Туберкульоз забирає життя в багатьох людей, а комарі отруюють життя всім. Жертвами хвороби щороку стає певне число осіб, комарі ж не жаліють нікого та перетворюють у пекло на землі Далеку Північ, а вона ж шість місяців на рік могла б бути справжнім раєм для людини.
СКЛАДНИЙ ВИПАДОК
Моя слава цілителя ширилася й далі. Одного ранку я почув, як хтось запитав біля входу в намет:
— Доктор удома?
— Так, містер Сетон у себе, — відповів Біллі.
Я вийшов назовні й побачив перед собою незнайомого мені молодого американця.
— Навряд чи ви мене пригадуєте, я з Мічигана. Коли ви приїздили читати лекції в нашому коледжі 1903-го року, я був у комітеті з організації зустрічі. Дуже радий вас бачити.
Ми тепло привіталися. Він пояснив причину свого візиту — болить рука, загальний стан кепський.
— Покажіть руку, — запропонував я.
Він розмотав бинт. Кисть і вся рука розпухли, набряк вирізнявся характерною блідістю.
— Болить?
— Такі муки, що ночами не сплю.
— А де болить?
— У кисті.
— Із чого все почалося?
— Схоже, зі складної переправи через озеро Атабаска. Довелося гребти цілу ніч.
Про людське око я поставив ще зо два запитання, щоб приховати власну розгубленість. Та що ж із ним таке? Чому рука так розпухла й набрякла? Ламаючи голову в пошуках відповіді, зволікаю, ще й ще раз оглядаючи хвору руку, аби тільки він не запідозрив, що я в цій справі — профан.
— Боюся зараження крові. Адже я потраплю до лікаря не раніше, ніж за місяць. А на той час або позбудуся руки, або вмру. І, зізнатися, вже вирішив, що для мене краще.
Страх у кожному разі тільки шкодить справі. Пам'ятаючи про це, я сказав:
— Викиньте все це з голови! Хіба при зараженні крові буває такий блідий набряк?
— Мабуть, ні, — промовив він із величезним полегшенням.
Поки я мовчазно вдавав всезнайка, підійшов майор Джарвіс.
— Гляньте, Джарвісе, як руку рознесло, — сказав я.
— Ух ти! — майор був вражений. — Оце нігтьоїд! Зроду не бачив нічого подібного!
Довгоочікуване осяяння "зійшло" на мене з цими словами. Та це ж, висловлюючись науково, панарицій! Уперше за весь час "медичного огляду" я вільно зітхнув, подивився на пацієнта з виглядом мудрого професора й глибокодумно прорік:
— Причин для занепокоєння нема. Ви, мабуть, пошкодили палець. Інфекція проникла вглиб і почався панарицій. Нарив іще не дозрів. Щойно це стане можливим, я розкрию його, якщо, звичайно, він не прорветься сам, — у душі я молив Бога, щоб нарив прорвався й позбавив нас необхідності проводити операцію. — Є у вас при собі лляне насіння чи висівки?
— Боюся, що ні.
— Тоді знайдіть чисту ганчірку, обгорніть руку та парте її в гарячій воді, скільки зможете витримати. За добу, можливо, нарив прорветься, і тоді, ще за три дні, зможете вирушати в дорогу.
Авторитетна заява особистості, яка не знає помилок, сповнила хворого такої радості, що відблиск її впав і на мене.
Американець подав мені здорову руку для рукостискання та з почуттям сказав:
— Ви не уявляєте, як ощасливили мене. Я б швидше вмер, ніж погодився залишитися калікою.
— Однак, ви скаржилися, що не спите вночі.
— Три ночі не спав. Біль не відпускає.
— Тоді візьміть пігулки. Приймете одну й о десятій лягайте спати. Якщо не заснете, прийміть іще одну о пів на одинадцяту. А не заснете об одинадцятій, прийміть третю, вона вже напевно вас приспить.
Хворий пішов веселий і на наступного ранку мав уже кращий вигляд.
— Відразу видно, що людина виспалася, — посміхнувся я.
— Ні, — відповів він, — я не спав. Скажіть, у ваші пігулки входить опіум?
— Так.
— Я так і думав. Ось вони, візьміть. Я вирішив, що повинен пройти через це випробування з ясним розумом. Обійдуся без наркотичних засобів.
— Честь вам і хвала! — захоплено вигукнув я. — Іншому запропонуєш снодійне, він візьме й ще попросить. Ви — геройський хлопець, такого не вибити з сідла! Незабаром ви будете зовсім здорові.
Хворий знову показав мені свою руку, роздуту, ніби міхур.
— Настав час готуватися до операції. Оперувати буду вас о першій пополудні, — відчеканив я, подумки схвалюючи професійну впевненість своїх слів. Вся підготовка полягала в тім, щоб нагострити кишенькового ножа, а найважливіше — опанувати себе! Я згадав про баклагу з бренді, яку мені дали з собою приятелі, поклав її в кишеню та пішов оперувати. Пацієнт був готовий.
— Ось вам баклага, сьорбніть, — запропонував я.
— Не хочу, — була відповідь. — Я чоловік, і мені вистачить мужності, щоб перетерпіти біль.
Хворий поклав на стіл свою схожу на роздутий пудинг руку.
— Попросіть свого приятеля потримати вам руку, — сказав я.
— Не турбуйтеся, я не поворухнусь, — промовив він, стискаючи зуби, і я зробив індіанцеві знак, аби той вийшов.
Я знав, що він не поворухнеться. Але він ніколи не дізнається, якої нервової напруги коштувало мені це дійство. Одне було зрозуміло: я повинен зробити розріз достатньо глибокий, щоб випустити гній, але при цьому не зачепити артерію та не перерізати сухожилля. І повинен був зробити це впевнено, з першого разу.
І я це зробив.
Вражаюче! У хворого жоден мускул на обличчі не здригнувся!
— Все? — запитав він. — Та це просто укол шпилькою порівняно з тими тортурами, які я терпів щохвилини цілий тиждень.
Я відчув кволість у ногах, вийшов надвір та, зізнаюся, сьорбнув трохи бренді. Свою обіцянку я виконав — за три дні мій пацієнт був цілком здоровий і міг продовжити свою подорож.
Цікаво, чи приховують теперішні лікарі під маскою професійного спокою ті самі страхи й сумніви, які мучили мене?
ДРУГЕ ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ
Успіх — нехай і скромний — першого полювання відразу підніс нас в очах усіх навколо. Вождів дивувало завзяття блідолицих, і коли ми готувалися до другої експедиції, Кійа надіслав чоловіка з повідомленням: він не може поїхати з нами як провідник, але дасть мені свого об'їждженого гунтера (верхового коня), котрий біжить по сліду, мов собака, та вирізняється покладливою вдачею.
Я завжди з підозрою ставився до коней — і людей — із поступливою вдачею та почав думати, яка ж прихована вада чаїться у цій чудовій нехитрій істоті. Щодо коней у мене є забобон — не люблю коней білої масті.
Привели гунтера, і він, звичайно, виявився білим, як мармур, від гриви до хвоста й копит. Навіть очі в нього були білі, кольору дешевої порцеляни — можливо, він був сліпавий через катаракту. Ніздрі й вуха в коняки були хворобливого рожевуватого відтінку.
Але зовнішність виявилася оманливою — він і справді біг по сліду, мов собака, якщо я давав йому волю. Кінь чудово йшов під сідлом, легко переходив на рись і відразу зупинявся, варто було тільки кинути вуздечку. Отоді я поцінував люб'язність Кійі. Він зовсім не збирався жартувати зі мною і дав мені свого найкращого гунтера.
Навіть його мертвотна білизна — величезна перевага в снігову зиму, головний час полювання.
Не тільки Кійа, але й П'єр Білка, головний вождь, подобрішав до нас. Раптом виявилося, що він трохи знає англійську та пристойно висловлюється французькою. Білка навіть погодився вивести нас через свої мисливські угіддя в самий центр бізонячого краю за умови, що ми повернемося до 1 липня, дня підписання угоди. Цього дня збиралося все плем'я отримати гроші, які належать їм за угодою, і присутність головного вождя була необхідною.
Попереду на гарячому скакуні їхав П'єр Білка, дуже мальовничий у своєму каптані та чорному бурнусі. Щоправда, каптан був сітчастою накидкою від комарів, бурнус — плащем із однострою службовця Компанії Гудзонової затоки, а гарячий скакун — звичайною індійською конячиною, так що картина втрачала романтичну піднесеність.
Ми проїхали сім миль на захід чудовим сосновим лісом, потім три милі змішаним — тополя, сосна і ялина — та опинились біля Невільницької річки. Ще милю тягнувся змішаний ліс, далі почалися торфовища. До одинадцятої, коли настав час, аби підкріпитися, ми здолали 12 миль.
О третій досягли Солт-Рівер, але на той берег не переправлялися. Солт-Рівер — чудова річка завширшки двісті футів, із кам'янистими берегами, порослими густим лісом, але вода в ній солонувата. Близько години їхали на північ уздовж східного берега річки, далі шлях пролягав "прерією" завширшки милю, яка простягалася дуже далеко за верболозами. Тут вогко, але коні можуть пройти.
Близько шостої вечора відшукали сухішу місцину та розбили табір. Уночі я зацікавлено дослухався до знайомої пісні жовтого пастушка[7]: "кік-кік-кік" долинало з ближнього болота. Мабуть, тут проходить його північна межа.
Тут я знову спіймав гримучу змію. Наш провідник дуже здивувався, коли побачив її у мене в руках. Подив індіанця ще більше зріс, коли я відпустив її живою та неушкодженою.
Вранці, ще по годині шляху, ми звернули до Солт-Рівер і почали переправу. Вождь обрав погане місце-трясовина здавалася бездонною, і ми ледь не втратили двох коней. За дві години все-таки здолали переправу й рушили далі, але коні, які ще не оговталися після голодної зими, дуже ослабли.
Тепер ми їхали високим плато чудового сухого лісу. Поїздка була б дивовижною, якби не комарі, про яких я пообіцяв більше не писати. П'єр виявився приємним і розумним провідником. Він робив усе можливе, щоб подорож не виявилася надто виснажливою.
До вечора здолали ще 15 миль. Цілий день нас переслідувала на відстані трьохсот кроків якась тварина. Спочатку ми думали, що це вовк, але з настанням ночі вона припхалася в табір і виявилася здичавілим і майже мертвим від голоду індіанським собакою.
Наступного дня ми нарешті побачили Літл-Баффало-Рівер, до якої давно прагли. Тим часом П'єр Білка безперестану бурчав, що коні насилу плентаються, залякуючи нас жахливими торф'яними болотами на заході. Нарешті без натяків заявив, що за два з половиною дні ми проїхали сорок миль гарною дорогою, а тепер нам належить здолати не менший шлях грузькими болотистими місцями. Змореним коням це над силу, а ще доведеться повертатись. Він же, Білка, повинен будь-що-будь повернутися у Форт-Сміт до першого липня. П'єр запропонував: або він вестиме всю експедицію на захід ще півдня, або зробить кидок із найбільш витривалими з нас на найкращих конях чи й пішки до бізонячих пасовиськ. Уся експедиція з в'ючними кіньми та поклажею, на його думку, не могла досягти мети й повернутися в домовлений термін.
Це був тяжкий удар для нас.