Бачите, он із підвалу летять іскри? Що воно таке?
— Казна-що! — відповів біс. — Нема дурнішої роботи за ту, що її робить добродій, який стоїть біля розжареного горна. Це алхімік. У вогні поволі згоряє його багатющий статок; він ніколи не відкриє того, чого шукає. Правду кажучи, філософський камінь — це прекрасна, але марна мрія; це я її навіяв, щоб покепкувати з людського розуму, який повсякчас прагне сягнути поза межі, йому належні.
Сусід алхіміка — удатний аптекар. Бачите, він іще не лягав. Товчеться в своїй аптеці разом із старою дружиною та сином. Він готує життєдайну пігулку для дідугана-адвоката, який завтра йде до вінця, син — проносне, а дружина тре в ступці зілля від запору.
— А он якийсь добродій устав з постелі и поспіхом одягається, — зауважив Самбульйо.
— Як же йому не квапитись! — відповів Асмодей. — Це лікар. По нього прислав прелат; лігши годину тому спати, вій тричі кашлянув... А тепер зверніть очі праворуч. В мансарді ледве блимає лампа; там тупцяється чоловік у самій сорочці. Бачите?
— Бачу, — кивнув головою студент. — Навіть можу сказати, як мансарда умебльована: там стоїть ліжко, стіл та дзиглик. А стіни замащені чимось чорним.
— Добродій, що мешкає на верхотурі, — поет. А оте чорне на стінах — його власні вірші. В нього немає паперу, тож і доводиться писати на стінах. Геть усі списані трагедіями!
— Який він збуджений і схвильований! Певно, пише видатний твір, — сказав дон Клеофас.
— Так воно і є, — відповів Кульгавець. — Якраз учора він скінчив трагедію, що називається "Всесвітній потоп". Не закинеш йому, що знехтував єдність дії, — геть усе відбувається в Ноєвому ковчезі. Без сорому казка — це чудова п'єса; тварини там розумують, як учені. Наш трагік хоче комусь її присвятити; ось уже шість годин потерпає він над присвятою; вже пише останній вірш. Присвята ця — справжнісінький шедевр: в ній захоплено оспівуються моральні й політичні чесноти людини, яка славна стільки ж своїми предками, скільки й власними діяннями. Ніколи ще автор не курив стільки фіміаму!
— Кому ж він піднесе такий пишний панегірик? — спитав студент.
— Цього ще він і сам не знає, — відповів Асмодей. — Імені ще не вписав. Він шукає якогось гранда, щедрішого за тих, кому вже писав присвяти. Проте людей, яким не жаль платити гроші за присвяту, тепер удень хіба що із свічкою знайдеш. Вельможі позбулися цього ганджу й неабияк прислужились читачам, які не знали вже, куди й дітися від нікчемних книжок. Адже до недавнього часу книжки писали здебільшого задля присвят. О, до речі, я згадав цікавий випадок з присвятою... Одній придворній дамі, яка замовила присвяту до книжки, забаглося прочитати її перше, ніж книжка вийде друком. А коли вона прочитала присвяту, їй здалось, що там замало її вихваляють. Тож вона написала сама собі присвяту — таку, як їй хотілося, — й послала поетові. Чудасія!..
— Чи не злодії лізуть ото через балкон? — раптом вигукнув Леандро.
— Ви не помиляєтесь, — відповів Асмодей, — злодії. Вони внадилися красти по ночах. Оце лізуть до банкіра. Подивімося, що вони робитимуть. Ага, входять у контору, нишпорять скрізь... Марна робота: банкір учора виїхав у Голландію, забравши з собою всі скрині з грішми.
— Он іще один злодій; він лізе на балкон по шовковій драбині, — мовив Самбульйо.
— Ні, це не злодій. Це маркіз. Він пробирається в опочивальню до дівчини, яка не від того, щоб скинути з себе тягар цноти. Маркіз мимохідь сказав їй, що одружиться, і вона враз повірила; в амурних справах маркізи — це ті самі комерсанти: мають необмежений кредит.
— А що то за добродій у халаті й нічному ковпаку? — спитав студент. — Він щось старанно пише; біля нього стоїть маленька чорна істота й водить його рукою.
— Той, що пише, — секретар суду; він змінює на користь опікуна вирок, що його вже винесено на користь неповнолітнього вихованця; звісно, добродій сподівається на щедру винагороду. А оте чорненьке, що водить його рукою, — Гріффаель, біс судових секретарів.
— То Гріффаель на цій посаді тимчасово! — вигукнув дон Клеофас. — Адже дух адвокатури — Флажель; як на мене, він має відати й канцеляріями.
— Ні, — заперечив Асмодей. — Було ухвалено: судові секретарі гідні того, щоб мати власного біса. І, слово честі, він без роботи не нудиться: клопоту має по зав'язку.
На другому поверсі особняка, що стоїть біля будинку судового секретаря, мешкає молода сеньйора. Вона вдова. Отой добродій, що сидить біля неї, — її дядько; він живе на горішньому поверсі. Ви тільки гляньте, яка цнотлива ця вдовиця! Соромиться перевдягти сорочку при дядькові, йде до сусідньої кімнати, а там схований коханець, який залюбки їй у цьому допоможе. У судового секретаря живе родич, кривий товпига-бакалавр. На всій світі немає, певно, такого жартівника, як він. Навіть Волюмнієві, що його уславив Діцерон як незрівнянного дотепника, далеко до нього. Цього бакалавра — в Мадріді його прозивають бакалавр Доносо — навперейми запрошують до себе обідати придворні й багаті городяни; вони аж сваряться за нього. Оце мастак розважати гостей 1 Тож він щодня обідає в якомусь багатому домі й вертається додому не раніше другої години за північ. Сьогодні він — гість маркіза Алькасинаса; потрапив до нього випадково.
— Як це — випадково? — здивувався Леандро.
— Отак. Під полудень біля дверей бакалавра стояло п'ять чи шість карет — їх послали по нього вельможі. Доносо запросив до себе пажів і, взявши колоду варт, мовив: "Друзі! Я не можу прийняти запрошення всіх ваших сеньйорів водночас. А що я не хочу віддавати комусь перевагу, то хай вирішать карти. Обідатиму в трефового короля".
— Гляньте на той бік вулиці, — сказав студент. — Під дверима будинку сидить кабальєро. Чому? Може, він чекає, поки служниця його впустить?
— Та ні, — відповів Асмодей. — Це молодий кастілець, який удає, що він до нестями закоханий; щоб показати, як він обожнює свою даму, він хоче просидіти всеньку ніч біля її порогу. Так, мовляв, чинили закохані за античної давнини... Вряди-годи він бренькає на гітарі й співає романси, що їх сам написав. А інфанта його лежить собі в опочивальні й, слухаючи серенаду, зітхає за його суперником.
Тепер ходімо до того нового будинку з двома окремими помешканнями. Одне займає господар, старий сеньйор. Он вія міряє кронами кімнату; то сідає в крісло, то знову схоплюється.
— Певно, він обмірковує якусь важливу справу, — сказав Самбульйо. — Судячи з того, який розкішний у нього дім, це гранд найвищого рангу. Хто він?
— О ні, ні, це всього-на-всього контадор, — відповів біс. — Однак протягом усього свого життя він займав дуже вигідні посади й надбав чотири мільйони. А що не дуже чистими руками настарав він таке багатство, то тепер, коли незабаром уже доведеться за все звітувати на тім світі, контадор затурбувався. Він хоче побудувати монастир і втішається надією, що після такого доброчинства виблагає собі відпуст. Він уже має на це дозвіл, але хоче, щоб у цю обитель брали тільки цнотливих, здержливих, смиренних ченців. А хіба таких десь знайдеш?..
Друге помешкання займає красуня. Вона щойно скупалася в молоці й лягла в ліжко. Ця хтива дама — вдова кавалера ордена Сантьяго, який лишив їй у спадок єдине — добре ім'я. На щастя, вона має двох друзів, радників при кастільському королі. Тож дама живе їхнім коштом, і дім вони утримують.
— Стривайте! — вигукнув студент. — Я чую лемент і зойки. Чи не сталося часом якогось лиха?
— Ось що сталося. Двоє молодих кабальєро грали в карти у картярні, он там, де світиться, горять і лампи, і свічки. Один запідозрив другого в шахрайстві; вони засперечалися й, розпалившись, схопилися за шпаги. Обидва смертельно поранені. Старший — жонатий, а молодший — одинак у батька. Вони конають. До картярні прибігли дружина старшого й батько молодшого, — їх повідомили про нещастя, — і зняли крик на всю вулицю.
"Безталаннику мій, — ридає батько над сином, який уже і не чує його, — чи не казав я тобі, щоб ти об" мішав картярню десятою вулицею? Чи не застерігав я тебе, що тут можна накласти головою? Ось ти й загинув ні за що ні про що!"
Дружина старшого кабальєро теж у розпачі. Чоловік програв у карти її посаг, продав коштовності, навіть одяг, — а вона гірко тужить. Вона проклинає карти, через які спостигла її така біда, проклинає того, хто їх вигадав, проклинає картярню і всіх, хто туди ходить.
— Жаль бере дивитися на цих одержимих пристрастю до гри, — мовив дон Клеофас. — Вони часто попадають у безвихідь. Дякувати богові, я не приохотився до карт.
— То ви ласі до чогось іншого, їх вартого, — заперечив чортяка. — Хіба краще воловодитись з повіями? Хіба сьогодні ви не важили життям? Адже ті розбишаки могли вам його вкоротити. Ет, люди, люди! В чужому оці порошинку бачать, а в своєму пенька не помічають.
— А тепер, — провадив він, — я хочу показати вам іще кілька сумних взірців. Бачите в будинку поруч з картярнею череваня, який лежить у ліжку? Цей бідолаха — канонік. Його схопив родимець. Небіж та онука не хочуть його доглядати. Він уже на смертній постелі, а вони тим часом пакують усе найцінніше, що є в домі. Вони сховають вузли у вірних людей, тоді вже почнуть побиватися.
Тепер он туди позирніть. Похорон... Ховають двох братів. Вони слабували на однакову недугу, але лікувалися кожен по-своєму: один вірив лікареві, другий — природі. Обидва померли: один через те, що пив геть усе зілля, яке давав йому лікар, другий — тому що нехтував лікування.
— Еге, спробуй тут угадати! — мовив дон Леандро. — Зрештою, що має робити бідолаха-хворий?
— Оцього не можу сказати, — відповів біс. — Я знаю напевне, що в хороші ліки, але не знаю, чи в хороші лікарі. Проте годі дивитися на похорон; покажу вам щось веселіше...
Чуєте дзенькіт, брязкіт і грюкіт? Вранці шістдесятирічна бабця стала до вінця з сімнадцятирічним хлопцем. Тож усі глузії кварталу збіглися сюди — привітати новоженців. Вони б'ють у сковороди, гамселять у миски й казани. Милозвучний концерт...
— А ви ж мені сказали, — перепинив студент, — що влаштовуєте кумедні шлюби. Хіба до цього ви не причетні?
— Ні, тут я рук не доклав — сидів у колбі. Проте, якби був я й вільний, однаково не взявся б до цієї справи. Жінка ця вельми доброчесна: вона виходить удруге заміж тільки для того, щоб з чистим сумлінням віддаватися втіхам, до яких дуже охоча.