Комусь здасться, що я перебільшую, але за роки, що минули звідтоді, я мав можливість перевірити свої враження — за цей час я бачив тисячу інших рік, включаючи Темзу, Сену, Тібр і Рейн.
Недосліджена річка Літл-Баффало плине сотні миль. Кришталево чиста й повновода, тече спокійно та неквапливо. Казково гарні береги поросли незайманими лісами ніжно-зеленої канадської ялини. Височенні ялини перемежовуються на відкритих місцях із густими заростями червоної атабаської шипшини. Таку річку більшість аматорів природи, які подорожують водою і сушею, вважали б ідеальною, а всю її красу — вершиною досконалості.
Наші серця підкорило не тільки буйне цвітіння та кришталева вода. Скрізь по берегах, біля кожного повороту ми бачили багато ведмедів і бобрів, бачили сліди лосів і безліч пернатих.
Тут була батьківщина птахів, які взимку гостюють у нас на півдні. Тут ми вперше почули їхні чарівні пісні й зрозуміли, що в далекому Онтаріо або Нью-Джерсі чулися лише окремі нотки, коли крізь зимові хмари пробивалися сонячні промінчики.
Зустріли ми й старих знайомих — золотого дятла, зимородка, мухоловок вільхову та крихітку, дрозда-робіна й пугача. У їхньому звичному хорі звучали голоси — що було нам за дивину — вівсянки Лінкольна, бекаса, омелюха.[10]
Ніде я не бачив такої незліченної кількості пугачів і не уявляв, що тут водиться так багато бобрів і ведмедів. Ніколи раніше мене так не тішили погуки журавлів, плюскотіння качок у воді, гомін чайок і жовтоногих улітів.
Ми йшли на веслах зі швидкістю три з половиною милі за годину, і велична річка допомагала нам, додаючи ще одну милю — швидкість своєї течії. З кожним поворотом перед нами розгорталися живі картини пташиного й лісового життя.
Я не знаю місця на землі з таким свіжим підбадьорливим повітрям, терпким, ніжним вітерцем. Тільки високо в горах розлито схожий цілющий животворний дух. Смарагдові ліси та чудові річкові плеса — все красномовніше за слова свідчить про дивний райський куточок. Усе, що псує його, — чужорідне.
На жаль, я милувався цією красою, обмотаний із голови до ніг, мов пасічник, який копирсається у вулику. А тому пташиний спів звучав приглушено, густий задушливий накомарник, без якого тут не обійтися, затьмарював прекрасні краєвиди.
Мільярд доларів був би найскромнішою винагородою тому, хто придумає, як врятувати цей рай земний від комарів — прокляття тутешніх місць.
ХЛІБ ЩОДЕННИЙ
Уперше ми зібралися всі разом і могли на дозвіллі розпитати нашого провідника про майбутню подорож, обговорити її в деталях. Але капрал Селіг, наш інтендант, отруїв нам усю радість звісткою про те, що харчів залишилося на два дні.
У мертвій тиші, яка запала вслід за цим ударом грому серед ясного неба, кожен гарячково міркував, що робити. Потім посипалися градом запитання, і стало зрозуміло: кепсько, коли не можеш до пуття порозумітися з провідником.
Виявляється, наше запитання — на скільки днів брати продовольства, щоб дістатися до пасовиськ бізонів, — провідник зрозумів інакше: скільки днів плисти до пасовиськ бізонів. Він відповів: п'ять. П'ять днів в один кінець. І скільки побажаєте, пробудете на місці. Ми перебували за два дні шляху від своєї мети. Що було робити? Мерщій повернутися у Форт-Сміт чи продовжити подорож у надії на успіх? Всі учасники висловилися за те, щоб скоротити раціон удвічі й плисти вперед.
Апетит у всіх був чудовий і перехід на половинний раціон став тяжким випробуванням. У порожніх шлунках бурчало від голоду. Щойно ми стали табором, Пребл зник, але незабаром з'явився з великою шести-фунтовою щукою, котру кинув мовчки до ніг кухаря.
Вона дуже стала в пригоді, зовсім як у книгах і п'єсах. Виявляється, Пребл завжди брав із собою блешню. Цього разу він подався до виру біля злиття двох річок, де, на його думку, гарно клювало. Закинув блешню і вже з першого разу спіймав велику щуку. Трохи згодом трапилися ще три менші, однак надалі не клювало.
Того вечора ми влаштували розкішний бенкет, всі нарешті наїлися досхочу, в основному рибою.
Наступного ранку ми просунулися ще на чотири з половиною милі, наблизились до устя Ньярлінг-Тессі (Підземної Річки), західної притоки Літл-Баффало. До цієї річки ми й прагнули — вона була водним шляхом до бізонячих пасовиськ.
Ньярлінг-Тессі — Літл-Баффало в мініатюрі, тільки течія в неї швидша. За дві милі ми підійшли до порогу та успішно сплавилися. За п'ять миль виявилися перед величезним завалом із плавцю. Імовірно, річка вже біля джерел долає кілька таких завалів, звідси і її назва-Підземна Річка.
Неподалік від завалу був легко прохідний волок. У ці дикі краї заходять лише індіанці під час зимового полювання, і я був вражений, коли побачив глибокі відбитки чобіт білої людини. Сліди були тижневі, а я так і не дізнався, кому належали вони. На березі неподалік на весь голос верещали дві червоні білки, які згори вгледіли рись.
Обід наш складався із решток щуки.
До вечора Безк'я примітив на луці двох журавлів, прицілився та вбив їх одним пострілом за сто кроків. І все-таки дичини було недостатньо для п'яти чоловіків на тиждень, тож ми звернулися до нашого мисливця на лосів.
— Добуду лося, — пообіцяв Безк'я.
Провідник вирушив на маленькому човні з Біллі. Ми домовилися плисти за ними. За сім миль вище завалу річка утворила два рукави — південний і західний. Знак, залишений провідником, спрямовував нас у південний рукав.
Трохи згодом ми побачили його човен на березі й зрозуміли, що наш провідник — на шляху до здобичі.
Як зігрівала нас надія, що Безк'я — справжній мисливець на лосів! Ми залишили свій знак і пропливли ще одинадцять миль проти течії.
0 десятій вечора з'явилися мисливці — голіруч. Вони знайшли свіжий лосиний слід; схоже, бідолашному лосеві дошкуляли комарі, бо з'ясувалося, що тварина дуже швидко йшла проти вітру. Мисливці переслідували лося весь день, але так і не наздогнали. Потім вони помітили бобра, але й він залишив їх ні з чим.
Халепа була неабияка. Всіх наших запасів вистачило б на один добрий сніданок для всієї компанії. Відтепер ми, відірвані від світу, жили самою лишень надією на вдале полювання, але що не день просувалися далі.
Вранці 9 липня на частку кожного припало по склянці кави, скибочці хліба, завбільшки як дамський пальчик, і тонкої скибочку бекону. Дотепер я не їв бекону, хоча він був одним із головних продуктів харчування та подавався до столу тричі на день. Зате нині — о, зіпсована людська натура! — я дуже полюбив його. Він став для мене найкращою їжею, дарованою Творцем людині. Заради бекону я був готовий відмовитися від чого завгодно.
1 ось ми поділили останній шматок. Я розрізав свою скибочку на дві частини, з насолодою з'їв половину, а другу крадькома загорнув у папірець і поклав у кишеньку для годинника. Ще настане час, думав я, коли вся компанія з радістю розділить його. Але трапилося так, що він не дістався нікому. За п'ять днів ми зустріли собаку, який вмирав з голоду. У нього був такий нещасний вигляд, що бекон, який лежав у мене в кишеньці біля серця, немовби якимись чарами перенісся до нього.
Ми зустрілися віч-на-віч із перспективою справжнього голоду — на полюванні нам не щастило, запаси їстівного скінчилися. Проте ніхто не панікував і не повертав назад. Ми вирішили подивитися пасовиська бізонів у Баффало, і ми їх побачимо.
Вранці ми підстрелили сім маленьких чирків, так що вбогий сніданок було забезпечено. Але крихітний шматочок дичини без гарніру та хліба тільки роздражнив апетит. На думці й на язиці у всіх було одне, і ми віддавалися невтішним спогадам про чудові обіди та всілякі страви, якими нас колись пригощали. Селіг мріяв про ресторанну вирізку з кухлем пінявого пива. Джарвіс заявив, що його нинішнє уявлення про рай — смажена індичка з шампанським, а я згадав домашні сніданки в Нью-Йорку. Віллі сказав, що з радістю з'їв би великий прісний корж — увесь, до останньої крихти. Пребл промовчав.
БЛІДОЛИЦІ ТА ЧЕРВОНОШКІРІ М'ЯСО Й БІЛЬШЕ НІЧОГО
Отже, ми веселилися натщесерце, але ніхто не заводив мови про повернення у форт. Втім, стривайте, було й таке! Одна фізіономія похмурнішала дедалі більше, і нарешті похмурі думки вилились у слова — наш провідник-індіанець заговорив. Недавня похмура мовчанка змінилася відкритим бунтом.
— Я не голодувати сюди приїхав. Голодувати я міг і вдома! Мене вмовили піти провідником, обіцяючи багато борошна.
Це була чиста правда.
— Нам ще півтора дня плисти до Баффало, — провадив Безк'я, — а там — плаванню край, доведеться брести болотами, постіль і рушниці тягти на собі, жити під відкритим небом. Якщо нам не пощастить, то пощастить койотам і воронам.
Не встигли ми обговорити ці радісні перспективи, як майор Джарвіс рішуче заявив: він має припис пливти далі пароплавом "Ріглі", який відбуває з Форт-Резольюшен 10 липня. Сьогодні — дев'яте, полудень. Треба вирушати в дорогу негайно, і так доведеться гребти цілу ніч, щоб здолати 6-10 миль, які залишилися.
Ми розділили жалюгідні крихти їстівного порівну, тому що Безк'я був мисливцем на лосів. Джарвіс і капрал завантажили свої речі в пірогу. Ми тепло розпрощались. У мене грудка стояла в горлі: вони — чудові хлопці, на яких завжди можна покластися в дорозі, й розставатися тепер, коли ми особливо потрібні один одному, дуже важко. І на них, і на нас чигали небезпеки та злигодні, до того ж, усі ми були дуже голодні. Але життя триває — он вони вже біля повороту, прощальний змах рукою — і ми розлучаємося назавжди.
Дотепер я почувався гостем, тепер належало прийняти на себе командування, і я скликав військову раду. Біллі був вірний своєму слову — вперед, за всяку ціну! Тієї ж думки був і Пребл. Безк'я всім своїм похмурим виглядом демонстрував невдоволення і протест.
Вирушаючи в подорож на Північ, я був на межі нервового зриву. Вільне життя поволі вливало в мене сили, але за кілька днів голоду я значно послабшав і міг не витримати тривалого пішого переходу. Одне я знав напевно: треба перепочити й роздобути їжу.
Подув сильний вітер, він на якийсь час рятував лося від крихітного ворога, який дзижчить і жалить, і тому я запропонував провідникові спробувати добути лося.
Без зайвих слів провідник із Біллі подалися на полювання. Години за дві я почув два постріли, і до вечора наші мисливці повернулися втомлені, але щасливі, з важкою поклажею м'ясом лося.