Тільки в цьому одному я знаходив тисячу відтінків, але не буду вам докучати, хоч усі ці дрібниці рятували мене від немилосердної туги, що дуже мені дошкуляла у перші дні самотинного ув’язнення.
Одне я мушу оповісти, воно чомусь мені дуже запам’яталось. Я вже згадував про ту муху, що лихим духом дихала на ввесь світ і ніколи не гралася. Якось, забувавсь, вона сіла на стіні в тому місці, де я наклав табу, і відразу попалася мені в полон. Треба було бачити, як вона потім цілу годину сердилась!
Але час у самотині спливав нестерпно повільно. Я не міг ненастанно спати і не міг водно гратися з мухами. Хоч які вони розумні, а проте були лише мухи, а я був людина, з людським мозком. Мій мозок, заповнений культурою й знаннями, звик до активної праці і збуджено доривався до дії. А дії не було, і він знемагав під тягарем даремних міркувань. Я визначав моноцукриди у винограді й виноградній лозі під час останньої своєї відпустки в Есті. Ще кілька дослідів, і я був би закінчив працю. Мені цікаво було знати, чи веде хто далі мої спроби, а коли веде, то які має наслідки?
Бачите, світ зовсім помер для мене. Сюди пе доходила ніяка звістка. Наука йшла вперед, не спиняючись, а мене цікавили тисячі питань. Узяти хоча б мою теорію гідролізу казеїну за допомогою трипсину, що її професор Волтерз перевіряв у своїй лабораторії. А професор Шляймер, що працював разом зі мною над відкриттям фітостерину в суміші тваринних та рослинних жирів, безперечно, прийшов тепер до певних висновків. На саму лише думку, що за стінами моєї в’язниці невпинно йде напружена робота, а я не маю змоги брати в ній участі, ба навіть нічого про неї не знаю, можна було збожеволітиі А я лежав на підлозі і грався з мухами.
Однак тишу, в якій мені судилося жити, часом порушувано. З перших же днів ув’язнення я чув іноді, нерегулярно, тихеньке обережне вистукування. Як відповідь на нього, звідкілясь долинав ще тихіший, ще обережніший стук. Звичайно те перестукування припиняли погрози наглядача. Коли ж воно вперто тривало далі, наглядач викликав підмогу, і було чути, як когось зашнуровували у пекельну сорочку.
Мені все було ясно. Я давно знав, як, зрештою, і кожен в’язень Сан-Квентіну, що в одиночних камерах сиділо тільки двоє: Ед Морел і Джейк Оігенгаймер. Це вони перестукувалися, і за це їх карали.
Код, якого вони вживали, звісно, мав бути дуже пробий, а проте я згаяв багато часу, силкуючись добрати до нього ключа. Та коли я врешті второпав той код, він і справді виявився простим, а пайпростіше було саме те, що збивало мене з пантелику. Річ у тому, що вони міняли и абетці місце, від якого починався код, — міняли не тільки щодня, а й у кожній розмові, часом навіть серед розмови.
Нарешті, настав день, коли я вловив перші літери їхньої абетки й зрозумів два речення з їхньої розмови, хоч коли вони застукали вдруге, я знову не второпав ні слова. Ось ці два речення:
— Скажи — Еде — що — б — ти — зараз — дав — за — папірець — та — пачку — тютюну? — спитав той, що стукав здалеку.
Я мало не закричав з радощів. Для мене ж відкрився спосіб спілкування, і тепер я не сам! Я напружено прислухався, коли почне вистукувати свою відповідь той, що був ближче, — Ед Морел, як я гадав.
— Згоден — пробути — двадцять — годин — у — пекельній — сорочці — за — пачку — на п’ять — центів…
Наглядач припинив перестукування.
— Годі, Мореле! — сердито гримнув він.
Сторонній людині може здатись, що довічно ув’язненого в одиночній камері не можна вже нічим скарати, і наглядач не має засобів змусити його до послуху, щоб він не стукав. Проте лишалася ж бо ще пекельна сорочка. Покара голодом і спрагою. Адже людина, замкнена сама в одиночній камері, зовсім безпорадна.
Отже, стук затих, а коли вночі знову почався, я вже нічого не міг збагнути. Умовившись заздалегідь, вони міняли першу літеру своєї абетки. Але я вже впіймав ключа, і коли через кілька днів вони почали з того порядку літер, що я вже розумів, то я не став гаяти часу на церемонії.
— Здорові! — вистукав я.
— Здоров, незнайомче! — відповів Морел.
— Просимо до гурту, — додав Опенгаймер.
Їм цікаво було довідатись, хто я, чи надовго засуджений і за що. Але я тим часом відклав це до іншого разу. Насамперед мені треба було дізнатись, як вони міняють початкову літеру абетки. Аж після того, як я цілком зрозумів це, ми почали розмовляти. То був видатний день. Замість двох довічно засуджених тепер було троє, хоч мене спочатку грунтовно перевірили. Потім вони мені пояснили, що боялись, чи я не зумисне підсаджений до них стукач.
Таке вже трапилося з Опенгаймером, і він дорого заплатив за свою довірливість до Есертенового донощика.
Несподівано, або, краще сказати, на мою радість, виявилося, що обидва мої товариші знали, що мене вважають за невиправного. Слава про мене проникла навіть у цю справдешню могилу, де Опенгаймера гноїли вже десять років.
Я мав чимало розповісти їм і про події у в’язниці, і в зовнішньому світі, за її стінами. Вони нічого не знали ні про план утечі сорока довічноув’язпених, ні про розшуки динаміту, ні про фальшиве свідчення Сесіля Вінвуда. Вони пояснили мені, що деколи новини просочуються до них через наглядачів, але ось уже кілька місяців, як вони нічогісінько не чули. Теперішні наглядачі тут були надто мстиві й жорстокі.
Цього дня всі наглядачі обсипали нас лайкою, але ми не могли втриматись. До двох живих мерців приєднався третій, і так багато знайшлося чого оповісти один одному, дарма що спосіб переказувати був повільний до розпачу, особливо в мене, бо я не був ще такий вправний, як вони.
— Почекай, уночі чергуватиме Мордань, — вистукав Морел. — Він мало не весь час спить. Тоді наговоримось.
І справді, тієї ночі ми наговорилися! За цілу ніч ніхто з нас і ока не заплющив. Мордань Джонс був підлий і жорстокий чоловік, дарма що товстий; проте ми ладні були благословляти ту гладкість, що хилила його до сну. Але наше вистукування не вгавало ні на хвилину й не давало йому спати, і він раз по раз гримав на нас. Кляли нас і решта нічних наглядачів. Уранці всі вони написали в рапорті, що ми цілу ніч перестукувались, і нам довелося спокутувати своє недовге свято. О дев’ятій годині заявився капітан Джемі з помічниками, й на цілу добу нас зашнурували у пекельні сорочки. Аж до ранку наступного дня ми безпорадно лежали на підлозі, без води і без їжі. Так нам довелось заплатити за бажання поговорити.
О, наші тюремники були жорстокі. І їхнє ставлення зробило з нас таких самих, як і вони, а то ми б не вижили. Від грубої роботи грубіють руки. Брутальні тюремники роблять брутальними і в’язнів. Ми й далі перестукувались, і за це нас часто зашнуровували в пекельні сорочки. Найзручніше нам було вночі, і коли траплялося, що на зміну присилали сторонніх наглядачів, ми розмовляли цілу ніч.
Для нас день від ночі не відрізнявся, бо ми жили в темряві. Спати ми могли коли завгодно, а перестукуватись тільки при нагоді. Ми розповідали один одному про своє життя. Бувало, цілі години я і Морел мовчки лежали, прислухаючись до ледве чутних далеких вистукувань. То Опенгаймер повільно розповідав нам історію свого життя, починаючи від того часу, коли він ще дитиною гасав по нетрищах Сан-Франціско, і далі, як він прилучився до злодійського світу, як спізнав усякий бруд, як ще чотирнадцятирічним хлопцем працював за нічного посланця у кварталі з червоними ліхтарями, як його вперше зловила поліція, як потім він крав і грабував, і як його зрадив товариш, і як дійшлося до вбивства уже в стінах в’язниці.
Джейка Опенгаймера прозвали Хижим Тигром. Якийсь репортер вигадав це прізвисько, і воно переживе й ту людину, що її так прозвано. Проте я завжди зауважував у Опенгаймерові основні риси ярої гуманності. Він був щирий і вірний у дружбі. Я знаю випадки, коли він брав на себе чужу кару, аби тільки не виказати товариша. Він був сміливий, терплячий, здатний на самопожертву. Я міг би багато розповісти про це, якби мені час. У нього було дуже розвинене почуття справедливості, і вбивство у стінах в’язниці він учинив під впливом саме цього почуття. Крім того, він ще був дуже розумний, і ні довічна тюрма, ні десять років самотинного ув’язнення не затьмарили його блискучого розуму.
Морел, завжди добрий і відданий товариш, також був дуже розумний. По щирості, я, стоячи на порозі смерті, маю право сказати, не боячись бути нескромним, що троє найрозумніших людей у цілій Сан-Квентінській в’язниці — якщо перебрати всіх, починаючи з начальника, — були ми, ті, хто гнив у одиночках. Тепер, доживаючи свої останні дні й зважуючи те, чого мене навчило життя, я мушу зробити висновок, що сильний розумом ніколи не скоряється. Дурні й страхопуди, не обдаровані палким почуттям справедливості й нездатні на щире товаришування — такі люди у в’язниці стають зразковими в’язнями. Але я дякую богам, що ні я, ні Джейк Опенгаймер, ні Ед Морел не були зразкові в’язні.
РОЗДІЛ VI
Дитина, що визначила пам’ять, як "те, чим забувають", не вельми й помилялася. Здатність забувати означає здорову голову. Нав’язливе згадування означає манію, божевілля. В одиночній камері, де спогади, змагаючись між собою, ненастанно опановували мене, я силкувався забувати. Розважаючись із мухами, граючи сам з собою в шахи або перестукуючись із товаришами, я дещо забував. Але я прагнув забути все.
В мені жили дитячі спогади про інші часи та інші місця — "мінливий відблиск слави", як каже Вордсворт. Невже хлопчина, змужнівши, втрачає назавжди ті спогади? Невже те, що колись жило в його мозкові, зовсім пропало? Чи, може, ці спогади інших часів та інших місць зберігаються й потім, але сплять, замуровані в мозкових клітинах, так, як оце я замурований в одиночці?
Бували випадки, коли засуджених на довічне ув’язнення несподівано випускали на волю і вони, ніби воскреснувши, знов бачили сонце. Хіба не можна так само воскресити і ці поховані дитячі спогади про інші світи?
Але як? На мою думку, тільки зовсім забувши теперішнє й те минуле, що відбувалося вже в дорослому віці.
І, знову ж таки, в який спосіб? За допомогою гіпнозу. Якщо гіпноз допоможе мені приспати свідомий розум і збудити підсвідомий, тоді відкриються всі двері клітин мозку, і в’язні вийдуть на сонячне світло.
Так я собі гадав, а які з цього були наслідки, ви скоро дізнаєтесь.