Але як він мене розшукав?
– У нього скрізь приятелі, та й ти не дуже ховався, чи не так?
– Я лише тиждень як у місті, і де я зупинився, газети не повідомляли.
– Он як? – зацікавився Стадсі. – А де ти був досі?
– Я живу тепер у Сан-Франціско. То як він мене знайшов?
– Чудове місто. Я давно не був там, але це справді одне з найкращих міст. Ніку, я не можу тобі відповісти. Запитай у нього самого. Це його справа.
– За винятком твоєї підказки звернутися до мене.
– Так, – погодився Стадсі. – За винятком цього, але з іншого боку, я ж робив тобі рекламу, – цілком серйозно пояснив він.
– Ото друзяка! – уїв я.
– Звідкіля мені було знати, що він психоне? А проте, здається, він не дуже тебе зачепив?
– Може, й не дуже, але однаково мені це було не в радість і… – Офіціант приніс шампанське, і я замовк. Ми скуштували вино і похвалили, хоч насправді воно було мерзотне. – А ти як гадаєш, то не він убив дівчину? – спитав я.
Стадсі переконано похитав головою.
– Це неможливо.
– Та його ж неважко розпалити, – наполягав я.
– Так, ці італійці гірші за істеричок, але він просидів цілий день тут.
– Цілий день?
– Геть увесь. Можу присягнутись. На другому поверсі він святкував щось разом із гуртом хлопців та дівчат і не відходив від своєї кралі – ні на хвилину не покидав бару. Ні, без жартів, він не міг того зробити.
– Чого ж тоді переживав?
– А біс його знає! Я й сам не можу збагнути. Але ти знаєш тих іноземців.
– Авжеж, – проказав я. – Гірші за істеричок. Проте він міг направити до неї свого приятеля, га?
– Ти погано думаєш про нього, – не погодився Стадсі. – Я знав ту молодицю. Вона часто з ним приходила сюди. Але в них це було несерйозно. Принаймні не настільки він втратив розум, щоб помститися в такий спосіб. Слово честі.
– Вона також вживала наркотики?
– Не знаю. Кілька разів я помічав, але, можливо, вона робила те просто за компанію.
– З ким ще вона крутила?
– Здається, ні з ким більше, – байдуже відказав Стадсі. – Був тут один на ім'я Нунгейм, що упадав за нею, але, як мені відомо, без успіху.
– То це від нього Мореллі дізнався про мою адресу?
– Не будь дурнем. Та Мореллі б його ліпше прибив. Якого рожна він сказав поліції, що Мореллі знав ту дівицю? Ти що, його знаєш?
Я подумав і відповів:
– Ні, не знаю. Лише чув, що він працює на поліцію.
– Он як. Дякую.
– За що? Я нічого не казав.
– Згода. Тоді поясни таке: чому взагалі закрутилася ця дурна веремія? Адже то Уайпент її вбив, правда?
– Багато хто так вважає, – погодився я, – але можемо побитися об заклад – твій один проти моїх двох, – що не він.
Стадсі похитав головою.
– Закладатися на твої хитрощі я не стану. – Обличчя його проясніло. – Але придумав, як ми можемо зіграти, коли твоя ласка. Пригадуєш, тоді, коли ти мене пов'язав, я захищався правицею і потім весь час розмірковував, чи зміг би ти мене здолати іншим разом. Коли ти одужаєш як слід, ми могли б…
Я зареготав і заперечив:
– Ні, я вже не у формі.
– Та я й сам гарненький кабанчик, – наполягав він.
– Окрім того, тобі просто не пощастило: ти втратив рівновагу, а я цим скористався.
– То ти щадиш моє самолюбство, – заперечив він і замислено додав, – але я знаю, що ти мене здолав. Що ж, як не бажаєш… О, то у вас порожні склянки, нумо, підставляйте їх!
Нора схотіла повернутися додому раніше і не під чаркою, тож ми покинули "Пігайрен-клаб" на початку дванадцятої. Стадсі провів нас до таксі й міцно потис на прощання руки.
– Радий був вас бачити, – сказав він.
Ми теж відповіли люб'язністю і сіли в машину. Норі Стадсі дуже сподобався.
– Правда, половину його слів я не втямила.
– Він таки гарний хлопець.
– Ти не повідомив йому, що залишив слідчу роботу.
– Він вирішив би, що я просто напускаю туману, – пояснив я. – Такі бовдури, як він, переконані, що сищик на все життя сищик, і мені краще збрехати, ніж дати привід думати, що я брехун. У тебе є сигарети? А він таки мені довіряє.
– Ну а те, що Уайнент не вбивця, ти не брехав?
– Не знаю. Сподіваюсь, що ні.
У готелі на нас чекала телеграма від Маколея з Аллентауна: "Це зовсім не Уайнент і не робив спроби самогубства".
15
Наступного райку за допомогою стенографістки я дав відповіді на листи, що назбиралися; зв'язався по телефону з нашим адвокатом із Сан-Франціско – ми намагалися врятувати від банкрутства одного із замовників Нашої лісопильні; годину розмірковував над тим, як зменшити податки, одне слово, потрудився як бджілка і почував себе зразком доброчесності, коли о другій годині відклав справи й пішов з Норою на ленч.
Після ленчу в Нори була призначена зустріч для гри в бридж, а я вирушив до Гілда, з яким раніше домовився по телефону.
– То виявилось, що то була фальшива тривога? – спитав я, коли ми, потиснувши руки, сіли.
– Атож. Той тип такий самий Уайнент, як я. Знаєте, як це буває: ми повідомили філадельфійську поліцію, що він надіслав з їхнього міста телеграму, й передали його прикмети, а наступного тижня в половині жителів штату Пенсільванія, які були худими й могли вже носити бороду, стали вбачати Уайнента. Щодо того хлопця, то його прізвище Барлоу, він безробітний столяр, як ми з'ясували, і був підстрелений негром, що хотів його пограбувати. Зараз він ледь розмовляє..
– А чи не міг помилитися, той, хто його підстрелив, так само як аллентаунська поліція? – спитав я.
– Тобто сприйнявши його за Уайнента? Думаю, міг, якщо це про щось свідчить. Про що саме?
Я відповів, мовляв, не знаю.
– Маколей сказав вам про лист Уайнента?
– Тільки не розповів, що було в тому листі.
Я переказав зміст. Потім розповів усе, що знав про Келтермена.
– Гм, це вже цікаво, – зазначив Гілд.
Я розповів про лист, надісланий Уайнентом сестрі.
– То він з багатьма листується, еге ж? – зауважив Гілд.
– Я теж такої думки, – підхопив я і сказав, що портрет Сіднея Келтермена – з дуже незначними змінами – міг би зійти за Крістіана Йоргенсена.
– Вас слухати – справжня насолода, – промовив Гілд. – Не зважайте на мої репліки.
Я сказав, що, власне, це все.
Він відкинувся на стільці і втупив світло-сірі очі в стелю.
– Є над чим попрацювати, – зрештою озвався він.
– Того в Аллентауні підстрелили не з тридцять другого калібру? – поцікавився я.
Гілд здивовано вирячився на мене, а тоді похитав головою.
– Із сорок четвертого. Щось маєте на думці?
– Ні. Дещо крутиться, але ніяк не вхоплю.
– Мені це знайоме, – докинув Гілд і знову уп'явся в стелю. Потім, наче подумавши про інше, продовжив: – Ви цікавились алібі Маколея – там усе гаразд. Він би не встиг убити, бо в нас є докази, що він був у конторі такого собі Германа на П'ятдесят сьомій стріт з п'яти до двадцяти хвилин на четверту – час, у який стався злочин.
– Чому саме після п'яти хвилин на четверту?
– Так-так, вам це невідомо. Справа в тому, що ми знайшли хлопця на прізвище Перес, який підмітає і підфарбовує на Першій авеню. Так от, у п'ять хвилин на четверту він подзвонив дівчині й спитав, чи не знайдеться для нього роботи. Вона відповіла, що нема і що сама збирається йти звідси. Таким чином, відрізок часу звузився від п'яти до двадцяти хвилин на четверту. Невже ви справді підозрюєте Маколея?
– Я підозрюю всіх, – відказав я. – Де ви були між п'ятьма і двадцятьма хвилинами на четверту.
Він зареготав:
– Кажучи відверто, у мене одного нема алібі. Я був у кіно.
– А в решти є?
Він кивнув.
– Йоргенсен вийшов з готелю разом з місіс Йоргенсен близько п'яти хвилин на третю і шмигонув на Західну сімдесят третю стріт до такої собі Ольги Фентон – ми пообіцяли не повідомляв ти про це дружині, – де пробув майже до п'ятої години. Що робила місіс Йоргенсен – відомо. Її дочка саме вдягалася, коли пішли дорослі. За чверть години вона сіла в таксі й поїхала до крамниці Бердорфа-Гудмена. Син просидів цілий день у бібліотеці. Господи, які кумедні книжки він читає! Мореллі був у барі десь у районі сорокових стріт. – Він знову зареготав. – А де були ви?
– Я виправдаюсь у разі потреби. Всі ці алібі не виглядають переконливими, але так буває майже завжди, якщо алібі правдиве, А що Нунгейм?
Гілд здивувався:
– А він чому вас цікавить?
– Я чув, він накинув оком на дівчину.
– Звідкіля ви це взяли?
– Кажуть.
Гілд насупився:
– Надійні джерела?
– Так.
– Що ж, – неквапом проказав він, – його ми можемо розікласти по кісточках. Але послухайте, чому ви так присіпалися до всіх? Невже певні, що Уайнент не вбивав?
Я відповів те саме, що і Стадсі:
– Ставлю сто проти ваших п'ятдесяти, що ні.
Якийсь час він похмуро дивився на мене, а тоді зазначив:
– Принаймні пропозиція. I хто ж тоді, на вашу думку?
– Цього я ще не знаю. Зрозумійте, мені нічого не відомо. І я зовсім не стверджую, що Уайнент не вбивця. Просто все свідчить на його користь.
– Роз'ясніть, будь ласка. Що саме?
– Можете називати це інтуїцією, – почав було я, – але…
– Я не збираюся ніяк це називати, – запевнив він. – Як на мене, ви чудовий детектив, і я із задоволенням вас вислухаю.
– Це скоріше не пояснення, а саме запитання. Ну, скажімо, таке: скільки часу минуло, відколи ліфтер привіз місіс Йоргенсен на поверх, де жила Вулф, і до того, як вона знову покликала його і сказала, що почула стогін?
Гілд роззявив рота.
– Невже ви гадаєте, що вона могла?.. – закінчення запитання повисло в повітрі.
– Гадаю, могла. Я б хотів також знати, де був Нунгейм. Бажав би мати відповіді на запитання, поставлені Уайнентом у його листі. Мене цікавить різниця в чотири тисячі доларів з п'яти, що Маколей вручив дівчині, а вона передала Уайненту. І звідки в неї взялася обручка?
– Ми робимо все, що в наших силах, – сказав Гілд. – Мені… Єдине, про що б я хотів знати: чому Уайнент, якщо він не вбивав, не прийде до нас і про все не розкаже?
– Можливо, через те, що місіс Йоргенсен запрагне знову його засадити в психушку. – Я замислився. – Сподіваюсь, ви не просто повірили на слово Герберту Маколею, що той чоловік в Аллентауні не його роботодавець?
– Ні. Той був набагато молодший за Уайнеита, волосся не фарбоване, ще не сиве – зовсім не схожий на фотографії, які ми мали. – Гілд наче щось вирішив. – Маєте годину-другу?
– Так.
– Чудово. – Він підвівся. – Я зараз накажу хлопцям перевірити те, про що тут ми говорили, а тоді ми з вами зробимо кілька візитів.
– Згода, – відказав я, і він вийшов з кабінету.
З кошика для паперу я витяг свіжий "Тайм" і подивився колонку "Різне".