Ніщо не говорило про це прямо, і в той же час про це говорило все довкола — з тієї самої хвилини, як вони поїхали по червоній землі долини, що розстелилась між Камрських гір.
— Не подобається мені все це, — сказав Гордон Сміту і потягнув ніздрями повітря, немов принюхуючись до чогось.
Кожна дрібниця, кожна деталь, яку насторожений погляд Гордона схоплював і передавав у лабораторію інстинкту — щось у вигляді жител, людей, землі, — безліч ледь вловимих ознак переконували Гордона, що кочовому життю в Камрі прийшов кінець.
— Всього півтора-два десятка років, як ці люди відірвалися від пустелі, і вони вже перетворилися в селян, — з гіркотою сказав він Сміту, коли машина їхала повз жалюгідних полів, що притулилися на крутих уступах, — крихітних клаптиків пересохлої землі. Було щось патетичне в цих спробах обробляти величні голі схили, в відчайдушних намаганнях отримати урожай, успіх яких залежав від мізерних запасів вологи, що нагромаджується за зиму і дбайливо збережених в глибоких западинах і підземних колодязях. Влітку, коли звідти накачували воду, вона стікала тоненькими струмочками по гарячому пісковику і, потрапивши на розпушений ґрунт, на мить застоювалася, виблискуючи, ніби полірована мідь, перш ніж усмоктатися в запечену поверхню землі.
— Влаштували собі тут в'язницю, — сказав Гордон, дивлячись на високі схили, що обрамляли долину Камра. — Якби не гори, які відокремлюють їх від сіл Бахраза, вони б вже встигли стати справжніми хліборобами. Слава богу, що існує ця природна перепона.
Вони поставили машину в затишне місце і стали підніматися по стежці в гору. Селяни, бачачи, що на прибульцях не бахразськи мундири, а одяг жителів пустелі, з усіх боків збігалися до них назустріч.
— Їм тут більше подобається, ніж в пустелі, — сказав Сміт. — Либонь, круглий рік ситі, чого не скажеш про добру половину людей Гаміда.
— Ситі! — повторив Гордон тоном, в який було вкладено все його презирство до цього безсмертного філософського аргументу.
Сам бідний Юніс, тепер теж селянин, або, вірніше, поміщик, очікував їх біля входу в кособоку глинобитну хатину, яку він побудував собі над спуском в долину, що належала йому. Всім своїм виглядом, звичкою і способом життя він не відрізнявся від будь-якого господаря садиби, на якого в будинку працює орава обірваних і зухвалих слуг, а в полях батрачать селяни, — так принаймні здавалося Гордону. Він володів всією долиною по праву феодального пана, і селяни обробляли в ній землю головний чином для нього і лише частково для себе.
— Ас-Салам алейкум [8], — сухо сказав Юніс.
Відчувалося, що його привітання — лише данина ввічливості, і це зачепило Гордона. Юніс був товстий, нижче середнього зросту; його наряд був якесь змішання селянського одягу та одягу кочівника і тим самим як би вказував, що він ще сам, по суті, не вирішив, що він таке. Поверх довгої сорочки на ньому був брудний каптан, улюблений вождями осілих племен в деяких частинах Аравії, але який образливо стискує горде тіло кочівника. Обличчя його вже нічим не нагадувало обличчя бедуїна з карбованими рисами, немов освітленими зсередини похмурим вогнем. Воно було надто м'ясисте, пухкі щоки обвисли, бліда в'яла шкіра була чисто виголена. І якщо похмура тінь турботи лежала на цьому лиці, то це не були сліди поневірянь, голоду, похмурої одноманітності життя, але лише знак того, що саме життя тут зайшло в глухий кут.
— Я приїхав від Гаміда, — коротко сказав Гордон.
Юніс хруснув своїми товстими пальцями — релігія наказує робити це для очищення суглобів, але зараз це було рівносильне очисному обмиванню в присутності невірного.
— Привіт тобі, — сказав він знову. На цей раз чемність відносилася до посланця Гаміда, але за нею чувся недружній докір: "Що тобі потрібно від мене? Навіщо Гамід тебе прислав? Хто ти такий? І чому підступаєш до мене так зухвало, немов маєш на мене якісь права? "
Але все ж гостей провели на майданчик за будинком, де земля була штучно вирівняна і на ній росло кілька садових пальм. У тіні лежав застарілий килим з тих, що зазвичай прикрашають намети кочівників. Їм запропонували сісти біля килима, а потім Юніс попросив вибачення і пішов, сказавши, що зараз прийде.
— А, чорти б його взяли! — вилаявся Гордон після того, як вони прочекали цілих півгодини. — Чого він тягне?
Він велів одному з слуг піти і покликати Юніса, так як це очікування починало ставати образливим. Але подумки він віддав Юнісу належне за цю витівку.
Юніс явився не поспішаючи, в супроводі п'яти або шести старійшин племені. Їх навмисна гордовитість в поєднанні з потворним одягом і незграбними рухами здалася Гордону до того безглуздою, що він ледь не засміявся вголос. Це була порожня комедія — навіть коли вони розсілися навколо килима за звичаєм пустелі, чіпляючись за останні залишки свого благородного минулого. Особливо жалюгідне видовище являв собою сам Юніс: сидячи, він і зовсім здавався немічним дідом, весь пісок навколо нього заплювали, але не так, як зазвичай плюють кочівники на пісок, випивши міцної кави, і в маленьких грудочках бруду, що утворилися на місці плювків, було щось відразливе і нечисте. Гордону стало гидко.
Але Гамід, наставляючи Гордона перед поїздкою, просив його поставитися до старого з співчуттям; в пустелі його взагалі жаліли і "бідним" прозвали не тому, що у нього було мало добра, але тому, що він був обтяжений нещастями. — Ти з ним розмовляй просто, — говорив Гамід Гордону. — Юніс змінився; за нашими поняттями, він тепер багатий, але все-таки справа племен не чужа для нього. Розкажи йому, за що ми боремося; він тебе вислухає. Він прикидається, ніби його не цікавить наша боротьба, і всі мої посланці привозили мені від нього тільки образливі відповіді, але це не так. Біда в тому, що він уже раз натерпівся ганьби від бахразців і боїться, як би це не повторилося
Про ганьбу Юніса Гордон чув уже раніше. Колись, в двадцятих роках, Юніс воював проти Бахраза, був розбитий, розорений і залишився один, без друзів і союзників. Рік чи два тому він, однак, знову повстав. На цей раз бахразці нацькували на нього Таліба, і Таліб, отримавши від Бахраза підкріплення зброєю і людьми, відняв у камрського племені все до останнього шатра і останньої гвинтівки. Сам Юніс, змучений, знесилений духом, потрапив в руки бахразських солдатів. Вони роздягнули його догола, зв'язали і на мотузці водили напоказ натовпу, в якому були і жінки. Після цього розумні бахразці (тобто дурні бахразці, що діяли за порадою розумних англійців, — так говорив Гамід) запропонували відпустити його на волю і знову віддати йому у володіння цей куточок пустелі, якщо він присягне аллахом, що більше ніколи не повстане. Мабуть, перенесена ганьба щось надломила в душі Юніса, тому що він повністю здався, склав зброю і з тих пір живе, як феодальний володар, в стороні від справ і політичних інтересів кочівників, все далі відходячи від їхнього способу життя, все більше і більше чіпляючись за Бахраз, тому що в ньому він бачить свою єдиний захист проти Таліба, і боїться, що варто йому трохи зрадити своє слово — і бахразці знову нацькують на нього Таліба.
Але палиця виявилася з двома кінцями, тому що люди Камра тепер сильніше, ніж будь-коли, відчували на собі гніт Бахраза. І вони вже не могли врятуватися втечею в пустелю — їх тримала земля, хатини і нагляд жандармів. А Юніс, їх вождь, неначе на глум, ще розкохався від цього життя.
Виконуючи наказ Гаміда, Гордон просто і ясно виклав йому справу. Він сказав старому, що Гамід і племена, що об'єдналися в повстанні скоро всіх до одного виженуть проклятих бахразців з пустелі; так чи згоден Юніс допомогти Гаміду захопити останній бахразський аеродром? Чи згоден він прийняти участь в цьому заключному акті повстання і тим самим звільнити себе і свій народ від тридцятирічного бахразського ярма?
Юніс мовчав і тільки колупав в зубах, прицмокуючи язиком і час від часу поглядаючи на червоне, гаряче лице Гордона з таким виглядом, ніби і ця людина і його промови були йому неприємні. Нарешті він заговорив, все так же недружелюбно.
— Якщо тобі потрібні харчі для твоїх людей, — сказав Юніс, — нам нема чого тобі дати. Якщо тобі потрібно, щоб ми напали на бахразський аеродром, ми не можемо цього зробити, тому що у нас немає зброї. Приєднатися нам до повстання і піти за Гамідом? Але це повстання ні до чого не приведе, як і всі попередні, тому що люди Гаміда будуть знищені літаками і бомбами. Відправлю я посланця до Гаміду? Ні! — вигукнув він, немов його раптом занудило від страху. — Досить і того, що Гамід постійно шле до мене посланців, які тут сіють смуту. — Він впритул подивився на Гордона. — Де вже нам думати про повстання, коли у нас стільки ворогів довкола, — сказав він, ніби звинувачуючи Гордона в тому, що той захищає всіх цих ворогів. — Якщо я піду проти Бахраза, на мене нападе Таліб зі своєю зграєю вбивць, і навряд чи мій народ знайде тоді свободу, про яку ти говориш.
Гордон знизав плечима, висловлюючи презирство хороброго боягузу, але тут же постарався зіграти на страху Юніса. — Таліб все одно на тебе нападе, як би ти не поведешся, — сказав він.
— Ти хочеш озброїти Таліба? — відразу насторожився Юніс.
— Звичайно.
Бідний Юніс випростався, і все його сите тіло затряслося. — Якщо ти озброївшись Таліба, він зараз же обрушиться на нас. Не проти Бахраза поверне він твою зброю, а проти нас!
— Дуже може бути, — безжально підтвердив Гордон. — А у Бахраза не вистачить сил, щоб ще і тебе захищати, так що і в тому і в іншому випадку тобі доведеться погано. Але якщо ти даси клятву допомогти нам, ми дамо клятву допомогти тобі.
— Клятву? Клятву? — Юніс насилу виштовхував слова зі свого розпухлого горла. — Всі ви раді задушити мене цими клятвами. Одного разу я вже заклав своє життя, і ось тепер ви знову з'явилися терзати мою душу. — З очей його текли сльози, в'ялі щоки трусилися; він хотів сказати ще щось, але не міг і тільки відкривав і закривав рот. — Не терзайте мою душу! — вигукнув він нарешті, озирнувшись на старійшин племені.
— Душа твоя належить Бахразу, — нітрохи не зворушений, заперечив Гордон.
Юніс тяжко зітхнув, пропустивши образу мимо вух, і знову весь якось сумно поник: його розслаблена воля не могла повністю підпорядкувати собі обм'якле тіло.