Я закаменів з переляку.
Тато розповідав про перші роки в Гнізді і дійшов до місця, де він філософствував. "Тож я запитав себе тоді, — сказав він, — навіщо тягнути? Яка користь відтягування кінець протягом кількох років? Навіщо продовжувати приречене існування важкої праці, холоду та самотності? Людський рід закінчився. Земля закінчилася. Чому б не здатися, я запитав себе — і раптом я отримав відповідь." Я знову почув шум, цього разу гучніший, якийсь невпевнений, що наближався, шаркаючи. У мене зірвалось дихання. "Життя завжди було ревною працею і боротьбою з холодом", — сказав Па. "Земля завжди була самотнім місцем, за мільйони миль від наступної планети. І незалежно від того, як довго людство могло б ще жити, кінець настане однієї ночі. Ці речі не мають значення. Важливо те, що життя — це добре. Воно має чарівну текстуру, наприклад як у багатій тканини , хутрі або пелюстках квітів — ви бачили їх фотографії, але я не можу описати, як вони почуваються — чи світіння вогню. Це робить все інше вартим і стосується як останнього чоловіка, так і першого. "
І все-таки кроки продовжували наближатись. Мені здалося, що найближча ковдра тріпотить і стала трохи випукла.
"Отже, там і тоді", — продовжив мій тато, і тепер я міг сказати, що він теж чує кроки і голосно говорить, щоб ми не могли їх почути, "саме тоді я сказав собі, що веду себе так, ніби у нас попереду ціла вічність. У мене будуть діти і я навчу їх всьому, що знаю сам. Я змушу їх читати книги. Я запланував майбутнє, спробував розширити і капітально ізолювати Гніздо. Я зроблю все можливе, щоб все було красивим і росло. Я б зберіг своє здивування, навіть у холоді, темряві та далеких зірках. "
Але ковдра вже рушила і піднімалася. А десь позаду неї було яскраве світло. Голос Та обірвався, і його очі повернулися до розриву, що розширюється, і його рука пішла, поки вона не торкнулася і схопила ручку молотка поруч.
Через ковдру ввійшла прекрасна панночка. Вона стояла там, дивно дивлячись на нас, несучи в руці щось світле і мовчазне. Ще два обличчя виглядали з-за її пліч — білі, чоловічі обличчя, утуплені погляди.
Ну, моє серце не могло зупинитися більше ніж на чотири-п'ять ударів, перш ніж я зрозумів, що на неї костюм і шолом, схожий на домашній Та, тільки більш вишуканий, і що на чоловіках теж — і що заморожені люди точно не будуть їх носити. Я також помітив, що яскрава річ у її руці була лише своєрідним ліхтариком.
Тиша продовжувалась, коли я кілька разів сильно ковтнув, тоді пролунали всілякі викрики та привітання.
Вони були просто людьми. Не тільки ми вижили; ми думали так із цілком природних причин. Ці троє людей вижили, і ще досить багато з ними. І коли ми дізналися, як вони вижили, Та видав найбільший крик радості.
Вони прилетіли з Лос-Аламоса і черпали тепло та енергію з ядерної енергії. Використовуючи для цього лише уран і плутоній, призначені для бомб, яких їм вистачить на тисячі років. У них було звичайне, маленьке, герметичне місто, з повітряними шлюзами і все інше. Вони навіть генерували електричне світло і вирощували під ним рослини і тварин. (На це тато видав другий крик, чим вивів Ма з непритомності.)
Але якщо ми були приголомшені ними, вони були вдвічі приголомшені нами.
Один з чоловіків продовжував говорити: "Але це неможливо, я вам кажу. Ви не можете підтримувати подачу повітря без герметичного ущільнення. Це просто неможливо ".
Це було після того, як він зняв шолом і скористався нашим повітрям. Тим часом панночка все ще дивилася на нас, ніби ми святі, і казала, що ми зробили щось дивовижне, і раптом вона зламалася і заплакала.
Вони шукали вцілілих людей, але ніколи не сподівались знайти таке місце. У Лос-Аламосі були ракетні кораблі і багато хімічного палива. Що стосується рідкого кисню, то досить було вийти і згребти повітряну ковдру на найвищому рівні. Отже, після того, як у Лос-Аламосі все пройшло без проблем, вони вирішили здійснити кілька подорожей до ймовірних місць, де можуть бути інші вцілілі. Звичайно, не має сенсу посилати радіосигнали на великі відстані, бо не було атмосфери, щоб понести їх по кривизни Землі.
Що ж, вони знайшли інші колонії в Аргонні та Брукхейвені, а в усьому світі в Гарвеллі та у Туві, біля Кизилу. А тепер вони оглядали наше місто, нічого не очікуючи. Але у них був інструмент, який помічав найлегші теплові хвилі і казав їм, що тут є щось тепле, тож вони приземлилися розслідувати. Звичайно, ми не чули їх посадки, бо не було повітря для передачі звуку, і їм довелося довго розбиратись, щоб знайти нас. Їх інструменти дали неправильний напрямок і вони витратили якийсь час у будівлі через дорогу.
В даний момент п'ять дорослих шуміли, думаю, як шістдесят. Та показав чоловікам, як запалити вогонь і позбутися димового льоду тощо. Ма дивом ожила і показала пані, що вона готує і як шиє речі, і навіть запитала, як одягаються жінки в Лос-Аламосі. Незнайомці захоплювались усім і розхвалювали до небес. Після того, як вони зморщили ніс, я можу сказати, що вони вважали Гніздо трохи смердючим, але ніяк про це не згадували і просто задавали питання.
Насправді було так багато розмов і хвилювань, що мій тато забув про обов'язкові речі, і лише після того, як усі почали нервувати, він подивився і виявив, що кисень майже весь випарувався. Він швидко дістав ще одне відро повітря з-за ковдр. Звичайно, всі знову сміялися і базікали. Прибульці навіть трохи захмелілі. Вони не були звикли до такої великої кількості кисню.
Смішно, але я взагалі мало розмовляв, і Сест весь час трималася за Ма і ховала обличчя, коли хтось дивився на неї. Я почував себе досить незручно і хвилювався, навіть з-за панночки. Коли я дивився на неї назовні, у мене були різні м'якотілі думки, але тепер я просто засоромився і злякався її, хоча вона намагалася бути милою зі мною.
Як би я бажав, щоб всі перестали товпитись у Гнізді та дозволили нам побути наодинці та зладити наші почуття.
І коли новачки заговорили про те, як ми всі їдемо до Лос-Аламосу, ніби це було очевидно, я побачив, що Та і Ма відчувають те саме. Тато раптом замовк, а Ма продовжувала говорити пані: "Але я б не знала, як там себе вести, і в мене немає одягу".
Спочатку незнайомці були здивовані чимось, але потім у них з'явилась наступна ідея. Бо тато продовжував говорити: "Це просто неправильно, щоб цей вогонь погас.
Ну, незнайомці пішли, але вони повернуться. Ще не вирішено, що буде. Можливо, Гніздо збережеться так, як хтось із незнайомих людей назвав його "школою виживання". А може, ми приєднаємось до піонерів, які мають намір створити нову колонію в уранових шахтах на Великому невільничому озері або в Конго.
Звичайно, тепер, коли прибульців уже немає, я багато думав про Лос-Аламос та інші гігантські колонії. Я хочу бачити їх на власні очі.
Ви запитаєте мене, чи тато хоче бачити їх теж. Він стає доволі вдумливим, спостерігаючи, як Ма і Сест оживають.
"Тепер все по-іншому, оскільки ми знаємо, що інші живі", — пояснює він мені. "Твоя мати вже не відчуває себе такою безнадійною. Я також не повинен нести всю відповідальність за підтримку людського роду, так би мовити. Це лякає людину ".
Я озирнувся на ковдри, вогонь та киплячі бульбашки повітря, і Ма і Сест спали у теплому та мерехтливому світлі.
"Покинути Гніздо буде непросто", — сказав я, намагаючись не заплакати. "Воно таке маленьке, і нас лише четверо. Я боюся думки про місто та багатьох незнайомих людей ".
Він кивнув і поклав у вогонь ще один шматок вугілля. Потім він подивився на маленьку купу і раптом посміхнувся і поклав кілька жмень, ніби це був наш день народження чи Різдво.
"Ти швидко переможеш це почуття, сину", — сказав він. "Проблема зі світом полягала в тому, що його ставало менше і менше, поки не зосталося саме Гніздо. Тепер буде добре мати справжній величезний світ, як і на початку ".
Я думаю, він має рацію. Як ви думаєте, прекрасна панночка буде чекати, коли я виросту? Мені буде двадцять через десять років.