Його сни уподібнилися до важкого забуття, під час якого він конвульсивно смикався. Решту часу Джоні працював, і свідомість його була свідомістю машини. За межами роботи розум його був мов пустеля. Він не мав ідеалів, але залишалася в ньому одна ілюзія: що він пив пречудову каву. Джоні перетворився на робочу худобину. Духовного та інтелектуального життя він не мав взагалі; зате глибоко в закапелках його свідомості, потай від нього самого, зважувалася й аналізувалася кожна година його праці, кожен порух його руки, кожне скорочення його м'язів; там планувалися майбутні дії, що мали здивувати й привести в захват і його, й увесь його маленький світ.
Це сталося пізньою весною. Якось Джоні повернувся додому, відчуваючи незвичну втому. Коли він сів за стіл, у повітрі вже витало гостре передчуття чогось незвичайного і святкового, але він не помітив. Похмуро зиркнувши на страву, він почав механічно жувати те, що йому подали. Діти і охали, й ахали, і ротами прицмакували, але Джоні їх не чув.
— А ти хоч знаєш, що ти зараз їси? — нарешті спитала його мати з нотками розчарування в голосі.
Джоні глянув байдужими очима на страву, а потім — на матір.
— Це — "Плавучий острів", — тріумфально оголосила вона.
— Ага, зрозуміло, — відповів Джоні.
— "Плавучий острів, плавучий острів!" — хором загомоніли діти.
— Ага, — мовив він. І, з'ївши дві чи три ложки, додав: — Щось я сьогодні не голодний.
Кинувши ложку на стіл, Джоні відсунув стілець і зморено підвівся з-за столу.
— Краще піду спати.
Коли він ішов через кухню, то волочив ноги важче, аніж зазвичай. Роздягання раптом перетворилося на титанічний труд, жахливу недоречність, і він жалісно запхикав, ледь вповзаючи в ліжко, так і не спромігшись зняти один черевик. Джоні відчув, що в його голові шириться і пухне щось таке, від чого мозок стає неповоротким, а думки — розпливчастими й нечіткими. Йому здалося, що тонкі пальці стали раптом товстими, як зап'ястя, а їхні кінчики — ледь відчутними, далекими й нечіткими, як і його думки та мозок. Поперек ломило від нестерпного болю. Боліли всі його кості. Все тіло. А в голові почали верещати, гупати й гуркотіти мільйони ткацьких верстатів. Усе довкола заповнили летючі човники з пряжею. Виписуючи хитромудрі вензелі, вони прудко шугали сюди-туди у просторі, сягаючи зірок. Сам же він обслуговував тепер тисячу верстатів, і щойно вони пришвидшувалися, пришвидшувався, розмотуючись, і його мозок. Він розмотувався все швидше і швидше, аж поки не перетворився на нитку, що поєднувала тисячі летючих човників.
Наступного ранку Джоні не вийшов на роботу. Він був надто зайнятий, бо виконував колосальне завдання: обслуговував тисячу ткацьких верстатів, що працювали у нього в голові. Мати сходила до нього на роботу, але спершу послала за лікарем. Той сказав, що у Джоні — сильний напад грипу. Сестра Джені доглядала його, виконуючи всі приписи лікаря.
Напад дійсно був сильним, і тільки через тиждень зміг Джоні вдягнутися і пройтися, дибаючи на ослаблих ногах, як дитина, котра щойно навчилася ходити. Іще тиждень, сказав лікар, і він одужає достатньо, щоб знову вийти на роботу. У неділю, коли Джоні вже почав поправлятися, до нього завітав начальник цеху. Сказав, що Джоні у них — найкращий працівник. Що для нього збережуть його місце і що нехай він виходить на роботу через тиждень, починаючи з понеділка.
— Чому ти не подякував йому, Джоні? — стурбовано спитала матір. — Він так тяжко хворів, що іще сам не свій, — вибачливо пояснила вона гостю.
А Джоні сидів, зсутулившись і уставившись в підлогу. У такому положенні він просидів ще довго після того, як пішов начальник. Надворі було тепло, і під вечір Джоні вибрався посидіти на ґанку. Час від часу губи його ворушилися. Здавалося, що він сидить, заглибившись у якісь безконечні розрахунки.
Наступного ранку, коли стало тепло, Джоні знову сів на ґанку. Цього разу в руках він тримав папір та олівець, щоб продовжити свої вчорашні калькуляції, над якими він працював з гримасою, у якій застигло болісне спантеличення.
— А які цифри йдуть після мільйонів? — спитав він опівдні, коли Віл повернувся зі школи. — І як їх обчислюють?
Під вечір Джоні скінчив свою роботу. Кожного дня, але вже без паперу та олівця, повертався він на ґанок. Здавалося, його дуже зацікавило дерево, що росло потойбіч вулиці. Він розглядав його годинами, а коли вітер гойдав його гілки й шерехтів його листям, то Джоні виявляв до нього ще більшу цікавість. Усе це було дуже дивно. Здавалося, цілий тиждень він був поглинутий інтенсивним спілкуванням із самим собою. У неділю, сидячи на ґанку, він кілька разів уголос розсміявся, викликавши занепокоєння матері, яка вже багато років не чула його сміху.
Наступного ранку, коли ще не розвиднілося, вона прийшла будити його. За тиждень Джоні добре відіспався і тому прокинувся легко. Він не пручався і не став хапатися розпачливо за ковдру, коли мати стягнула її з нього. Він лежав спокійно і спокійно заговорив.
— Даремно, мамо. Не треба.
— Ти запізнишся, — сказала вона, подумавши, що Джоні іще осовілий і не зовсім прокинувся.
— Я вже прокинувся, мамо, і кажу тобі, що не треба. Краще не чіпай мене. Я не буду вставати.
— Але ж ти втратиш роботу! — скрикнула вона.
— Я не встану, — повторив Джоні якимось дивним байдужим голосом.
Того ранку мати не пішла до нього на роботу. Такого захворювання вона ще не бачила. Гарячку та марення вона ще якось могла зрозуміти, але це було просто якесь безумство. Накинувши на сина ковдру, вона послала Джені за лікарем.
Коли з'явився ескулап, Джоні спокійно спав, а прокинувшись, спокійно дав поміряти свій пульс.
— З ним усе гаразд, — доповів лікар. — Він украй виснажений, от і все. Та і м'язів малувато на кістках.
— Він завжди був таким, — поквапливо запевнила лікаря мати, наче виправдовуючись.
— Мамо, йди звідси, дай мені трохи подрімати.
Ці слова Джоні мовив спокійно й безтурботно. Так само спокійно й безтурботно перевернувся він на бік і заснув.
О десятій ранку він прокинувся і вдягнувся. Вийшовши на кухню, він застав там перелякану матір.
— Мамо, я йду з дому, — оголосив він, — і тому зайшов попрощатися.
Мати раптом накинула на голову фартух, сіла та й заплакала. Джоні терпляче чекав.
— Треба було мені раніше здогадатися, — хлипала вона. — І куди ж ти підеш? — нарешті спитала мати, знімаючи фартух з голови й отетеріло, але з деякою цікавістю дивлячись на сина.
— Не знаю, куди завгодно.
Коли він вимовив ці слова, в його уяві раптом дивовижно чітко виникло дерево, що росло на протилежному боці вулиці. Воно наче ховалося у нього під повіками, і він при бажанні міг бачити його в будь-який момент.
— А робота? — спитала матір з тремтінням у голосі.
— Я більше ніколи не працюватиму.
— Господи милосердний, Джоні! — зойкнула вона. — Не кажи так!
Те, що він сказав, було для неї блюзнірством. Його слова вразили її так, наче щойно її син зрікся Бога.
— Та що ж на тебе найшло, га? — спитала вона, марно намагаючись напустити на себе суворість.
— Цифри, — відповів Джоні. — Просто цифри. Цього тижня я зробив багато обчислень, і вони мене дуже вразили.
— Не розумію, до чого тут цифри, — пирхнула матір.
Джоні розуміюче та поблажливо посміхнувся, і мати пережила легкий шок, усвідомивши, що в синові не лишилося ані грана колишньої сварливості й дратівливості.
— Зараз я тобі все поясню, — сказав він. — Я страшенно втомився. Через що я втомився? Через рухи. Я виконував рухи увесь час відтоді, як народився. Мені набридло рухатися, і тому рухатися я більше не буду. Пам'ятаєш, коли я працював на скляному заводі? Я обробляв триста пляшок щоденно. Гадаю, на кожну пляшку я витрачав приблизно десять різних рухів. А це — тридцять шість тисяч рухів на день. За десять днів — триста шістдесят тисяч рухів. За місяць — один мільйон вісімдесят тисяч рухів. Відкидаємо вісімдесят тисяч… — мовив він голосом самовдоволеного філантропа, що робить благодійний жест, — відкидаємо вісімдесят тисяч, лишається мільйон рухів на місяць. За рік виходить дванадцять мільйонів. А на ткацьких верстатах я рухаюся вдвічі швидше. У результаті маємо двадцять п'ять мільйонів рухів на рік, і мені починає здаватися, що я рухаюся отаким чином уже щонайменше мільйон років. А цього тижня я не рухався взагалі. Бувало, подовгу не робив жодного руху. І ти знаєш, це — класно, сидіти отак годину за годиною і нічого не робити. Ще ніколи я не був таким щасливим. Ще ніколи я не мав стільки вільного часу. Я його взагалі не мав. Тільки те й робив, що увесь час рухався. А в такий спосіб стати щасливим неможливо. І тому я цим більше ніколи не займатимусь. Тільки те й робитиму, що сидітиму і сидітиму. Відпочиватиму й відпочиватиму. А відпочивши, знову відпочиватиму.
— А як же Віл та діти? — розпачливо спитала мати.
— Ото-ж-бо, Віл та діти, — луною відгукнувся він. Але в голосі його не було ані злості, ані роздратування.
Джоні давно знав, що мати плекала певні надії стосовно молодшого сина, але його це вже не цікавило і не турбувало. Усе втратило своє значення. І навіть це.
— Я знаю, ма, що планувала ти для Віла: щоб він ходив до школи, а потім учився на бухгалтера. Але то все марно. Так не вийде. Я кидаю це заняття. І йому доведеться піти на роботу.
— І оце — подяка за те, що я тебе виховала! — знову зарюмсала мати, прикрившись фартухом і роздумуючи, чим зарадити.
— Нічого ти мене не виховала, — відповів Джоні з печаллю і лагідністю в голосі. — Я сам себе виховав, ма, і також виховав Віла. Він — більший за мене, кремезніший і вищий. Коли я був малим, я завжди недоїдав. Коли він був малим, я заробляв на харчі для себе і для нього. Але з цим покінчено. Нехай Віл або йде працювати, як я, або нехай іде під три чорти, і мені байдуже, що він обере. Я втомився. І тому я іду. Ти не хочеш зі мною попрощатися?
Мати не відповіла. Знову закрила вона обличчя фартухом і знову заплакала. Джоні на мить затримався в дверях.
— Не знаю — я завжди робила все, що могла, — хлипала вона.
Вийшовши з будинку, він пішов по вулиці. Раптом погляд Джоні упав на поодиноке дерево, й обличчя його просіяло млявою радістю.
— Просто сидітиму і нічого не робитиму, — сказав він сам собі впівголоса замріяним тоном.