Таких-от шлюбів я ніколи не влаштовую. Мені куди приємніше будити сумління, ніж присипати його.
— Крізь гамір цієї блюзнірської серенади я чую іще якісь звуки, — сказав Самбульйо.
— Вони долинають з корчми. Бач, і крізь такий шарварок чути... Там сидять троє: гладуи-капітан із Фландрії, француз-півчий і німецький капітан-гвардієць. Вони співають хором. З восьмої години ранку п'ють, і кожен собі гадає, що задля честі нації мусить впоїти двох інших.
Зверніть очі на той будинок, що стоїть осторонь, навпроти будинку каноніка. Бачите — дві дами бенкетують у товаристві трьох придворних? Це знамениті галісійки.
— Ах, які вони гарненькі! — вигукнув дон Клеофас. — Не дивно, що за ними впадають вельможі. Дами так горнуться до своїх залицяльників! Певно, закохані до нестями.
— Який ви ще зелений, — сказав чортяка. — Ви не знаєте цього поріддя. Серця їхні ще лицемірніші за обличчя. Вони байдужісінькі до залицяльників, хоч і голублять їх. Кожна зазіхає на котрогось із них, сподіваючись стати його полюбовницею, а в двох інших намагається видурити гроші. Так поводяться всі куртизанки. Хай хоч скільки грошей марнують на них залицяльники — кохання їм не домогтися. Навпаки: з кожним, хто тільки за них платить, ці дами поводяться як із своїм чоловіком. Я надивився на безліч любовних інтриг, перш дійшов цього висновку. А втім, хай собі сеньйори втішаються радощами, які так дорого їм коштуватимуть; а тим часом слуги дожидають їх на вулиці, сподіваючись, що їм ці втіхи дістануться задурно.
— Будь ласка, скажіть мені, що діється он у тому великому будинку ліворуч, — урвав біса Леандро Перес. — Там і досі ніхто не спить — співають, танцюють, веселяться. Певно, справляють якесь свято?
— Там гуляють весілля, — відповів Асмодей. — Всі домочадці раді та щасливі. А ще три дні тому вони тяжко сумували. Це цікава історія; я вам її розповім; щоправда, вона трохи задовга, та, гадаю, ви не дуже знудитесь, її слухаючи.
І він почав таку розповідь.
РОЗДІЛ IV
ІСТОРІЯ КОХАННЯ
ГРАФА ДЕ БЕЛЬФЛОРА
ТА ЛЕОНОРИ ДЕ СЕСПЕДЕС
Граф де Бельфлор, один з найвельможніших грандів, палко закохався в молоду Леонору де Сеспедес. Він не мав наміру її сватати: вважав за нерівню доньку небагатого дворянина. Він хотів стати її коханцем.
Поклавши собі таке на думку, граф почав переслідувати Леонору, дивився на неї закоханими очима; але йому не вдавалося ні заговорити до неї, ні написати листа: дівчину пильнувала дуенья — сувора й невсипуща дама на ймення Марсела. Граф впадав у відчай; перепони ще дужче його розпалювали; він тільки й мріяв про те, як би обманути Аргуса, що стеріг свою Іо.
Леонора помітила, що граф ходить за нею назирці й не лишилася байдужою; в серці її непомітно збудилася приязнь; день від дня граф ставав їй любіший. Я у справу не втручався, чарів не робив, бо чаклун, який посадовив мене в пляшку, заборонив мені виконувати мої обов'язки; втрутилась сама природа — цього досить.. Вона не менш небезпечна, ніж я; тільки й того, що вона зваблює серця поволеньки, а я спокушаю їх ураз.
Отак все і йшло своїм плином. Аж якось уранці, коли Леонора та дуенья простували до церкви, їх зупинила пристаркувата добродійка, що перебирала величезні чотки — більших святенництво, певно, винайти б не змогло; мило й лагідно усміхаючись, вона мовила до дуеньї:
— Хай господь благословить вас, хан навіє мир і спокій на ваші душі! Дозвольте вас спитати, чи ви не сеньйора Марсела, доброчесна вдова покійного сеньйора Мартіна Росета?
Дуенья сказала, що так воно і є.
— Як добре, що я вас зустріла! — зраділа старенька. — Знаєте, в мене гостює один старий родич; він хотів би мати з вами розмову. Цей родич недавно приїхав із Фландрії. Він добре — дуже добре! — знав вашого чоловіка; тож має вам сказати надзвичайно важливу річ. Він би й сам завітав до вас, але тяжко занедужав, бідолаха. Він уже на смертній постелі... Я живу близенько. Зробіть мені ласку, ходімте зі мною!
Дуенья, дама досить розумна й обачлива, збентежилась; вона вагалася: йти чи не йти. Старенька, здогадавшись про це, сказала:
— Люба сеньйоро Марсело, довіртеся мені. Звуть мене Чічона. За мене можуть поручитися ліценціат Маркос де Фігероа та бакалавр Міра де Мескуа — як за свою рідну бабусю. Я запрошую вас до себе додому задля вашого ж добра. Мій родич хоче віддати вам гроші, що їх колись йому позичив сеньйор Мартін Росет.
Коли дама Марсела почула слова: "віддати гроші", вона враз перестала вагатися.
— Ходімо, моя дитино, — мовила вона до Леонори, —< навідаємо родича цієї доброї сеньйори. Це милосердна справа — навідувати недужих.
Вони подалися до Чічони. Ввійшовши в низеньку кімнату на долішньому поверсі, побачили на ліжку сивобородого добродія; він, здавалося, ось-ось віддасть богові душу.
— Брате, — озвалася бабця, показуючи на дуенью, — ось ця великорозумна сеньйора Марсела, з якою ви хотіли" говорити, вдова вашого покійного друга сеньйора Росета.
Старий трохи підвів голову, кивнув дуеньї й зробив їй знак підійти. Коли Марсела підступилася до ліжка, він сказав кволим голосом:
— Люба сеньйоро Марсело, я вдячний небові за те, що дожив до цієї хвилини. Це єдине, чого я бажав; я боявся, що помру, так і не побачивши вас і не віддавши сто дукатів — їх колись, у Брюгге, позичив мені ваш покійний чоловік, близький мій друг. Він допоміг мені вийти з великої скрути й врятувати честь. Хіба він не розповідав вам про це?
— На жаль, ні, — відповіла Марсела. — Царство йому небесне! Він був такий шляхетний, що забував про послуги, які робив друзям. О, він і трохи не був схожий на тих хвальків, що хизуються доброчинством, тим часом, як нікому його й не робили. Більш того, чоловік ніколи й мови зі мною не заводив про те, що чимось комусь прислужився.
— Золота душа! — притакнув старий. — Я розкажу вам про справу, яку з його поміччю залагодив. Однак я говоритиму про речі, які близько обходять пам'ять покійного; тож я хотів би звірити їх тільки його скромній удові.
— Ну що ж, — відповіла Чічона, — раз ви хочете говорити сам на сам, то й говоріть, ми з молодою сеньйорою підемо до моїх покоїв.
Залишивши дуенью з хворим, Чічона повела Леонору до іншої кімнати і там сказала руба:
— Чарівна Леоноро, нам не можна гаяти дорогоцінного часу. Ви, безперечно, знаєте в обличчя графа де Бельфлора; він давно вже вас кохає; йому кортить вам це сказати, але через вашу сувору й пильну дуенью він досі не мав цього щастя. Втративши надію, він, знаючи, яка я промітна, попросив йому допомогти, і я згодилася. Хворий родич, якого ви бачили — це молодий лакей графа; все, що я сказала вашій дуеньї, ми вигадали гуртом, щоб обдурити сеньйору Марселу й заманити вас сюди.
По цих словах граф, який досі ховався за килимом, вийшов і впав Леонорі до ніг.
— Сеньйоро! — вигукнув він. — Благаю вас, даруйте цю хитрість закоханцю, який не міг більше жити, не поговоривши з вами. Якби цій люб'язній особі не пощастило все влаштувати, я згибів би в розпуці.
Благальні слова, що їх, до того ж, мовив кабальєро, аж ніяк Леонорі не байдужий, схвилювали її. Вона мовчала, не знаючи, що відповісти. Нарешті, опанувавши себе, дівчина гордо глянула на графа й сказала:
— Ви, певне, гадаєте, що дуже зобов'язані цій догідливій сеньйорі, яка так вірно вам прислужилася. Але затямте: ви не матимете ніякої корнеті від її послуги.
Мовивши це, вона ступила кілька кроків до дверей. Граф її зупинив.
— О, не йдіть, чарівна Леоноро! — вигукнув він, — Благаю, вислухайте мене! Моє кохання — таке чисте, що вам нічого його боятися. Я розумію — хитрість, до якої вдався я, щоб поговорити з вами, образила вас. Але хіба ж досі всі мої спроби не кінчалися нічим? Вже півроку ходжу я слідом за вами; ви йдете в церкву — я туди ж, ви йдете на прогулянку — я назирці, ви йдете в театр — і я в театр. Скрізь шукав я нагоди сказати вам, що ви мене полонили, і все марно. Вашій жорстокій, невблаганній дуеньї завжди вдавалось обманути мої сподівання. О! Не майте мене за злочинця тому лише, що я вдався до облуди! Згляньтеся на мене, чарівна Леоноро, пожалійте за муку, якої я так довго зазнавав через вас! Ваша небесна врода прирекла мене на неї.
Ясна річ, ця орація була мовлена палким і зворушливим тоном, яким гарні чоловіки так спритно зваблюють жінок; навіть сльози забриніли в графа на очах.
Леонора була схвильована; в серці її мимоволі прокинулися ніжність і жаль. Та вона не піддалася спокусі; навпаки, що глибше западали їй у душу Бельфлорові слова, то рішучіше поривалась вона піти геть з Чічониного дому.
— Не марнуйте слів, графе! — сказала вона. — Я не хочу вас слухати. Уступіться з дороги; дозвольте мені покинути дім, де честь мою поставлено під загрозу. А то я закричу: збіжаться люди, і всі дізнаються про ваше зухвальство.
Вона сказала це так твердо, що Чічона, яка боялася властей, — і, певно, мала на те причинні — стала просити графа відступитися. Хоч-не-хоч, Бельфлор скорився. Леонора випручалася з його обіймів і, чого досі ще не бувало з жодною дівчиною, що заходили до цієї кімнати, вийшла з неї такою самою, як увійшла.
— Сеньйоро, ходімо звідси! — мовила Леонора, підступившись до дуеньї. — Кінчайте безглузду розмову. Нас піддурили. Геть із цього небезпечного дому!
— Що сталося, моя дитино? — здивовано спитала Марсела. — Чому такий поспіх?
— Я вам усе розповім, — відказала Леонора. — Ходімо мерщій! Я не можу більше залишатися тут.
Дуеньї, звичайно, кортіло дізнатися, чому вони мусять звідси тікати, та не було ради — довелося послухатись Леонори. Вони квапливо подалися з дому, а граф, Чічона та лакей стояли ні в сих ні в тих, розгублені, мов актори після п'єси, яку освистали глядачі.
Опинившись на вулиці, Леонора стала розповідати дуеньї про те, що відбулося в Чічониній кімнаті. Вона дуже хвилювалася. Марсела уважно слухала; воли вони прийшли додому, дуенья мовила:
— Дитино моя, мене вкрай засмутила ваша розповідь. Як тільки тій старій бабі вдалося мене піддурити? Адже я спершу не хотіла йти до неї! І як я тільки зважилась... Як повірила її лагідній усмішці, чесному обличчю? Чи ж я не бувала в бувальцях? Ні, такої дурниці не можна мені пробачити! О, чому ви не сказали мені все при ній, у її домі? Я б подряпала їй обличчя, я б вишпетила Бельфлора, я б відірвала бороду тому облудникові-старигану, який забивав мені баки нісенітницями.