Геть із зали, геть із свободи в майбутнє, де не світило найменшої надії. Єдине, що мене втішало і підтримувало, поки я чекав відправки до Фарнворту, – так це гордість, що я не зрадив Роя.
Вона підтримувала в мені самоповагу, і там, куди я направлявся, це було єдине, за що можна було чіплятися щоб вижити.
Фарнворт не був простою тюрмою з високими стінами і карцерами. Це був справжній концтабір з кайданами, снайперами і кровожерливими, натренованими на людей псами. Якщо дні там були жахливі, то ночі були ще гірші. В кінці кожного дня сімдесят сім немитих, смердючих людей, як стадо, заганяли в барак п'ятдесят футів довжиною і десять футів шириною з одним загратованим вікном, і оббитими залізом дверима. По периметру барака був натягнутий ланцюг, і кожний в'язень приковувався до нього таким способом, що коли один вночі повертався або робив рухи, ланцюг натягувався, змушуючи просипатися сусідів.
Після дня, проведеного під палючим сонцем, після виснажливої роботи, від якої ломило все тіло, люди шаленіли і ставали нестерпними. Часто дикі бійки порушували тишу ночі.
Нас зачиняли в бараці і лишали самих до ранку. Їм було наплювати, що там б'ються, і якщо когось убивали, це лиш означало, що одним клопотом для охоронників стало менше.
Всього було дванадцять охоронників. Вночі вони йшли спати, за винятком одного. Цей, на ймення Байфліт, був приставлений до собак. В ньому клекотіла така дика первинна злоба, що його боялися навіть люті пси.
Собак тримали вдень у великому загоні, відгородженому сталевою сіткою, і не годували. Вони були небезпечніші за тигрів.
О сьомій вечора кожного в'язня приковували сталевим браслетом за щіколотку до загального ланцюга, і охоронники йшли з чергування. Тоді з'являвся Байфліт, великий, здоровенний, з пикою, схожою на свине рило, і влада переходила повністю до нього. Тримаючи в руках бейсбольну клюшку, він ішов до загону і випускав собак.
Ніхто, окрім цього шматка м'яса з пикою свині, не осмілювався перетнути відкритий простір до половини п'ятої ранку. Потім собак заганяли назад в загін, і охоронники поверталися на роботу.
Щоночі я лежав без сну, слухаючи, як гарчать собаки, бігаючи навколо табірних бараків.
Перш ніж втікати, треба було придумати спосіб, як відволікти увагу собак.
А втекти я вирішив з перших хвилин, як тільки моя нога ступила на територію табору Фарнворт. Минуло всього десять днів мого перебування в цьому пеклі, але і цей термін здавався занадто великим. Якби не собаки, я спробував би втікати в перший же вечір, ризикуючи бути підстреленим. Ланцюг мені не перешкода – з замком сталевого браслета на нозі я впорався б легко, як і з замком на дверях барака. Труднощів для мене вони не являли.
В ту жахливу першу ніч у таборі я зміг відділити з того рапшера, який служив тут матрацом, кусок товстого дроту і після тривалих зусиль, до крові поранивши пальці, відідрав близько трьох дюймів. З цим дротом і моїми професійними навичками я міг відкрити будь-який замок у Фарнворті. Доводила до відчаю думка, що перешкодою моїй втечі з цієї смердючої діри є лише ці чудовиська, що гасають у пітьмі навколо барака. Поступово, після тривалих міркувань, я все ж придумав, як їх нейтралізувати.
У першу ж добу стало ясно, що вдень втеча звідси неможлива.
Щоранку ми відправлялися на поля в супроводі шести охоронників, котрі їхали верхом на конях і були озброєні автоматичними рушницями.
Дорога йшла пустельним рівнинним місцем, жодного природного укриття – ні пагорба, ні куща. Навколо простягався голий рівний простір. Поки я доберуся до шосе або до річки, мене сто разів встигнуть наздогнати і пристрелити верхові охоронники.
Єдина можливість втечі існувала вночі, якщо я зможу обдурити сторожових псів.
Всі дні, коли я тяжко працював на полях, всі безсонні ночі, лежачи без сну в смердючому бараці, я напружено шукав вихід, але поки що нічого вартісного не приходило до голови.
Щоранку, направляючись на вранішню перекличку, я проходив повз загін, де за сталевою решіткою утримувалося десять псів, величезних звірюг – східноєвропейських вівчарок і вовкодавів. Того сміливця, що відважиться на втечу, вони розірвуть за одну мить, не встигне він відбігти й двадцяти ярдів від барака.
Проблема ставила мене в тупик.
Лише через місяць я знайшов рішення.
Одного разу мене послали на кухню. В'язні не любили там працювати – їжа для в'язнів була практично негожа до вживання. Незмінний картопляний суп, в якому плавали шматочки напівзігнилого м'яса. Робота на кухні в дикій спеці і одуряючому смороді гнилого м'яса викликала навіть у міцного шлунка блювотні пориви.
Аби трохи відбити смак тухлятини, повар рясно перчив м'ясо. Перець і подав мені ідею. Тепер я знав, як збити псів зі сліду.
Наступні три дні, повертаючись з роботи на кухні, я приносив у кишені порошок украденого перця і ховав у мішку матраца.
Тепер я на два кроки наблизився до досягнення своєї мети. По-перше, міг відкрити замок дверей, у мене був перець, ним можна збити зі сліду собак поки буду бігти до річки.
Але як зробити, щоб собаки не накинулися на мене відразу, як тільки я вийду з бараку? Тут ніяка кількість перцю не врятує. Він допоможе лише в тому випадку, якщо я зможу вислизнути непоміченим від собак, і тільки потім їх направлять по моєму сліду.
Лишалося вирішити цю проблему, і втеча стане реальністю.
Чотири доби я безупинно думав, прислухаючись ночами до звуків, що доносилися ззовні. Врешті-решт, по них я склав розклад дій Байфліта, що мені допомогло вирішити проблему з собаками.
О сьомій годині, поки ще не стемніло, Байфліт виходив з дому охорони. Після вечірньої перевірки в'язнів заганяли в бараки, де один з вірних охороні в'язнів під наглядом Байфліта пристібав до загального ланцюга всіх решта. Відтак барак замикався, Байфліт йшов до собак і відпускав їх із загону. Потім йшов до будки вартового, де стояла койка, і вкладався. Можливо, навіть, спав. Чому б йому й не поспати, коли десять голодних звірюг гасають навколо.
За чверть четвертої ранку він йшов на кухню і набирав там обрізків тухлого м'яса і об'їдків. Ніс баняки до загону, собаки бігли за ним. По збудженому гавкотінню і зрідка прориваючому скавулінню болю я розумів, що Байфліт керує годівлею. Двадцять хвилин на п'яту він зачиняв загін і йшов до парового сюрчка. Два пронизливих свистки сповіщали в'язнів і охоронців, що пора вставати, а собаки зачинені в загоні. Цей розпорядок жодного разу не був порушений. Я вирішив, що єдиний для втечі шанс – скористатися моментом, коли пси починають жерти. Часу в мене буде небагато.
За цей час треба неодмінно добратися до річки, тобто подолати відстань майже з милю по цілковито рівній, без найменшого укриття місцевості.
Я в хорошій фізичній формі і швидко бігаю. Я зможу добігти до ріки за шість хвилин, хоча це будуть ще ті хвилини. Тільки там, біля річки, я почну сипати перець, щоб відбити нюх у собак. Треба бігти, доки не почнеться погоня. Потім я притаюся, сховаюсь, відсиджуся в потайному місці, поки вони не втомляться і їм не набридне мене шукати. Пересуватися я буду тільки ночами. Піду в сторону залізної дороги, вона знаходиться в милях двадцяти від Фарнворта. Заскочу на потяг до Окленда, найбільшого міста в цьому районі, там можна загубитися серед людей.
Щоправда, відкрити двері барака не так просто, знадобиться деякий час. Поки я возитимуся з замком, один із співнаглядачів може підняти тривогу. Якщо хтось із них закричить і його почує Байфліт, мені прийде кінець
Необхідно було продумати план до дрібниць і постаратися убезпечити себе від непрємностей , наскільки це можливо.
В тюремному таборі завжди є людина, котру всі бояться. У Фарнворті таким чоловіком був Джой Бойд.
Його зріст не перевищував п'яти футів з четвертю, зате в ширину він був разів у три ширше нормальної людини. Розплющений ніс, маленькі очиці, люто поблискуючі з-під кущистих брів, пика помічена рубцями минулих боїв не на життя, а на смерть. Він був подібний до орангутанга і поводив себе так само. Цей тип спав на койці прямо піді мною.
Якщо я зможу його вмовити втікати разом, певен, ніхто не відважиться підняти тривогу в той час, коли я буду відмикати замок дверей барака.
Та чи можна на нього покластися? Раптом він мене викаже?
Я нічого про нього не знав. Він ніколи ні з ким не розмовляв, був замкнутий і понурий, але якщо хто-небудь осмілювався наблизитися до нього, одержував страшний удар велетенським кулаком.
Я міг переговорити з ним так, щоб ніхто нас не чув. Все, що було потрібно, – відсунути брудну ганчірку, що покривала жорстке сплетіння дротяного матраца, і тоді я зможу бачити його внизу, прямо перед собою.
Я провів у роздумах половину ночі, слухаючи його богатирське хропіння. Його ненавиділи і боялися навіть охоронники, не кажучи вже про в'язнів. Важко було уявити, що він мене викаже, і близько другої ночі я наважився ризикнути і посвятити його у свій план.
Легко розстебнувши ножний браслет, я відсунув мішок матраца і поглянув униз на Бойда.
У темряві я не міг його розгледіти, але відчував його запах і чув голосне дихання, що переривалося хропінням.
– Бойд!
Від хвилювання мій голос пролунав напружено і глухо.
Однак хропіння враз припинилося. Як тварина, Бойд проснувся миттєво, і я уявив, як він дивиться догори в темноту, його мавп'ячі очиська повні підозрілості.
– Бойд! Ти мене чуєш?
– Гм...
Тихе насторожене звіряче ричання.
– Я линяю звідси через пару годин, – я старався говорити пошепки, – ти зі мною?
– Линяєш?
– Коли Байфліт почне годувати собак, я звідси вийду. Ти йдеш зі мною?
– Ти ненормальний! Як ти звідси зможеш вийти?
– Я вже зняв з себе ланцюг, зніму й з тебе. Я зможу відкрити і двері. Йдеш зі мною?
– А собаки?
– Я ж сказав, як тільки Байфліт почне годувати своїх псів, ми біжимо.
– Біжимо куди?
– До річки. Пощастить – доберемося до залізної дороги. Варто ризикнути. Якщо не хочеш – скажи прямо.
– Ти зможеш зняти цей проклятий ланцюг?
– Так.
– Тоді знімай!
Я зіслизнув на підлогу і намацав його масивну ногу, провів по ній вниз до браслета. У темряві діяти було важче, та через кілька хвилин я повернув замок , браслет відкрився і звалився з його щіколотки.
Не встиг я випрямитися, як дві пітні гарячі руки з темноти схопили мене за горло.