А що ж то за справа з ним була в тебе?
– Його помічник висунув звинувачення, ніби Уайнент вкрав його винахід. Келтермен – таке було прізвище помічника. Він намагався залякати патрона і примусити відмовитись від винаходу, погрожуючи, що пристрелить його, підірве будинок, викраде дітей, переріже горло дружині і таке інше. Та зрештою погрози припинились і нічого не сталося.
Нора відірвалась від склянки й спитала:
– А що, Уайнент справді вкрав його ідею?
– Тш-ш-ш, – прошипів я. – Хіба не соромно перед різдвом так погано думати про свого коханого?
4
Вдень я пішов прогуляти Асту. По дорозі мусив пояснити двом перехожим, що це німецький тер'єр, а не помісь шотландського з ірландським, випив два коктейлі в барі у Джіма, зайшов до Ларрі Кроулі й разом з ним повернувся до готелю "Номенді". Нора саме готувала коктейлі для подружжя Квінів, Маргот Іннз, якогось чоловіка, чийого прізвища я не розчув, і Дороті Уайнент.
Дороті сказала, що хоче зі мною поговорити, тож ми взяли собі склянки й пішли до спальні.
– Ніку, ви теж такої думки, що це батько її вбив? – спитала вона в лоб.
– Ні, – заперечив я. – З чого б це?
– Але в поліції є… Скажіть, вона справді була його коханкою?
Я кивнув.
– Принаймні в ті часи.
Вона втупилась у склянку.
– Він мій батько. Я ніколи його не любила, так само, як і матір. – Вона скинула на мене очі. – І Гілберта я тем не люблю.
Гілберт був її братом.
– Не переймайся. Переважна більшість людей не любить своїх родичів.
– А ви їх любите?
– Своїх родичів?
– Моїх! – свірконула вона очима. – І не розмовляйте зі мною як з дванадцятилітньою!
– Борони боже, – запевнив я. – Це від сп'яніння.
– Так любите?
Я похитав головою.
– Ти мені відразу сподобалась: звичайна зіпсована дитина. А от без твоїх родичів я б легко міг прожити.
– Що з нами відбувається? – зможено прошепотіла вона, ніби я й справді міг пояснити.
– Тут різні причини. Твій…
У двері зазирнув Гаррісон Квін.
– Ніку, ходи-но зіграємо в пінг-понг!
– Трохи згодом.
– І свою лялечку прихопи. – Він ласо глипнув на Дороті й зник.
– Йоргенсена ви напевне не знаєте, – проказала дівчина.
– Тільки Нельса Йоргенсена.
– Щасливчик. Цього звати Крістіан. Котик Крістіан. Бідолашна мама – розлучилася з божевільним, щоб вийти за сутенера! – Очі її заблищали. Ледь стримуючи ридання, вона спитала голосом переляканої дитини – Що мені робити, Ніку?
Я пригорнув її до себе і підбадьорливо зацмокав губами. Вона заплакала, сховавши обличчя в мене на грудях. Задзеленчав телефон, що стояв біля ліжка. З радіоприймача в сусідній кімнаті залунала пісня "Зійди і осяй".
– То піди геть від них, – запропонував я.
– Від себе не втечеш, – заперечила вона, схлипуючи.
– Схоже, я надто дурний, щоб тебе зрозуміти.
– Не знущайтесь, – благально прошепотіла вона.
До телефону підійшла Нора і запитально подивилась на мене. Я безпомічно скривився понад головою дівчини.
Ледь Нора промовила в трубку "Алло!", як Дороті злякано відсахнулась від мене і спалахнула.
– Ви… вибачте… – залопотала вона, – я не…
Нора привітно їй усміхнулась, а я зауважив:
– Кинь дурити!
Дівчина дістала носовичок і витерла очі.
– Так, – відказала Нора по телефону. – Зараз подивлюся. А хто запитує? – Прикривши трубку долонею, вона повідомила мені: – Якийсь Нормен. Будеш розмовляти?
Я відповів, що не знаю такого і взяв телефонну трубку:
– Алло!
– Містер Чарлз?.. – почувся хриплуватий голос. – Я знаю, ви колись працювали в Трансамериканському розшукному агентстві.
– Хто ви такий?
– Альберт Нормен. Моє ім'я вам нічого не скаже, містере Чарлз, але я хочу зробити вам пропозицію і певен…
– Яку пропозицію?
– Це не телефонна розмова. Якщо ви знайдете для мене півгодини, то обіцяю…
– Перепрошую, – урвав я, – в мене нема часу і…
– Але послухайте, містере Чарлз, це дуже… – Тут почувся гуркіт – наче щось упало чи хтось вистрілив.
– Алло! Алло! – кілька разів повторив я і, не дочекавшись відповіді, поклав трубку.
Біля дзеркала Нора опоряджала Дороті за допомогою пудри й губної помади.
– Страховий агент, – пояснив я і пішов до вітальні за коктейлем.
Там з'явилися нові гості, з якими я привітався. Гаррісон Квін підхопився з дивана, де сидів разом з Маргот Іннз, і оголосив:
– Нумо, пінг-понг!
Аста, підстрибнувши, стусонула мене в живіт передніми лапами. Я вимкнув радіоприймач і налив собі коктейль. Чоловік, чийого прізвища я не розчув, проказав:
– Якщо станеться революція, нас першими поставлять до стінки. – Схоже, він вважав це дотепним жартом.
Квін підійшов до столу, щоб і собі наповнити склянку. Він скосив очі в бік спальні й поцікавився:
– Де ти підчепив цю біляночку?
– Колись гойдав її на коліні.
– На якому саме? Можна помацати?
Зі спальні вийшли Нора і Дороті. Помітивши свіжу газету на радіоприймачі, я взяв її погортати.
"Джулія Вулф була коханкою гангстера, – повідомляв заголовок. – Артур Пунгейм опізпав труп; Уайнента досі не знайдено".
Ставши поруч, Нора прошепотіла:
– Я запросила її пообідати з нами. Будь лагідним з дитиною, – проказала дружина, якій самій було лише двадцять шість років, – їй зараз дуже важко.
– Як накажеш. – Я озирнувся. У протилежному кутку Дороті реготала, слухаючи Квіна. – Але якщо ти братимеш до серця всі чужі клопоти, не чекай від мене співчуття.
– Домовились. Ну, ти старий, а дурний! Хіба можна читати це при ній? – Вона вихопила в мене з рук газету і заховала за радіоприймач.
5
Вночі Нора ніяк не могла заснути. Вона читала спогади Шаляпіна, та щойно я закуняв, спитала:
– Ти що, спиш?
Я ствердно щось пробурмотів.
Вона прикурила дві сигарети – собі й мені.
– А тобі не спадало на думку взятися за розслідування злочинів, хоча б задля власного задоволення? Адже трапляються особливі випадки, як, скажімо, справа Ліндберга[1]…
– Люба, – урвав я її, – гадаю, вбивця – Уайнент, і поліція схопить його і без моєї допомоги. А втім, він чи ні – мені байдуже.
– Я мала на увазі не лише це, а й…
– До того ж у мене нема часу: я надто заклопотаний тим, щоб ти не втратила свої статки, заради яких я на тобі й одружився, – поцілував я її. – Може, ковток віскі допоможе тобі заснути?
– Ні, дякую.
– Тоді я зроблю його за тебе.
Коли я повернувся з віскі, розбавленим содовою, Нора похмуро дивилась удалеч.
– Вона розумниця, – проказав я, – але таки без клепки в голові. Як не крути, батькова донька. Важко сказати, чи її слова відповідають думкам, а думки – дійсності. Я її люблю, але гадаю, що ти вже занадто…
– Не думаю, щоб я її полюбила, – заперечила замислено Нора. – Може, це справді маленька шельма, проте якщо хоча б чверть з її розповіді правда, то вона таки в скрутному становищі.
– На жаль, нічим не можу зарадити.
– А вона вважає навпаки.
– Тобто ти так вважаєш, бо завжди вмієш знайти собі однодумців.
Нора зітхнула:
– Скільки можна пити? З тобою неможливо серйозно розмовляти. – Вона перехилилась і ковтнула віскі з моєї склянки. – Давай-но обміняємось різдвяними подарунками.
Я похитав головою.
– За сніданком.
– Але різдво сьогодні.
– За сніданком.
– Щоб ти там не наготував, – проказала вона, – я певна, мені не сподобається.
– Так чи так, муситимеш змиритись: продавець з "Акваріума" попередив, що назад його вже не візьме, бо, мовляв, довелося відкусити кінчики…
– Але ж тобі зовсім не важко з'ясувати, чи можеш ти їй допомогти. Вона так тобі довіряє.
– Всі вірять у греків.
– Я тебе прошу.
– Ти так настирливо бажаєш устромити свій ніс у справи, які…
– Я хотіла тебе спитати: чи його колишній дружині було відомо, що та Вулф його коханка?
– Не знаю. Але вона її не терпіла.
– А сама дружина, що то за штучка?
– Як тобі сказати… жінка.
– Вродлива?
– Аж занадто.
– Стара?
– Сорок, сорок два. Облиш це, Норо. Воно тобі треба? У нас свої клопоти, в Уайнентів – свої.
Вона наприндилась.
– Може, й справді віскі мені допоможе.
Я виліз із ліжка і пішов готувати їй напій. Коли повернувся до спальні, саме задзвонив телефон. Я подивився на свій годинник, що лежав на столі, – близько п'ятої ранку.
– Алло!.. – відповіла Нора по телефону. – Так, слухаю, – вона скосила очі в мій бік. Я заперечливо похитав головою. – Так… Ну, звичайно… Звичайно… – Вона поклала трубку і вишкірилась.
– Ти чарівна, – похвалив я. – І хто це?
– Дороті. Зараз прийде. Схоже, добряче під чаркою.
– Чудово. – Я взяв халат. – А я вже злякався, що доведеться спати.
Нора нахилилась, шукаючи капці.
– Не будь старим занудою! Ти можеш відсипатися цілий день. – Вона взула капці й підвелась. – А що, вона справді так боїться матері, як про те каже?
– Якщо має нерви, то справді. Мімі – це отрута.
Нора пильно подивилась на мене чорними очима і нешвидко спитала:
– Що ти приховуєш від мене?
– О моє серденько! – простогнав я. – Я не хотів тобі цього розповідати. Дороті насправді – моя дочка. Я просто втратив розум, Норо. Була весна, Венеція. Я був зовсім молодий. Місяць зійшов над…
– Блазень. Їсти хочеш?
– Хіба що за компанію. Ти що бажаєш?
– Бутерброд з м'ясним фаршем і цибулею і каву.
Поки я дзвонив до буфету, що працював цілодобово, з'явилася Дороті. Коли я вийшов до вітальні, вона через силу підвелась і промовила:
– Дуже перепрошую, Ніку, що потурбувала вас із Норою, але я не можу йти додому в такому вигляді. Не можу. Боюся. Не знаю, що вони зі мною зроблять, і не відповідаю за себе. Не сердіться, будь ласка. – Вона була п'яна як ніч. Аста зачмихала, обнюхавши їй ноги.
– Ну-ну-ну, – заспокійливо проказав я. – Все гаразд. Сідай! Зараз принесуть каву. Де це ти так нажлуктилась?
Вона сіла і дурнувато похитала головою.
– Не знаю. Де я тільки не була, коли пішла від вас! Хіба що вдома, бо не можу там з'являтися в такому вигляді. Погляньте-но, що я роздобула. – Вона знову підхопилась і витягла з кишені пальта подряпаний револьвер: – Ось! – Дорогі простягнула мені пістолет, а Аста, радісно вимахуючи хвостом, намагалася перехопити її руку.
Нора затамувала подих. Мене обсипало морозом, перш ніж я, відігнавши собаку, вихопив зброю з рук дівчини.
– Що за дурні жарти?! Сідай-но! – Я сховав пістолет у кишеню халата і всадовив Дороті на місце.
– Не лайтеся, Ніку! – заскиглила вона. – Заберіть його собі. Я зовсім не бажаю неприємностей.
– Звідки в тебе пістолет? – спитав я.
– Я його виміняла в барі на Десятій авеню на свій браслет, той, із смарагдами та діамантами.
– А потім відіграла браслет у карти, – підхопив я. – Адже він на тобі.
Вона вирячилась на свій зап'ясток.
– Ой! Справді.
Я зиркнув на Нору і похитав головою.
– Ну, не треба так її мучити.