Але перш за все я хочу розповісти вам свої власні дитячі спогади про інші місця. Я тоді горів відблиском сяйва життя за інших часів. Як і всіх дітей, мене переслідували спогади про якусь іншу пору. Це було ще тоді, як я формувався, як плавка речовина колишніх моїх життів ще не застигла й не викристалізувалася в нову особистість, що її якийсь короткий час люди називають Дерелом Стендінгом.
Дозвольте мені оповісти про один випадок, що стався в Міннесоті, на нашій старій фермі. Мені тоді не було й шести років. У нашому домі заночував місіонер, що недавно повернувся з Китаю до Сполучених Штатів, маюча Доручення від місіонерської ради збирати кошти. Це було на кухні, зразу ж після вечері. Мати допомагала мені роздягатись до сну, а місіонер показував нам фотографії зі Святої Землі.
Я, звісно, давно забув би про той випадок, якби опісля не чув, як мій батько часто переказував його своїм здивованим гостям.
Глянувши на одне фото, я закричав і почав пильніше додивлятися, спершу дуже зацікавлений, а тоді розчарований. Місце відразу здалося мені таке знайоме, ніби я побачив на фотографії батьківську клуню. Потім усе стало чуже. Але я й далі дивився на фото, і знову те місце почало здаватися мені болісно знайомим.
— Це Давидова Вежа, — пояснив місіонер моїй матері
— Ні! — схвильовано крикнув я.
— Ти хочеш сказати, що вона не так зветься? — спитав місіонер.
Я кивнув головою.
— Тоді як же вона зветься, дитино?
— Вона зветься… — почав я і затнувся. — Я забув.
— Вона тепер виглядав інакше, — додав я, помовчавши. — Колись вона була зовсім не така.
Місіонер вибрав ще одне фото і подав матері.
— Тут я сам був півроку тому, місіс Стендінг, — він тицьнув пальцем на зображення. — Ось Яффська брама, через неї я пішов просто до Давидової Вежі, ось вона, ззаду, де тепер мій палець. Усі вчені-богослови згодні, що це залишки башти Ель-Кулах, як її називали…
Але я перебив його й показав на зруйновану будівлю в лівому кутку фотографії.
— Вона десь тут. Євреї називали її так, як ви сказали. А ми інакше. Ми називали її… я забув як…
— Ви тільки послухайте його! — засміявся батько. — Хтось би подумав, що він там був.
Я кивнув головою, бо раптом упевнився, що справді там був, хоч те місце якось дивно змінилося. Батько засміявся ще дужче, а місіонер подумав, що я глузую з нього. Він подав мені другу фотографію — зображення понурої пустелі, голої-голісінької, без єдиної рослини і прорізаної неглибоким яром з кам’яними узбіччями. Посередині стояло кілька халуп з пласкими дахами.
— Ну, а це що таке, дитино? — жартома спитав місіонер.
І раптом я згадав!
— Самарія![6] — вигукнув я, не задумуючись.
Батько захоплено заплескав у долоні, мати здивовано глянула на мене, а місіонер аж ніби розсердився.
— Хлопчина не помилився. — сказав він, — це село гправді лежить у Самарії. Я тудою їхав, тому й купив фотографію. Хлопчик неодмінно мусив десь бачити таку саму фотографію.
І батько и мати запевняли місіонера, що ні.
— Але на фотографії не так, — розохотився я, відновлюючи подушки краєвид. Загальний виглйд і обриси Далеких горбів були ті самі. Я заходився описувати те місце й показував пальцем, де що змінилося.
— будинки стояли ось тут, праворуч, і росли дереву, багато дерев, і багато було трави, і баґато кіз. Я бачу цілу отару і двох хлопців, що її пасуть. А тут, вище, гурт людей іде за одним чоловіком. А тут… — Я цоказав пальцем на місце, де було село, — тут багато волоцюг. На тілі в них саме рам’я. Вони хворі, обличчя їхні, рукй й ноги вкриті ранами.
— Він чув цю історію в церкві абощо. Пам’ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? — сказав місіонер, задоволено всміхаючись.
— Скільки тут хворих, дитино?
В п’ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.
— Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.
— А самі не підходять до них? — запитав місіонер.
Я похитав головою.
— Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.
— Ну, а далі,— допитувався місіонер, — що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?
— Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, — всі дивляться на тих волоцюг.
— Ну, а ще що?
— Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні і дивлюсь…
Троє моїх слухачів зареготали.
— І я великий! — крикнув я сердито. — І маю довгого меча!
— Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, — пояснив місіонер моїм батькам. — Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.
Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.
— Покажіть йому ще щось, — запропонував батько.
— Тут усе не так, — зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. — Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище — садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.
— А гора? — запитав місіонер, показуючи на середину фотографії.— Як вона зветься?
Я похитав головою.
— Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.
— З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, — задоволено пояснив місіонер. — Це гора Голгофа[7]. Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп. Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… — Він замовк і звернувся до мене: — Кого тут розп’яли, юний мудрагелю? Скажи нам, що ти ще бачиш?
І я справді бачив. Батько потім оповідав, що очі мені аж рогом лізли. Але я затявся й уперто хитав головою.
— Я не скажу, бо ви смієтеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали їх цвяхами і гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самі спитайте.
І я вже не сказав ні слова, хоч як місіонер заохочував мене фотографіями. Від спогадів-картин мені наморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.
— З нього має вийти великий знавець Біблії,— сказав місіонер моїм батькам після того, як я поцілував їх на добраніч і пішов спати. — Або з такою уявою він стане знаменитим письменником.
Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у відділенні для вбивць, і пишу ці рядки в останні свої дні — себто, в останні дні Дерела Стендінга, бо його скоро виведуть звідси, почеплять мотуз на шию і спробують кинути у вічну темряву. І я всміхаюся сам до себе: я не став ні знавцем Біблії, ні письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темниці на півдесятка років, я був зовсім не тим, що мені пророкував місіонер. Я був знавець сільського господарства, професор агрономії, майстер знижувати непродуктивні витрати сили, майстер поліпшувати рільництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагає точності і перевірених під мікроскопом фактів.
І ось тепер, цього теплого надвечір’я, я сиджу у відділенні для вбивць і, переставши писати свої спогади, "прислухаюсь, як у сонному повітрі дзижчать мухи, й півголосом розмовляють мої сусіди — Джосіфес Джексоп, негр-убивця, праворуч, та італієць Бамбеччо, теж убивця, в камері ліворуч. Крізь грати вони кажуть один однойу, що свіжі рани добре змащувати пережованим тютюном.
Я тримаю у випростаній руці авторучку і, згадавши, що колись інші мої руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той місіонер у дитинстві також бачив притлумлений відблиск сяйва й спізнав миттєве щастя міжзоряних блукань?
Та вернуся до свого самотинного ув’язненця. Коли я вже вмів перестукуватися з товаришами, а все ж лишалося ще багато безмежно нудного часу і не було чим його заповнити, я досить успішно навчився самогіпнозом присипляти свою свідомість і будити підсвідомість. Але вона не підлягала ніяким законам, ніякій дисципліні, а нестямно блукала в якомусь кошмарі, де не було зв’язку між подіями, часом і особою.
Мій метод механічного гіпнозу був простий-простісінький. Я брав соломинку, приліплював її до стіни недалеко від дверей, де було більше світла, і, підібгавши ноги, сідав на сінника. Тоді пильно вдивлявся в ту ясну цятку, наблизивши до неї очі й закотивши їх скільки змога вгору. Водночас я послабляв волю і весь віддавався млості, що поступово мене огортала. Відчуваючи, що ось-ось втрачу рівновагу й перевернусь, я заплющував очі і вже несамохіть падав непритомний на сінника.
І тоді протягом десяти хвилин, півгодини, ба навіть цілої години я навіжено блукав у віками нагромаджених спогадах про своє ненастанне відродження. Але час і місце змінювались дуже швидко. Згодом, уже прокинувшись, я знав, що всі ці чудні примари зв’язані якось із особою Дерела Стендінга. І тільки. Мені ні разу не пощастило відтворити якесь ціле життя або відчути, що пережите збігається у часі й просторі. Мої сни, коли їх можна назвати снами, були безладні й безтямні. Ось один із них. Протягом п’ятнадцяти хвилин напівсвідомого стану я лазив і ревів у намулі первісного світу, потім сидів поруч з Гаазом[8] на моноплані й розтинав повітря в дев’ятнадцятому сторіччі. Прокинувшись, я згадав, що я, Дерел Стендінг, за рік до ув’язнення справді літав з Гаазом до Санта-Моніки над Тихим океаном. Але я не міг згадати, щоб я лазив у первісному намулі. Одначе я розважив, що коли те лазіння чомусь підсвідомо постало переді мною, то воно, безперечно, свідчило про якесь давнє моє існування, ще задовго до того, як я став Дерелом Стендінгом. Просто та подія набагато давніша. І обидві були реальні, а то як я міг би їх згадати?
О, які прекрасні образи й події поставали переді мною! Протягом кількох хвилин напівсвідомого буття я опинявся у царських палатах, сидів на покуті і в кінці столу, був блазень, вояк, урядовець і чернець. Був володар, що сідав на почесному місці. Моя громадська влада спиралася на власний меч, на грубі замкові мури і численне вояцтво. Але мені належала й духовна влада: улесливі попи й гладкі абати сиділи нижче за мене, пили моє вино та їли мою печеню.
Я носив залізного рабського нашийника в холодному краю і кохав принцес королівського дому в нагріті від сонця тропічні ночі.