— Мені, власне, байдуже, що саме ви скажете, — аби тільки ви зарадили моїй біді. Коли ми поберемося з Хуанільєю і я відкрию власний заїзд, то щодня задарма пригощатиму вас та ваших друзів. Честю в цьому присягаюся!
— Сеньйоре Гільермо, ви мене спокушаєте, — мовив наш служивий. — Та це не жарт: адже ви пропонуєте мені стати співучасником шахрайства... А втім, я пристаю на ваше прохання: надто вже зваблива ваша обіцянка. По руках! Никайте собі по заїзду, бряжчіть залізом, висповідуйтесь перед Хуанільею. А решта — то вже моя справа.
Вранці сержант пішов до хазяїна і сказав йому:
— Я бачив духа, навіть розмовляв із ним; він дуже розважливий. Ось що він мені повідав:
"Я — прадід хазяїна цього заїзду. В мене була донька, яку я обіцяв віддати за батька діда тутешнього слуги; однак я не виконав обіцянки й повінчав її з іншим. Незабаром я помер. І відтоді мордуюся тим, що зламав свою клятву. Я не матиму спокою доти, доки хтось із мого роду не візьме собі за дружину дівчину з роду Гільєрмо. Ось чому .я щоночі сюди приходжу. Та марно я торочу, щоб Хуанілью віддали за старшого слугу: правнук і його жінка не слухаються мене. Сеньйоре сержанте, з вашої ласки, скажіть їм: якщо вони ближчим часом не зроблять того, чого я бажаю, я вчиню насильство. Мучитиму обох."
Хазяїн заїзду, чоловік простакуватий, дуже злякався, все це почувши, а хазяйка, ще більш слабкодуха — й поготів; їй уже ввижалося, що привид ходить за нею назирці. Тож вони благословили доньку. Наступного дня Гільєрмо й Хуанілья повінчалися. По недовгім часі зять одрізнився від тестя й перебрався в інший квартал. Сержант Кебрантадор щодня навідував його корчму; молодий хазяїн, як і обіцяв, давав йому стільки вина, скільки той хотів; це так сподобалось нашому войовникові, що він став водити до корчми всіх своїх приятелів; він навіть почав набирати там рекрутів і споювати їх.
Та кінець кінцем корчмареві набридло лити вино в ці бездонні барила. Він натякнув на це сержантові; однак той, не тямлячи, що й справді порушує угоду, розперезався так, що назвав Гільєрмо невдячним. Слово за слово — і розмова скінчилася тим, що сержант кілька разів ударив корчмаря шпагою по голові. Гості, що сиділи в корчмі, заступилися за хазяїна; Кебрантадор поранив трьох чи чотирьох і не зупинився б на цьому, якби його не оточили лучники й не арештували за порушення громадського спокою. Вони відвели сержанта до в'язниці, і там він розповів усе, що оце ви від мене чуєте. За його свідченням до в'язниці запроторили й Гільермо. Тесть вимагає, щоб шлюб було розірвано. А свята інквізиція, довідавшись, що Гільермо має сякі-такі статки, хоче встромити свого носа в цю справу.
— Милостивий боже, ну й проворна ж свята інквізиція! — мовив дон Клеофас. — Коли тільки десь забряжчать грошики...
— Тссс! — прошепотів біс. — Боронь вас боже попастися до цього суду; в нього скрізь шпигуни, які доносять йому й те, чого ніхто не говорив; навіть я тремчу, коли йдеться про нього.
Поверхом вище над бідним Гільермо, в першій камері ліворуч, сидять двоє добродіїв; вони заслуговують на ваше співчуття. Один — молодий лакей, який був коханцем дружини свого господаря. Якось чоловік їх застав. Дружина зняла крик і сказала, що лакей учинив над нею насильство. Бідолаху схопили, і, мабуть, доведеться йому заплатити життям задля честі своєї господині.
Другому, який винен іще менше, ніж лакей, теж загрожує смертна кара. Він — конюший герцогині, в якої пропав великий діамант; його звинувачують у злодійстві й завтра будуть допитувати: візьмуть на тортури й катуватимуть доти, аж поки він признається. Проте діамант украла улюблена покоївка герцогині, на яку не падає й тінь підозри.
— Сеньйоре Асмодею, благаю вас, допоможіть цьому конюшому! — вигукнув Леандро, — Мені жаль невинного... Вашою владою вивільніть його від жорстоких мук, які чигають на нього, — він їх не заслужив. Він вартий того, щоб...
— Та годі вам, сеньйоре студенте! — урвав біс, — Просити мене, щоб я не допустив неправедного дійства й не дав скарати невинного? Це ж однаково, що благати прокурора не розорати вдову та сироту... Будь ласка, — докинув він, — не просіть мене робити того, що суперечить моїм власним інтересам, — хіба тільки в тому разі, коли матимете від цього неабияку користь. До того ж, якби я й хотів звільнити цього в'язня — це неможливо.
— Як? — вражено вигукнув Самбульйо. — Невже у вас немає моці викрасти людину з в'язниці?
— Ні! — відповів Асмодей. — Якби ви читали "Анхірідіон" або Альбрехта Великого, ви б знали: ні я, ні мої побратими не можуть звільняти в'язнів. Та й мене самого, якби я попав у лапи правосуддя, врятувала б хіба що торба з грішми...
В сусідній камері сидить фельдшер, якого спіймано на тому, що він з ревнощів пустив кров своїй дружині — так, як колись її пустили Сенеці. Сьогодні його водили на допит; він признався в злочині й додав, що вже десять років добуває собі пацієнтів у досить оригінальний спосіб. Уночі він підстерігає перехожих, ранить їх багнетом, а потім тікає додому через потайну хвірточку. Поранений кличе на допомогу; збігаються люди, отоді приходить і він. Побачивши людину, заюшену кров'ю, він наказує перенести її в свій дім і робить перев'язку тією самою рукою, якою незадовго перед тим колов.
Хоч цей кровопивця у всьому зізнався, хоч він заслуговує на тисячу смертей — він усе ж пестить надію, що його помилують. І це таки ймовірно, бо він — родич високоповажної сеньйори, інфантової няньки; до того ж він єдиний уміє готувати чудодійну воду. Від цієї води старече, зморшкувате обличчя стає юним, а шкіра — білою, мов молоко. Чудодійною водою вмиваються три придворні дами; вода повертає їм молодість. Тож вони гуртом клопочуться про порятунок фельдшера. Бачите, він спокійнісінько спить; він упевнений в своїх пацієнтках, точніше — у своїй воді; він сподівається, що, прокинувшись, почує втішну звістку: його звільнено.
— Я бачу в цій самій камері ще одного в'язня, — сказав студент. — Він, здається, міцно спить на своєму тапчані. Певно, тяжка кара на нього не чигає?
— О, тут справа дуже делікатна, — відповів чортяка. — Цей кабальєро — біскайський дворянин, який добув собі багатство пострілом з карабіна. Ось як це сталося. Тижнів два тому він і його старший брат поїхали в ліс на полювання. Цілячись у куріпку, кабальєро схибив і ненароком влучив у брата. А той мав великі достатки...
— Оце пощастило меншому братові! — сміючись, вигукнув дон Клеофас.
— Еге ж, — кивнув головою Асмодей. — Але побічні спадкоємці теж ласі до спадщини. Тож вони позивають меншого брата. Йому закидають зловмисне вбивство, щоб успадкувати статок старшого. Кабальєро доброхіть прийшов до в'язниці й дуже побивається за братом; навряд чи він зумисне вкоротив йому віку.
— І йому справді можна закинути тільки необачність? — спитав Леандро.
— Авжеж, — відповів Кульгавець, — у нього не було лихого наміру. А втім, я б не радив старшому синові, власникові всієї родинної маєтності, їздити на полювання з меншим.
Погляньте он на тих двох підлітків, яких замкнено в малесенькій камері поруч з біскайським дворянином. Вони так весело теревенять, наче вони на волі, а не за гратами. Це справжнісінькі picaros . Надто один із них. Ото вже колись звеселятиме товариство, розповідаючи про свої витівки! Він у коричневому оксамитовому камзолі і в капелюсі з пером. Це новітній Гусман де Альфараче . Ще три місяці тому він був пажем у графа де Оната. Він і досі cлужив би в цього сеньйора, якби не встругнув одну штуку, за яку й посадили його у в'язницю. Ось послухайте, що він укоїв.
Цього хлопця — зветься він Домінго — якось відшмагали. Графів дворецький, він же й старший над пажами, звелів дати йому сотню різок. Кара хоч і нещадна, але заслужена. Домінго добряче прогрішився. Хлопцеві далася втямки ця мудра наука, і він вирішив помститися дворецькому. Він не раз бачив, як сеньйор дон Косме — так звуть дворецького — миє руки настоянкою з апельсинового цвіту й натирається маззю з гвоздики та жасмину й дбає про свою зовнішність не згірш од пристаркуватої манірниці. Це був один із тих самовпевнених джигунів, які гадають, що жодна жінка перед ними не встоїть. Пажеві враз сяйнула думка про помсту. Не довго міркуючи, він звірив її молоденькій покоївці, яка мешкала недалечко і з якою він приятелював так близько, що ближче вже й нікуди.
Покоївка — звали її Флорета — казала всім, що Домінго — її двоюрідний брат; тож він вільно ходив у дім її господині, доньї Лусіани, батько якої тоді саме кудись поїхав. Хитрий Домінго розважив, що без Флорети він у справі, яку задумав, не обійдеться. Він розтлумачив своїй вдаваній сестрі, що та має робити, а тоді пішов до дона Косме. Це було вранці; дворецький приміряв нове вбрання й милувався в дзеркало на свою чарівну особу.
Паж удав, що й він захоплений Нарцисом, і мовив:
— Сеньйоре Косме, ви — справжнісінький принц з вигляду! Я щодня бачу грандів у розкішних шатах, проте хоч як пишно вони вбрані, а все ж не такі показні. Правда, — докинув він, — як ваш підлеглий, я не можу дивитись на вас безстороннім оком; однак присягаюся: жодному придворному кабальєро з вами не зрівнятися.
Дворецький усміхнувся на ці слова, які так солодили його чванливу душу, й милостиво сказав:
— Ти мені лестиш, друже, або справді щиро мене любиш; тому й здаюся я тобі красенем — а я ж-бо звичайнісінький на вроду.
— Ні! — заперечив юний облесник. — Адже всі про вас такої самої думки. Якби ви тільки чули, що вчора говорила мені про вас моя двоюрідна сестра, покоївка однієї вельможної дами.
Ясна річ, дон Косме спитав, що саме казала сестра.
— Що ви напрочуд ставний і на диво доладний, — відповів паж. — Головне ж — вона мені призналася, що господиня її, донья Лусіана, завжди милується вами крізь віконниці, коли ви йдете повз її дім.
— Хто ж ця дама? — схвильовано спитав дворецький. — Де вона живе?
— Як! Хіба ви не знаєте, що це донька-одиначка дона Фернандо, полковника, нашого сусіди?
— А! Я чув про нього... А ще, пригадую, казали мені, що ця Лусіана дуже багата й дуже гарна із себе. Це завидна наречена. Та невже я справді їй подобаюсь?
— Ще й як! — відповів паж. — Це мені сестра сказала; а вона, дарма що всього лише покоївка, ніколи не бреше; ручуся за неї як за самого себе.
— Ну, коли так, то я дуже хотів би поговорити з твоєю сестрою сам на сам і, щоб піддобритися до неї, як це заведено, зробити невеличкий подарунок.