— Навпаки... — сказала княжна, зашарівшись.
Обличчя Грушницького виявило задоволення. Він говорив далі:
— Тут моє життя протече шумливо, непомітно і швидко, під кулями дикунів, і якби Бог мені щороку посилав один ясний жіночий погляд, один подібний до того...
У цей час вони порівнялися зі мною; я вдарив нагайкою коня і виїхав з-за куща...
— Mon dieu, un Circassien!..1 — скрикнула княжна від жаху.
Щоб її цілком переконати в неслушності цього, я відповів по-французькому, трошки нахилившись:
— Ne craignez rien, madame, — je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier2. Вона збентежилась, — але через що? через свою помилку, чи
через те, що моя відповідь їй здалася зухвалою? Я бажав би, щоб останнє моє припущення було справедливе. Грушницький кинув на мене незадоволений погляд.
Пізно ввечері, тобто годині об одинадцятій, я пішов гуляти по липовій алеї бульвару. Місто спало, лише в деяких вікнах миготіли вогні. З трьох боків чорніли гребені гір, відгалуження Машука, на вершині якого лежала зловісна хмаринка; місяць підіймався на сході; вдалині срібною бахромою виблискували снігові гори. Оклики вартових перемежалися з шумом гарячих джерел, спущених на ніч. Часом лункий тупіт коня розлягався по вулиці, супроводжуваний скрипом ногайської гарби і сумовитим татарським приспівом. Я сів на лавочку й замислився... Я відчував потребу вилити свої думки в дружній розмові... але з ким?.. "Що робить тепер Віра?" — думав я... Я б дорого дав, щоб у цю хвилину потиснути її руку.
— Звідки?
— Від княгині Ліговської, — сказав він дуже поважно. — Як Мері співає!..
— А знаєш що? — сказав я йому. — Можу закластися, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний...
— Можливо! Що мені до того!.. — сказав він неуважно.
— Ні, я тільки так це кажу...
— А чи знаєш, що ти сьогодні її страшенно розсердив? Вона вважає, що це не-чуване зухвальство; я насилу запевнив її, що ти так добре вихований і так добре знаєш світ, що не міг мати наміру образити її; вона каже, що в тебе зухвалий погляд, що ти, мабуть, про себе дуже й дуже високої думки.
— Вона не помиляється... А ти часом не хочеш за неї вступитися?
— Мені жаль, що я не маю ще цього права...
"О-го! — подумав я. — В нього, мабуть, є вже надії... "
— А втім, для тебе ж гірше, — казав далі Грушницький, — тепер тобі важко познайомитися з ними, — а жаль! це один з найприємніших домів, які я тільки знаю...
Я внутрішньо усміхнувся...
21 травня.
Минув майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговськими. Чекаю нагоди. Грушницький, як тінь, ходить слідом за княжною скрізь; їхні розмови безконечні: коли ж він їй надокучить?.. Мати не зважає на це, бо він не жених. Ось логіка матерів! Я підмітив зо два, зо три ніжних погляди, — треба цьому покласти кінець.
Вчора біля колодязя вперше з'явилася Віра... Вона з того часу, як ми зустрілись у гроті, не виходила з дому. Ми одночасно опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:
Докір!.. нудно! Але я його заслужив...
До речі: завтра бал за підпискою в залі ресторації, і я танцюватиму з княжною мазурку.
22 травня.
На балу Печорін почув, як одна дама попросила драгунського капітана провчити княжну Ліговську. Печорін запросив княжну Мері на вальс. Під час танцю він переконався, що княжна не має наміру запросити його до них у дім. Коли танець закінчився, Пе-чорін побачив, як від гурту драгунського капітана відійшов якийсь дуже п'яний пан і запросив княжну на танок. Мері ледь не знепритомніла від страху і обурення. Печорін змусив п'яного добродія піти геть. Княжна розповіла про пригоду матері. Вдячна княгиня запросила Печоріна в гості. Під час мазурки Мері і Печорін сіли відпочити.
...Я не натякав ні разу ні про п'яного добродія, ні про попередню мою поведінку, ні про Грушницького. Враження, що справила на неї неприємна сцена, потроху розвіялося; личко її розквітло; вона жартувала дуже мило; її розмова була дотепна без претензії на дотепність, жвава й вільна; її зауваження інколи глибокі... Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона схилила голівку і трошки зашарілася.
— Ви чудна людина! — сказала вона потім, підвівши на мене свої оксамитні очі й вимушено засміявшись.
— Я не хотів з вами знайомитися, — провадив я, — бо вас оточує занадто густа юрба шанувальників, і я боявся в ній зникнути зовсім.
— Ви дарма боялися! Вони всі пренудні...
— Всі! Невже всі?
Вона подивилась на мене пильно, ніби намагаючись пригадати щось, потім знову трохи почервоніла і нарешті промовила рішуче: Всі!
— Навіть мій друг Грушницький?
— А він ваш друг? — сказала вона, виявляючи деякий сумнів.
— Так.
— Він, звичайно, не входить у розряд нудних...
— А в розряд нещасних, — сказав я сміючись.
— Звичайно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці...
— Що ж? я сам був колись юнкером, і, далебі, це найкращий час мого життя!
— А хіба він юнкер?.. — сказала вона швидко і потім додала: — А я думала...
— Що ви думали?..
— Нічого!.. Хто ця дама?
Тут розмова змінила напрям і до цього більш не поверталася. От закінчилася мазурка, і ми розпрощалися — до побачення. Дами роз'їхались...
Наступного дня ввечері Печорін гуляв по бульвару. До нього підійшов Грушницький. Він попросив не жартувати над його коханням, бо до нестями закоханий в Мері і сподівається, що Мері також його кохає, хоча він і не розуміє її поведінки: вчора її очі палали пристрастю, зупиняючись на Грушницькому, нині вони тьмяні й холодні...
На вечері у княгині Ліговської було багато народу. Печоріну вдалося перемовитися з Вірою. Вона сказала, що вони зможуть бачитися лише в салоні княгині, тож він повинен їй сподобатися.
Весь вечір Печорін удавав байдужість до княжни. Мері відповідала тим же, віддаючи перевагу спілкуванню з Грушницьким. Печорін, аналізуючи поведінку Мері, дійшов висновку, що тріумфувати над ним княжна буде недовго, адже, знайомлячись з жінкою, він завжди безпомилково вгадував, буде вона його любити чи ні...
Решту вечора Печорін провів біля Віри. Він не розумів, за що Віра так його любить. Це єдина жінка, яка зрозуміла його цілком, з усіма його дрібними слабостями та поганими пристрастями. "Невже зло таке вабливе?" — питав сам себе Печорін.
На вулиці Грушницький запитав Печоріна, як йому все. "Ти дурний", — хотів відповісти Григорій Олександрович, а натомість просто знизав плечима.
29 травня.
Всі ці дні я ні разу не відступив від своєї системи. Княжні починає подобатись моя розмова; я розповів їй деякі з чудних пригод мого життя, і вона починає бачити в мені людину незвичайну. Я сміюся з усього на світі, особливо з почуттів: це починає її лякати. Вона при мені не сміє вдаватися з Грушницьким у сентиментальні дискусії, і вже кілька разів відповідала на його вибрики глузливою усмішкою, але я щоразу, як Грушницький підходить до неї, прибираю смиренного вигляду і залишаю їх удвох; першого разу була вона з цього рада чи намагалася вдати; другого — розсердилась на мене; третього — на Грушницького.
— У вас дуже мало самолюбства! — сказала вона мені вчора. — Чому ви думаєте, що мені веселіше з Грушницьким?
Я відповів, що жертвую щастю приятеля своїм задоволенням...
— І моїм, — додала вона.
Я пильно подивився на неї і прибрав серйозного вигляду. Потім цілий день не розмовляв з нею ні слова... Ввечері вона була замислена, сьогодні вранці біля колодязя ще більш замислена. Коли я підійшов до неї, вона неуважно слухала Грушницького, який, здається, захоплювався природою, але тільки-но побачила мене, вона стала голосно сміятися (дуже не до речі), вдаючи, ніби мене не помічає. Я відійшов далі і крадькома почав спостерігати її: вона відвернулася від свого співрозмовника і позіхнула двічі. Безперечно, Грушницький їй набрид. Ще два дні не буду з нею розмовляти.
3 червня.
Я часто питаю себе, навіщо я так наполегливо добиваюсь кохання молоденької дівчинки, яку звести я не хочу і з якою ніколи не одружуся? До чого це жіноче кокетство? Віра мене любить більше, ніж княжна Мері любитиме будь-коли; якби вона мені здавалася непереможною красунею, то, можливо, я б захопився трудністю справи...
Але ж зовсім ні! Отже, це не та спокійна потреба кохання, що мучить нас в перші роки молодості, кидає нас від однієї жінки до іншої, поки ми знайдемо таку, яка нас терпіти не може: тут починається наша сталість — справжня безконечна пристрасть, яку математично можна виразити лінією, що падає з точки в простір; секрет цієї безконечності — лише в неможливості досягти мети, тобто кінця.
Чого ж я морочуся? З заздрощів до Грушницького? Бідолаха! він зовсім їх не заслуговує. Чи не наслідок того поганого, але непереможного почуття, що змушує нас знищувати солодку оману ближнього, щоб мати дрібне задоволення сказати йому, коли він у розпачі питатиме, у що він має вірити: "Друже мій, зі мною було те ж саме, і ти бачиш, проте я обідаю, вечеряю і сплю преспокійно і, сподіваюся, зумію померти без галасу й сліз!"
А є ж безмежна насолода володіти молодою, щойно розквітлою душею! Вона як квітка, що її найкращі пахощі випаровуються назустріч першому променеві сонця; її треба зірвати в цю хвилину і, подихавши нею досхочу, кинути на дорозі: а може, хто-небудь підніме! Я почуваю в собі цю ненаситну жадобу, яка поглинає все, що трапляється на шляху; я дивлюся на страждання й радощі інших лише відносно до себе, як на поживу, що підтримує мої душевні сили. Сам я більше не здатний шаленіти під впливом пристрасті; честолюбність у мене придушена обставинами, але вона виявилася в іншому вигляді, бо честолюбність є не що інше, як жадоба влади, а перше моє задоволення — підкоряти моїй волі все, що мене оточує; викликати до себе почуття любові, відданості і страху — чи не є першою ознакою і найбільшим тріумфом влади? Бути для когось причиною страждань і радощів, не маючи на те ніякого певного права, — чи не найсолодша це пожива нашої гордості? А що таке щастя? Насичена гордість.