуана поговірка
Пролізла навіть в мирний монастир,
І там уже хвалу йому співають.
М о н а х
Він, може, вам знайомий?
Л е п о р е л л о
Нам? ніскільки.
А де-то він тепер?
М о н а х
Немає тут,
Він засланий далеко.
Л е п о р е л л о
Слава богу!
Чим далі він, тим краще. Всіх би їх,
Розпусників, в один мішок та в море.
Д о н Г у а н
Що ти верзеш?
Л е п о р е л л о
Мовчіть: то я навмисне...
Д о н Г у а н
Так тут і поховали командора?
М о н а х
Тут; спорудила пам'ятник дружина
І приїжджає кожен день сюди
За упокій душі його молитись
І плакати.
Д о н Г у а н
От дивна удова!
Собою гарна?
М о н а х
Ми красу жіночу,
Монахи, не повинні помічати.
Та гріх брехать; не може і угодник
В її красі чудовій не зізнатись.
Д о н Г у а н
Тож недарма покійник був ревнивим
І Дону Анну під замком тримав.
Ніхто із нас не зустрічав її,
А з нею я б хотів поговорити.
М о н а х
О, Дона Анна із чоловіками
Розмови не веде.
Д о н Г у а н
А з вами, отче?
М о н а х
Зі мною справа інша; я монах.
Та ось вона.
Входить Д о н а А н н а.
Д о н а А н н а
Мій отче, відімкніть.
М о н а х
Іду, сеньйоро; я на вас чекаю.
Дона Анна іде за монахом.
Л е п о р е л л о
Ну що, яка?
Д о н Г у а н
Її не видно зовсім
Під цим вдовиним чорним покривалом.
Хіба вузеньку п'ятку я помітив.
Л е п о р е л л о
І досить з вас. Уява ваша буйна
Все інше за хвилину домалює;
Проворніша вона за живописця.
Вам все одно, хоч з чого б розпочати,
Із брів, чи з ніг.
Д о н Г у а н
Послухай, Лепорелло,
Я з нею познайомлюсь.
Л е п о р е л л о
От іще!
Потрібно дуже! Чоловіка вбив,
Ще й хоче бачить сльози удовині.
Безсовісний!
Д о н Г у а н
Тим часом вже і смерклось.
Тож поки місяць не зійшов на небі
І в сутінки не обернув пітьму,
Ввійду в Мадрид.
(Іде геть.)
Л е п о р е л л о
Іспанський гранд, як злодій,
Чекає ночі й місяця боїться!
Життя прокляте! Довго ще таскатись
Мені за ним? Уже немає сил.
Сцена 2
Кімната. Вечеря у Л а у р и.
П е р ш и й г і с т ь
Клянусь тобі, Лауро, що ніколи
Так досконало досі ти не грала.
Як глибоко ти зрозуміла роль!
Д р у г и й
Як розвила! із силою якою!
Т р е т і й
З яким мистецтвом!
Л а у р а
Так, мені сьогодні
Вдавались кожен рух і кожне слово.
Я віддавалась вільному натхненню.
Слова лились, немов би народила
Не пам'ять їх, а щойно серце...
П е р ш и й
Правда.
Ще і тепер твої палають щоки,
А очі просто сяють. Не проходить
Захоплення. Лауро, не давай
Йому в собі даремно охолонуть;
Хоч заспівай!
Л а у р а
Подай мені гітару.
(Співає.)
В с і
О браво! браво! дивно! незрівнянно!
П е р ш и й
Спасибі, чарівнице. Ти серця
Лікуєш нам. З життєвих насолод
Кохання лиш за музику солодше;
Але й кохання — музика... Поглянь:
Розчулився сам Карлос, гість похмурий.
Д р у г и й
Прекрасні звуки! скільки в них душі!
Чиї ж слова, Лауро?
Л а у р а
Дон Гуана.
Д о н К а р л о с
Що? Дон Гуан!
Л а у р а
Їх написав для мене
Мій вірний друг, невірний мій коханець.
Д о н К а р л о с
Твій Дон Гуан безбожник і мерзотник,
А ти дурна.
Л а у р а
Ти з розуму зійшов?
Та зараз я звелю тебе зарізать
Прислужникам, хоч ти іспанський гранд.
Д о н К а р л о с
(Встає.)
Поклич же їх.
П е р ш и й
Лауро, перестань;
І ти не сердься теж. Вона забула...
Л а у р а
Що брат його у чесному двобою
Гуаном був убитий? Справді: жаль,
Що не він сам.
Д о н К а р л о с
Я дурень, що розсердивсь.
Л а у р а
Ага! таки зізнався ти, що дурень.
Давай миритись.
Д о н К а р л о с
Винен я, Лауро,
Пробач мені. Та знаєш: я ніяк
Не можу чути це ім'я байдуже...
Л а у р а
Чи винна ж я, що на язик мені
Оце ім'я приходить повсякчасно?
Г і с т ь
Ну, щоб і зовсім відлягло від серця,
Ще заспівай нам.
Л а у р а
Добре, на прощання,
Бо ніч уже. То що ж вам заспівать?
А, слухайте.
(Співає.)
В с і
Чарівно, незрівнянно!
Л а у р а
Бувайте ж, гості.
Г о с т і
Прощавай, Лауро.
Виходять. Лаура зупиняє Дон Карлоса.
Ти, навіжений! можеш залишитись,
Сподобався мені ти; Дон Гуана
Ти нагадав, коли мене ти лаяв
І скреготів зубами.
Д о н К а р л о с
От щасливець!
Так ти його любила.
Лаура ствердно киває.
Дуже?
Л а у р а
Дуже.
Д о н К а р л о с
І зараз любиш?
Л а у р а
Ні, у цю хвилину
Я не люблю. Любити двох не можна.
Тепер люблю тебе.
Д о н К а р л о с
Скажи, Лауро,
Котрий же рік тобі?
Л а у р а
Вже вісімнадцять.
Д о н К а р л о с
Ти молода...