— Підштовхніть їх. Ви можете це зробити. Звісно, вони завиють. А завтра під їхнім тиском ви змусите його зректися престолу. Це буде вам на руку. Маючи підтримку народу, ви вдвічі зміцните свої позиції. Тоді ви зможете виставити справу так, ніби революція — діло його рук, а ви — патріот, який не дав цьому зайді загарбати трон. Тим часом ви станете диктатором. Хіба не цього ви хотіли? Розумієте, до чого я веду? Нехай головний удар прийдеться на нього. Ви скористаєтесь протидією.
Ця думка припала полковникові до смаку, не сподобалось тільки те, що вона йде від мене. Його маленькі очі вп'ялися в мої.
— Чому ви таке запропрнували? — спитав він.
— Що вас непокоїть? Обіцяю, він зречеться престолу*протягом двадцяти чотирьох годин.
Полковник усміхнувся у вуса й підвів голову. Я знав одного майора, який підводив так голову щоразу, коли збирався віддати неприємний наказ. Я швидко заговорив:
— Погляньте на мій плащ — бачите, він згорнений на лівій руці? Ейнарсон нічого не відповів, але його очі звузилися.
— Ви не бачите моєї лівої руки,— провадив я далі.
Його очі перетворилися на дві шпаринки, але він знову промовчав.
— У ній автоматичний пістолет,— завершив я.
— То й що? — зневажливо спитав він.
— А нічого. Тільки... спробуйте втнути якусь капость, і я вас продірявлю.
— Ет! — Він не сприймав мене серйозно. — І що потім?
— Не знаю. Але зважте все як слід, Ейнарсоне. Я навмисно поставив себе в таке становище і змушений буду йти до кінця, якщо ви не поступитесь. Я встигну вбити вас, перш ніж ви щось зробите. І я вчиню це, якщо ви зараз же не віддасте корону Грантхемові. Зрозуміло? Я буду змушений. Мабуть,— чи, найпевніше, так воно й буде,— ваші хлопці потім поквитаються зі мною, але ви будете вже мертвий. Якщо я зараз відступлюся, то ви, певно, застрелите мене. Тому мені немає куди відступати. А якщо жоден із нас не схоче піти назустріч другому, тоді кінець обом. Я зайшов надто далеко, щоб тепер завагатись. Ви повинні зробити поступку. Подумайте над цим.
Він подумав. Трохи краски зійшло з його обличчя, і на щоці засіпався живчик. Я допоміг йому — трохи відгорнув плаща й показав дуло пістолета, що його справді тримав у руці. Я мав непоганий стимул — Ейнарсон не схоче ризикувати життям у годину свого тріумфу.
Полковник перетнув підвищення, ступив до столу, за яким сидів рудоголовий, грубо зігнав його з місця й, перехилившись через стіл, заревів до зали. Я стояв трохи збоку й позаду від нього, тож ніхто не міг стати між нами.
За цілу довгу хвилину після того, як змовкло полковникове ревіння, ніхто з депутатів не сказав жодного слова. Потім один із контрреволюціонерів підхопився на ноги й люто вилаявся. Ейнарсон тицьнув на нього пальцем. Два солдати одірвалися від стіни, завернули депутатові руки за спину й потягли його геть. Ще один депутат підвівся, почав був говорити, але і його вивели. Після того, як із зали випровадили й п'ятого промовця, всі заспокоїлися. Ейнарсон поставив запитання й дістав одностайну відповідь.
Він обернувся до мене; його погляд метався від мого обличчя до плаща.
— Справу зроблено,— промовив нарешті полковник.
— Коронацію розпочнемо негайно,— наказав я.
Більшу частину церемонії я проґавив, бо не спускав очей із полковника. Та ось Лайонела Грантхема нарешті офіційно проголосили Лайонелом Першим, королем Муравії. Ми з Ейнарсоном привітали, чи як воно там називається, його величність, і я відвів офіцера вбік.
— Нам треба прогулятися,— мовив я. — Не робіть дурниць. Виведіть мене через бічні двері.
Тепер він корився уже й без нагадування про пістолет. Ейнарсон поквитається зі мною та Грантхемом тихо, він прибере нас без зайвого розголосу, якщо не хоче, щоб із нього насміхалися — мовляв, це чоловік, у якого відібрали трон на очах у його армії.
Ми обігнули Адміністративний будинок і вийшли до готелю "Республіка", не зустрівши нікого із знайомих. Усе населення міста зібралося на площі. У готелі теж нікого не було. Я примусив полковника піднятися ліфтом на мій поверх й підвів його до свого номера.
Я натис на дверну ручку — двері були незамкнені — і наказав йому увійти першим. Він штовхнув двері й зупинився на порозі.
Посеред мого ліжка сиділа Ромен Франкл і пришивала ґудзика до одного з моїх костюмів.
Я підштовхнув Ейнарсона до кімнати й замкнув двері. Ромен глянула на нього, потім на пістолета в моїй руці — тепер не було потреби його ховати — і з удаваним обуренням промовила:
— Ох, ти й досі його не вбив!
Ейнарсон напружився. Тепер ми були не самі — його приниження бачила стороння людина. Він міг на щось зважитись. Треба було поводитись із ним жорстоко — а може, й навпаки. Я копнув його по нозі й гарикнув:
— Пройди в куток і сядь там!
Він обернувся до мене. Я тицьнув йому в обличчя дулом пістолета, мало не розбивши губу. Він сахнувся, і я вдарив його вільною рукою в живіт. Полковник почав хапати ротом повітря. Я штовхнув його до стільця в кутку.
Ромен засміялась і посварилася на мене пальчиком.
— А ти справжній горлоріз!
— Що ж мені ще робити? — заперечив я, кажучи це переважно для свого бранця. — Якби його хтось побачив, то подумав би, що має справу з героєм. Я притис його й примусив віддати корону хлопцеві. Та цей птах і досі має армію, а отже, й керує урядом. Я не можу його відпустити, бо тоді і я, і Лайонел Перший позбудемося голів. Мені ще неприємніше бити його, ніж йому терпіти мої удари, але тут уже нічого не вдієш. Треба, щоб він шанувався.
— Ти чиниш із ним неправильно,— промовила вона. — Ти не маєш права так поводитись. Єдина послуга, яку ти можеш зробити цьому чоловікові,— це перерізати йому горлянку, по-джентльменськи.
— Ах ти ж... — Легені в Ейнарсона запрацювали знов.
— Замовкни! — гримнув я на нього. — А то начувайся! Він вирячився на мене, а я спитав у дівчини:
— Що нам із ним робити? Я б і радий був перерізати йому горло, та річ у тім, що армія може за нього помститись, а я не люблю, коли армія помщається.
— Віддамо його Васіліє,— сказала дівчина, спускаючи ноги з ліжка й підводячись. — Той знає, що робити.
— Де він?
— Нагорі, в номері Грантхема. Досипає. — Тоді так, ніби між іншим, ніби й не думала про це, вона спитала: — То ви коронували хлопця?
— Так, я його коронував. А ти хотіла посадити на трон Васіліє? Гаразд! Ми згодні зректися — за п'ять мільйонів американських доларів. Грантхем уклав у цю справу три мільйони і заслуговує на прибуток. Його обрали депутати. Серед них у нього немає справжньої підтримки, але він може здобути її в сусідів. Зважте на це. Знайдуться кілька країн,— і не за тисячі миль звідси,— які радо надішлють війська, щоб підтримати законного короля в обмін на якусь поступку. Та Лайонела Грантхема не можна назвати нерозважливим. Він гадає, що вам краще мати королем когось із місцевих. Він тільки просить скромної компенсації від уряду. П'ять мільйонів — це не багато, і він ладен зректися хоч завтра. Перекажи це своєму Васіліє.
Вона обійшла мене так, щоб не заступати мені полковника, стала навшпиньки, поцілувала моє вухо й промовила:
— Ти й твій король — розбійники. Я повернуся за кілька хвилин. — І вийшла.
— Десять мільйонів,— озвався Ейнарсон.
— Тепер я не можу вам вірити. Ви заплатите, коли нас поведуть на розстріл.
— Д ви вірите цьому кнуру Дюдаковичу?
— Він не має причин ненавидіти нас.
— Він їх матиме, якщо хтось скаже йому про вас із Ромен. Я засміявся.
— А крім того, хіба він може бути королем? О! Чого варта його обіцянка заплатити, якщо він не матиме становища, яке дозволяє платити? Припустімо навіть, що я загину. Що він робитиме з моєю армією? О! Ви бачили того кнура? Ну який із нього король?!
— Не знаю,— мовив я щиро. — Мені сказали, що він був добрим міністром поліції, бо коли справи йшли погано, то це порушувало його спокій. Може, з тієї самої причини він буде й добрим королем. Якось я його бачив. Це людина-гора, але нічого смішного в тому немає. Він важить тонну, а рухається майже нечутно. Я побоявся б утнути з ним таку штуку, яку втнув із вами.
Образа змусила солдата схопитись на ноги. Він був дуже високий і ставний. Його очі палали, а губи стислись у вузеньку смужку. Він таки збирався завдати мені клопоту, перше ніж я позбудуся його.
Двері розчахнулись, і до кімнати ввійшов Васіліє Дюдакович, а вслід за ним — дівчина. Я усміхнувся до гладкого міністра. Він поважно кивнув головою. Його маленькі темні очиці перебігали з мене на Ейнарсона.
Дівчина сказала:
— Уряд видасть Лайонелові Грантхему чотири мільйони доларів, американських. Він зможе отримати їх у віденському чи в афінському банку в обмін на зречення. — Потім облишила свій офіційний тон і додала: — Я витисла з нього все, до останнього цента.
— Ви зі своїм Васіліє — пара запеклих здирників,— пожалівся я. — Але ми згодні. Нехай виділять нам окремий поїзд до Салоніків. Цей поїзд має перетнути кордон ще до зречення.
— Ми це владнаємо,— пообіцяла дівчина.
— Гаразд. Тепер, щоб здійснити все це, твій Васіліє мусить відібрати в Ейнарсона армію. Він може це зробити?
— О! — Полковник Ейнарсон відкинув назад голову й розправив широкі груди. — Саме це йому й доведеться зробити!
Гладкий міністр щось сонно пробурмотів собі в бороду. Ромен підійшла до мене й поклала свою руку на мою.
— Васіліє хоче поговорити з Ейнарсоном сам на сам. Покладіться на нього.
Я погодився й запропонував Дюдаковичу свій пістолет. Але міністр не звернув уваги ні на мене, ні на зброю. Він із холодним спокоєм дивився на офіцера. Я вийшов услід за дівчиною з кімнати й причинив за собою двері. Біля сходів я обійняв її за плечі.
— Я можу вірити твоєму Васіліє?
— Ох, любий, він дасть раду десятку таких Ейнарсонів.
— Я маю на увазі інше. Він не обдурить мене?
— Чому це стривожило тебе саме тепер?
— Він зовсім не скидається на людину, яку переповнюють дружні почуття. Дівчина засміялась і повернула обличчя, щоб вкусити мене за руку.
— У нього є ідеали,— пояснила вона. — Він зневажає тебе і твого короля, бо ви — двійко авантюристів, які хочуть нажитися на нещасті його країни. Тому він і фиркає. Але слова свого дотримає!
Може, й дотримає, але ж він не дав мені слова — це зробила за нього дівчина.
т— Я маю зустрітися з його величністю,— сказав я. — Це не забере багато часу.