Я цього не стерплю. Інакше мені кришка. Я його розшукаю. Я й так поїду за ним, але ти дуже мені допоможеш, якщо забезпечиш мене папірцем.
Медвіг поплескав Неда по щоці.
– Отакої! – сказав він. – Звісно, я все влаштую. Не хотів би я, щоб ти в це занурювався, та раз така справа, краще за все зробити тебе спеціальним слідчим окружної прокуратури. Ти ніби будеш у підпорядкуванні у Фарра, але ніс у твої справи він сунути не посміє.
Місіс Медвіг встала і зібрала зі столу.
– Якби я не взяла собі за правило не втручатися в чоловічі справи, – промовила вона суворо, – я сказала б вам парочку теплих слів. Займаються Бог знає якими справами, котрі дуже просто можуть їх вплутати в, Бог знає, які неприємності.
Нед усміхався доти, поки вона не вийшла з кімнати. Коли вони лишилися самі, він наче стер усмішку з лиця і сказав:
– Ти можеш влаштувати, щоб все було готове до полудня?
– Певна річ, – згодився Медвіг, підводячись. – Я подзвоню Фарру. І якщо тобі ще щось знадобиться, ти знаєш – я до твоїх послуг.
– Гаразд, – відповів Нед.
Медвіг вийшов з кімнати. Зайшла Джун і почала збирати зі столу.
– Міс Опаль спить? – запитав Нед.
– Ні, сер. Я щойно віднесла їй чай з сухариками.
– Будь ласка, довідайтесь, чи можна мені заглянути до неї на хвильку.
– Зараз, сер!
Коли негритянка вийшла, Нед встав з-за столу і почав міряти кроками кімнату. Щоки його горіли. Він зупинився, тільки коли знову увійшов Медвіг.
– Все гаразд, – сповістив Медвіг. – Якщо не буде Фарра, зайдеш до Барбероу. Він все оформить, і йому не обов'язково пояснювати, що до чого.
– Дякую, – сказав Нед і озирнувся на Джун, яка стояла у дверях.
– Вона говорить, щоб ви зайшли, – оголосила негритянка.
9
Кімната Опаль Медвіг була витримана в блакитних тонах. Коли Нед зайшов, Опаль у сріблясто-блакитному халатику лежала на високо збитих подушках. Вона була така ж блакитноока, як батько і бабуся, з такими ж, як у них, чіткими рисами обличчя і довгими ногами. Її рожева шкіра була ніжною, як у дитини. Зараз її почервонілі очі припухли від сліз.
Кинувши сухарик на піднос, Опаль простягла Неду руку і усміхнулась, показавши міцні білі зуби.
– Привіт, Нед! – Голос її тремтів.
Він не став потискати їй руку, а лише легенько вдарив по ній долонею.
– Привіт, мала! – Він сів у ногах ліжка, закинув одну за другу довгі ноги і витяг з кишені сигару. – Тобі не стане гірше від диму?
– Ні, паліть, будь ласка, – дозволила вона.
Нед кивнув, поклав сигару назад до кишені і серйозно поглянув їй прямо в обличчя. Його очі світилися співчуттям. Голос звучав глухо:
– Я знаю, мала, це важко.
Вона втупилася на нього по-дитячому невинним поглядом.
– Ні, що ви! Голова майже пройшла, та й не дуже вона боліла. – Голос її потвердішав.
Нед криво усміхнувся.
– Я вже став чужим?
Поміж брів у неї пролягла невелика складка.
– Я не розумію, про що ви, Нед.
Суворо дивлячись на неї, він процідив крізь зуби:
– Я – про Тейлора.
Піднос на її колінах похитнувся, але обличчя не змінило виразу.
– Так, але, бачите, я не зустрічалась з ним вже кілька місяців, відтоді, як тато ...
Нед Бомонт різко піднявся.
– Ну, що ж, чудово – кинув він через плече, направляючись до дверей.
Дівчина мовчала.
Він вийшов з кімнати і спустився донизу.
Поль Медвіг одягав у холлі пальто. Він сказав:
– Я їду до центру, в контору, мені треба владнати справу з контрактами по каналізації. Якщо хочеш, я тебе підкину до Фарра.
– Чудово, – погодився Нед, але тут згори пролунав голос Опаль:
– Нед! Нед!
– Зараз! – крикнув він їй, потім обернувся до Медвіга: – Якщо ти поспішаєш, не чекай.
Медвіг поглянув на годинника.
– Мені треба бігти. Побачимося ввечері, у клубі.
– Ага, – пробурмотів Нед і знову пішов нагору.
Піднос стояв тепер у ногах ліжка.
– Зачиніть двері, – попросила дівчина. Коли він виконав прохання, вона посунулась і звільнила йому місце поруч із собою. – Навіщо ви так?... – запитала вона з докором.
– Ти не повинна мені брехати, – заявив він похмуро, присідаючи на ліжко.
– Але, Нед, ... – Її блакитні очі буравили Неда.
– Коли ти останній раз бачила Тейлора? – запитав він.
– Ви хочете знати, коли я з ним говорила? – І обличчя, і голос здавалися щирими. – Та вже кілька тижнів минуло, як ...
– Ну, що ж! – Нед знову піднявся.
Йому лишався один крок до дверей, коли вона вигукнула:
– Нед, не треба, мені й так тяжко!
Він повільно обернувся, його лице нічого не виражало.
– Хіба ми не друзі? – запитала вона.
– Ага, – відповів він без особливого ентузіазму. – Однак, про це якось забуваєш, коли тобі брешуть.
Вона повернулася на бік, поклала голову на подушку і беззвучно заплакала. По подушці розповзлася волога сіра пляма.
Він повернувся, сів поруч і обійняв її. Вона поклала голову до нього на плече.
Кілька хвилин Опаль плакала мовчки. Затим звідти, де її рот був притиснутий до його піджака, донеслися приглушені слова:
– Ви ... ви знали, що я з ним зустрічалась?
– Так.
Вона стривожилась, сіла прямо.
– А тато знав?
– Не думаю, точно не знаю.
Вона знову опустила йому голову на плече, і її наступні слова були ледь чутні:
– О, Нед, я вчора провела з ним півдня, до самого вечора.
Він обійняв її ще міцніше, але не сказав ні слова.
– Хто, хто міг це зробити? – запитала вона трохи згодом.
Він зіщулився.
Несподівано вона підвела голову. Тепер це вже була не слабка дівчина.
– Ви знаєте, Нед?
Він повагався, провів язиком по губах, а потім пробурмотів:
– Думаю, що знаю.
– Хто?! – скрикнула вона.
Він знову повагався, затим, уникаючи її погляду, запитав, чітко видавлюючи кожне слово:
– Ти обіцяєш до пори нікому про це не розповідати?
– Так, – швидко відповіла Опаль, але коли Нед почав говорити, вона схопила його обома руками за плече. – Зачекайте. Я не можу нічого обіцяти, поки ви не пообіцяєте, що їм це не зійде з рук, що їх спіймають і покарають.
– Цього я обіцяти не можу. Цього ніхто не може обіцяти.
Вона пильно вдивлялася в нього, покусуючи губи.
– Гаразд, обіцяю. Хто?
– Він тобі коли-небудь говорив, що винен багато грошей букмекеру на ім'я Берні Діспейн?
– Так це Діспейн? ...
– Я так думаю, але ти мені відповідай, він коли-небудь говорив про це ...
– Я знала, що у нього неприємності. Проте він не говорив, які саме. Правда, він сказав, що посварився з батьком через якісь гроші, і що він у відчаї, – це його слова.
– Він споминав ім'я Діспейна?
– Ні. А що між ними було? Чому ви думаєте, що це Діспейн?
– У нього були боргові розписки Тейлора більше ніж на тисячу доларів, а грошей отримати він ніяк не міг. Вчора Діспейн зненацька виїхав. Зараз його шукає поліція. – Він понизив голос, поглянув на неї скоса. – Ти можеш дещо зробити, щоб допомогти їм спіймати його.
– Що я маю зробити?
– Це, правда, не дуже чесно. Розумієш, щоб осудити Діспейна, потрібні докази. Але ж якщо він винний, ти ж згодишся допомогти? Ну, загалом, треба зробити дещо не цілком законне, щоб напевне притиснути його.
– Все що завгодно!
Він зітхнув і покусав губу.
– Що треба зробити? – запитала вона нетерпляче.
– Я хочу, щоб ти дістала мені один з його капелюхів.
– Що?!
– Мені потрібен один капелюх із капелюхів Тейлора. Ти зможеш його роздобути?
Опаль нічого не розуміла.
– Але для чого, Нед?
– Щоб напевне загнати Диспейна у куток. Це все, що я можу поки що сказати. Зможеш ти його дістати чи ні?
– Я ... я думаю, що зможу, але я б хотіла ...
– Коли?
– До вечора, мабуть, – сказала вона, – але я б хотіла ...
Він знову обірвав її:
– Тобі нема чого знати все. Чим менше людей знають про це, тим краще. Те ж саме про капелюх. – Він обійняв її і притягнув до себе. – Ти його справді любила, мала, чи тільки тому, що батько ...
– Я його любила. – Вона схлипнула. – Я цілком певна. Я певна.
Глава друга. ФОКУС З КАПЕЛЮХОМ
1
Нед Бомонт, зсунувши на потилицю капелюха, який був йому замалий, пройшов слідом за носильщиком через вокзал Гренд-сентрал до виходу на 42-у вулицю, а звідти до темно-вишневого таксі. Він розплатився з носильщиком, сів у машину, назвав готель неподалік від Бродвею, в районі сорокових вулиць, і, запаливши сигару, відкинувся на спинку сидіння. Поки таксі повільно тяглося в потоці машин, що направлялися до бродвейських театрів, Нед встиг пожувати свою сигару.
Біля Медісон-авеню зелене таксі, що вискочило з-за рогу на червоне світло, врізалося на повному ходу у вишневе таксі Бомонта і відкинуло його на машину, що стояла біля тротуара. Нед скоцюрбився у кутку під ливнем битого скла.
Потім він випрямився, струсив з себе осколки і виліз із машини прямо в гущу гаволовів, що зібралися. Ні, він не поранений, запевнив він їх. Він відповів на запитання поліцейського, відшукав капелюха, котрий був йому замалий, знову надів його, велів перенести свої валізи в друге таксі, назвав готель новому водію і всю дорогу сидів, понуро забившись у куток машини.
В готелі, розписавшись в регістраційній книзі, він запитав порт'є, чи немає йому листів, і отримавши дві телефонограми і два заклеєних конверти без поштових штемпелів.
Коридорного, провівшого його в номер, він попросив принести пінту хлібного віскі. Коли коридорний вийшов, Нед зачинив двері на ключ і прочитав телефонограми. Вони були помічені цим днем. Обидва рази дзвонив Джек. Перша була прийнята о четвертій годині п'ятдесят хвилин дня, друга – о восьмій годині п'ять хвилин ввечері. Він поглянув на годинника, було вже вісім сорок п'ять.
Перша записка сповіщала: "В Химері". Друга: "У Тома і Джеррі. Подзвоню пізніше."
Далі Нед розпечатав один їз конвертів. У ньому було два аркушика, списаних крупним кособоким чоловічим почерком і датованих напередодні.
"Вона зупинилась в "Матені", номер 1211, під іменем Айлін Деіл із Чикаго. Ще з вокзалу дзвонила кілька разів по телефону. Зустрілась із чоловіком і жінкою, котрі живуть на 30-й вулиці у Істсайді. Вони обійшли багато місць, в основному кабаків, очевидно, що шукають його, але поки що їм не щастить. Прізвище чоловіка і жінки – Брук. Я в 734-му номері."
Листок паперу у другому конверті, списаний тим же почерком, був помічений цим днем.
"Сьогодні вранці бачився з Дьюардом, він говорить, що нібито не знав, що Берні у місті. Подзвоню пізніше."
Обидва листи були підписані – "Джек."
До того часу, коли коридорний приніс йому віскі, Нед встиг помитися, витягти з чемодана свіжу білизну, перевдягнутися і запалити сигару.