Що ти йому продемонструвала?
Вона тупнула ногою.
– Досить мене ятрити запитаннями!
– А іди ти к бісу! – розлютився я. – Сама мене закликала. – Я пішов за пальто й капелюхом.
Мімі кинулась услід і вхопила мене за руку:
– Ніку, пробач, будь ласка! Це все мій паскудний характер. Сама не розумію, що робл…
До кімнати увійшов Гілберт і оголосив:
– Я вас трохи проведу.
– Ти підслуховував! – обпалила його поглядом Мімі.
– Хіба можна не почути твого вереску? – зауважив він. – Дай мені грошей.
– Ми ще не скінчили розмову, – відрубала вона.
Я зиркнув на годинник.
– Мушу бігти, Мімі. Вже запізнююсь.
– Може, повернешся, коли владнаєш справи?
– Якщо не буде пізно. Не чекай.
– Я буду вдома, – сказала вона. – Приходь, як би пізно не було.
Я пообіцяв, що постараюсь. Вона дала Гілберту гроші, й ми з ним зійшли сходами вниз.
19
– Я підслуховував, – зізнався Гілберт, щойно ми вийшли з готелю. – Вважаю безглуздям не скористатися з можливості й не підслухати, якщо хочеш вивчити людей, – адже вони зовсім інші в твоїй присутності. Звичайно, вони сердяться, коли дізнаються, що їх підслуховували, – він вишкірився, – та навряд чи тваринам і птахам так само подобається нагляд натуралістів.
– І багато ти почув? – поцікавився я.
– Достатньо, щоб скласти повну картину.
– Яка ж твоя думка?
Він стулив губи, наморщив лоба і розсудливо мовив:
– Важко сказати щось певне. Мати ще може щось приховати, але на вигадку вона слабка. Ви, мабуть, помітили таку кумедну річ: люди, що звикли всім брехати, роблять це якнайнезграбніше і легше за інших піддаються на брехню. Здавалося, вони б то мусили бути насторожі – аж ні, вони якраз і готові повірити в будь-яку дурницю. Скажіть, ви це помічали?
– Так.
– Я от що хотів вам повідомити: Кріс учора не ночував удома. Через цс мати й дратується більше ніж звичайно. Вранці и взяв пошту і знайшов там лист, адресований Крісу. Я вирішив, що в листі може бути щось цікаве, й відклеїв конверт над парою. – Він витяг з кишені листа і протягнув мені. – Прочитайте, а тоді я його знову заклею і покладу до завтрашньої пошти на випадок, якщо Кріс повернеться, хоч, на мою думку, навряд чи.
– Чому ти так думаєш? – спитав я, беручи листа.
– Бо він справді – Келтермен.
– Ти сказав йому про це?
– Не мав такої пагоди. Я його не бачив після нашої з вами розмови.
Я розглянув лист, який тримав. На конверті стояв штемпель міста Бостона, штату Массачусетс, від 27 грудня 1932 року і якось по-дитячому, явно жіночою рукою виведена адреса: "Нью-Йорк, готель "Котленд", містеру Крістіану Йоргенсену".
– Як це тобі спало на думку розпечатати конверт? – поцікавився я, видобуваючи лист.
– Я не вірю в інтуїцію, – відповів хлопець, – але так, певно, часом трапляється, що якісь запахи, звуки, особливості почерку – незбагненні й, можливо, навіть неусвідомлені – впливають на наші дії. Не знаю, що було в даному разі, тільки я відчув – лист може виявитись дуже важливим.
– І часто в тебе виникають такі почуття щодо сімейної кореспонденції?
Він зиркнув на мене, ніби бажаючи пересвідчитись, чи я не жартую, і відказав:
– Не часто, але я й раніше відкривав їхні листи. Я вам уже пояснював, що займаюся вивченням людей.
Я став читати листа:
"Любий Сіде!
Ольга написала мені, що ти знову повернувся до США, одружився на іншій жінці й тепер звешся Крістіаном Йоргенсеном. Це так само непорядно з твого боку, Сіде, як і те, що ти мене кинув і не озвався бодай словом за ці роки. Ні разу не надіслав грошей. Я знаю, що ти мусив утекти через ускладнення з містером Уайнентом, але певна, що він давно вже про все забув, і думаю, ти міг би мені написати, бо, як тобі чудово відомо, я завжди була твоїм вірним другом і зроблю для тебе все, що зможу. Не хочу тобі дорікати, Сіде, але повинна з тобою зустрітись. Я не працюватиму в крамниці в неділю й понеділок на Новий рік, тож приїду до Нью-Йорка в суботу ввечері, щоб з тобою побачитись. Напиши, де і коли ми можемо зустрітись, бо я не бажаю завдавати тобі неприємностей. Обов'язково повідом відразу, щоб я змогла вчасно отримати листа.
Твоя справжня дружина
Джорджія".
Далі була адреса.
– Так, так, – промовив я, ховаючи лист у конверт. – Як це ти втримався, щоб не розповісти матері?
– Та я знав, як вона може це сприйняти. Ви ж самі бачили її реакцію на вашу розповідь. Як ви гадаєте, що мені слід тепер робити?
– Ти можеш повідомити через мене про це поліцію.
Він відразу кивнув:
– Вам видніше. Покажіть їм листа, якщо хочете.
– Дякую, – сказав я і поклав листа до кишені.
– Тепер інше, – провадив далі він, – у мене було трохи морфію для експериментів і хтось його поцупив, близько двадцяти гранів.
– Для яких ще експериментів?
– Я його собі вводив. Хотів перевірити, як він діє.
– Ну і що, сподобалось? – поцікавився я.
– Та я не шукав розваги. Просто бажав дослідити. Я взагалі не переношу того, що затьмарює розум. Через це майже не вживаю спиртного і не курю. Одначе хочу випробувати кокаїн, бо, кажуть, він загострює думку. Це правда?
– Так кажуть. Хто ж, по-твоєму, міг поцупити наркотик?
– Думаю, Дороті. В мене своя теорія щодо неї. Тому я й збираюся на обід до тітки Аліси – Дороті ще там, – і хочу все вияснити. Я можу витягти з неї що завгодно.
– Але якщо вона була в тітки, – заперечив я, – то як могла…
– Вона забігала додому вчора ввечері, – урвав мене він, – до того ж я не знаю, коли це сталося. Я вже кілька днів не зазирав до коробки, відкрив її тільки сьогодні.
– А вона знала про наркотик?
– Так. Це одна з причин моєї підозри. Не думаю, що комусь іще було відомо про морфій. А її я теж прилучив до експериментів.
– І як вона поставилась до цього?
– О, їй сподобалось, проте так чи так вона б поцупила наркотик. Я ось що хочу у вас спитати: чи можна протягом такого часу стати наркоманом?
– Якого часу?
– Тиждень… ні – десять днів.
– Важко, якщо вона сама цього не прагнула. Ти їй багато давав?
– Ні.
– Повідом мене, коли щось дізнаєшся, – попросив я. – Я зупиню тут таксі. До зустрічі!
– Ви ще прийдете до нас сьогодні?
– Якщо зможу. Тоді, мабуть, і побачимось.
– Так, – погодився він, – дуже вам вдячний.
Біля першої крамниці-аптеки я зупинив машину, щоб зателефонувати Гілду, не сподіваючись його застати, а з метою дізнатися його домашній телефон. А проте він був на місці.
– Трудитесь як бджілка, – зазначив я.
Його "отож-бо!" прозвучало дуже зраділо.
Я зачитав йому листа Джорджії та назвав її адресу.
– Хороша здобич, – похвалив мене він.
Я повідомив, що Йоргенсен не ночував минулу ніч удома.
– Гадаєте, він уже в Бостоні? – спитав Гілд.
– Або там, – розмірковував я, – або ще південніше, куди встиг дістатися за цей час.
– Гаразд, пошукаємо, – пообіцяв він весело. – В мене також новини. Наш друг Нунгейм отримав добрячу порцію свинцю 32-го калібру за годину, як накивав від нас п'ятами, і віддав богові душу. Схоже, кулі випущено з того самого пістолета, з якого вбили Вулф. Зараз вони на експертизі. Думаю, Нунгейм тепер може тільки жалкувати, що не залишився з нами й не розповів про все.
20
Коли я повернувся до готелю, Нора жувала шматок холодної качки, тримаючи його в одній руці, а другою складала малюнок-головоломку.
– О, – промовила вона, – а я вже подумала, що ти в неї залишився жити. Якщо ти такий сищик, то допоможи мені знайти коричневий шматочок, схожий на равлика з довгою шиєю.
– Шматочок качки чи малюнка? Слухай, давай не підемо сьогодні до Еджів – це страшенно нудні люди.
– Гаразд, але ж вони засмутяться.
– Не з нашим щастям, – пробурчав я. – Їх засмутить, якщо Квін, чи там…
– Тобі дзвонив Гаррісон. Він просив переказати, що варто зараз придбати акції компанії "Макінтайр Паркьюпайн" – і, схоже, він таки має рацію, – щоб виграти на твоїх акціях золотих рудників. Він повідомив, що вони йдуть по двадцять з чвертю. – Вона тицьнула пальцем у головоломку. – Той шматочок десь тут.
Я розшукав його і переказав Норі майже дослівно все, що відбулося в Мімі.
– Щось не віриться, – зауважила вона. – Ти все вигадуєш. Хіба можуть люди бути такими? Що їх вкусило? Чи то нова раса – нелюдів?
– Я тобі переповідаю факти, а не шукаю пояснення їх.
– Та й як ти можеш пояснити? В цій сім'ї, схоже, жоден – після того як Мімі визвірилась на свого Кріса – не відчуває приязні до іншого. Така їхня спільна риса.
– Може, це і є пояснення, – припустив я.
– Я б хотіла побачити тітку Алісу, – сказала Нора. – Ти збираєшся передати той лист поліції?
– Я вже дзвонив Гілду, – зізнався я і розповів їй про Нунгейма.
– То що з цього випливає?
– Передусім якщо Йоргенсен утік з міста, а я гадаю, так воно і є, й якщо кулі випущено з того пістолета, з якого було вбито Джулію Вулф, а це теж вірогідно, то поліція легко може звинуватити його в співучасті.
– Якби ти справді був гарним детективом, то при бажанні розтлумачив би мені все доступніше. – Вона знову повернулася до головоломки. – Ти що, збираєшся знову поїхати до Мімі?
– Не знаю. Слухай, давай облишимо на час ту жирунку і спокійно пообідаємо.
Задзвонив телефон – я сказав, що візьму трубку. Це була Дороті Уайнент.
– Алло! Нік?
– Власною персоною. Здрастуй, Дороті.
– Гіл прийшов до тітки й спитав про відому вам справу, теж я хочу сказати, що це я взяла, аби завадити Гілу стати морфіністом.
– І що ти з цим зробила? – поцікавився я.
– Він примусив мене повернути, не повіривши. Але слово честі, я взяла тільки заради нього.
– Я тобі вірю.
– Тоді скажіть, про це Гілові. Якщо ви мені вірите, він також повірить, бо вважає: ви знаєтесь на цих справах як ніхто.
– Скажу, як тільки його побачу, – пообіцяв я.
Вона помовчала, потім спитала:
– Як там Нора?
– Виглядає начебто непогано. Хочеш з нею поговорити?
– Так, звичайно, але я б ще хотіла дещо у вас спитати. Чи… мати говорила щось про мене, коли ви сьогодні були в неї?
– Начебто ні. А що?
– А Гіл?
– Лише про морфій.
– Ви певні?
– Абсолютно, – запевнив я. – А що?
– Та так, нічого… якщо ви певні. Дурниця.
– Гаразд. Зараз покличу Нору. – Я вийшов до вітальні. – Дороті хоче поговорити з тобою. Тільки не запрошуй її на обід.
Коли Нора повернулась після телефонної розмови, вигляд у неї був таємничий.
– Ну що ще? – поцікавився я.
– Нічого. "Як ваші справи" і таке інше.
– Якщо ти брешеш дідусеві, – погрозив я, – господь тебе покарає.
Ми пообідали в китайському ресторані на П'ятдесят восьмій стріт, а тоді я дозволив Норі ублагати мене сходити-таки до Еджів.
Хелсі Едж був високий худорлявий чоловік п'ятдесяти з гаком років з гостреньким жовтуватим обличчям і лисою, як коліно, головою.