Свій борг мені вони все одно цим не покриють, – зауважив Медвіг.
– Так-то воно так. – Видно було, що Нед сумнівається. – Та закрити все оптом – це все одно, що вдрузки рознести динамітом крихітний сейфик, котрий можна без шуму відкрити відмичкою.
– А що ти можеш запропонувати?
Нед покачав головою
– Поки нічого певного, однак, на мою думку, краще почекати день-другий.
Тепер Медвіг покачав головою.
– Ні, – заперечив він. – Треба діяти. У тому, як розкривати сейфи, я нічого не тямлю, але як потрібно битися – це я знаю. У мене свій метод... атакувати з нальоту. Я ніяк не міг навчитися боксу. Пробував кілька разів, але мені завжди діставалося. Тож, нам доведеться розправитися з містером О'Рорі по-моєму – підірвати його динамітом.
6
Жилавий чоловік у рогових окулярах поважно промовив:
– Отож бо, про це вам побиватися нічого. – Він самовдоволено відкинувся у кріслі.
Сидівший по його ліву руку крупний, широкий у кості чоловік з пухнастими каштановими вусами і лисою головою заперечив, обернувшись до другого сусіда:
– А на мою думку, хорошого тут мало.
– Ось як? – Жилавий гнівно поглянув на ширококостного. – Так ось, що я тобі скажу: Полю не треба буде їхати самому на мою дільницю, щоб ...
– Дурниці, – відповів ширококостний.
– А ви бачили Паркера, Брін? – запитав ширококостного Медвіг.
– Атож, – відповів Брін, – і він сказав – п'ять. Тільки я думаю, з нього можна витрясти ще парочку.
– Ще б пак! – презирливо вставив чоловік в окулярах.
Брін усміхнувся.
– Правда? А ти мені скажи, з кого ти хоч половину витряс?
В широкі дубові двері три рази постукали. Нед Бомонт встав зі стільця, на якому сидів верхи, підійшов до дверей і злегка прочинив їх.
За дверима стояв смаглявий чоловік з низьким чолом, в пом'ятому синьому костюмі. Він не зайшов у кімнату, але його збуджений шепіт почули всі:
– Шед О'Рорі внизу. Він хоче бачити Поля.
Нед причинив двері, притулився до них спиною і поглянув на Поля Медвіга. З десяти присутніх тільки їх двох не схвилювало повідомлення низькочолого суб'єкта. Решта теж старалися видаватися спокійними, але прискорене дихання їх видавало.
Нед, начебто не знаючи, що повторювати ні до чого, проказав, явно цікавлячись, яка буде реакція на його сповіщення:
– Тебе хоче бачити О'Рорі. Він унизу.
Медвіг поглянув на годинника.
– Передайте йому, що я зараз зайнятий. Втім, якщо він трохи почекає, я його прийму.
Нед кивнув і відкрив двері.
– Скажи йому, що Поль зараз зайнятий, – велів він низькочолому суб'єкту. – Та якщо він покантується тут трохи, Поль його прийме, – і знову зачинив двері.
А Медвіг вже розпитував типа з квадратним жовтим обличчям, чи мають вони шанси дістати побільше голосів по другий бік Каштанової вулиці. Той відповідав, що вони, звісно, отримають більше, ніж минулого разу, набагато більше, та все ж забракне, щоб задавити противника. Під час розмови він частенько косив очима на двері.
Нед знову осідлав свій стілець біля вікна і запалив сигару.
А Медвіг вже розпитував наступного про те, яку суму пожертвує на виборчу кампанію деякий Хартвік. Той, правда, не дивився на двері, але відповідав досить плутано.
Однак, ні спокій Медвіга і Неда, ні їх діловитість не могли розвіяти напружену атмосферу.
Через п'ятнадцять хвилин Медвіг піднявся і підсумував
– Звичайно, втішатися ще рано, але справи йдуть непогано. Працюйте як слід – і ми свого доб'ємося. – Він став біля дверей і по черзі тиснув руку своїм підручним, котрі виходили досить поспішно.
Коли вони лишились самі, Нед, не встаючи зі свого стільця біля вікна, запитав:
– Мені що – лишатися чи злиняти?
– Лишайся, – Медвіг підійшов до вікна і виглянув на залиту сонцем Китайську вулицю.
– Так, отже, атакуємо з нальоту? – запитав Нед після короткої паузи.
Медвіг, відвернувшись від вікна, кивнув.
– По-другому я не вмію. – І він усміхнувся Неду своєю хлопчачою усмішкою. – Хіба що, ще й з наскоку.
Нед хотів було відповісти, але тут двері відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік трохи вище середнього зросту і ладної статури, що придавало його фігурі неправдиво тендітний вигляд. Хоча волосся він мав зовсім сиве, йому навряд чи було більше тридцяти п'яти років. З довгого, вузького, правильного обличчя дивилися ясні сіро-блакитні очі. На ньому було темно-синє пальто, вдягнуте поверх темно-синього костюма, в руках, на які були натягнуті чорні рукавички, він тримав чорний капелюх.
Слідом за ним у кімнату зайшов кривоногий громила невисокого зросту, довгорукий, з пласким, сіруватого кольору обличчям і покатими плечами, який скидався на горилу. Не здіймаючи капелюха, він зачинив двері і притулився до них, засунувши руки у кишені кратчастого пальто.
Перший підійшов до стільця, поклав на нього капелюх і почав повільно здіймати рукавички.
Медвіг люб'язно усміхнувся.
– Як поживаєш, Шед? – запитав він.
– Прекрасно, Поль, – відповів сивий. – А ти як? – У нього був приємний баритон. Ледь помітний ірландський акцент придава його мові особливу музикальність.
Медвіг кивнув убік сидівшого на стільці Неда і запитав:
– Знайомий з Бомонтом?
– Так, – відповів О'Рорі.
– Так, – озвався Нед.
Вони не кивнули один одному, і Нед навіть не потрудився встати зі стільця.
Шед О'Рорі, нарешті, здійняв рукавички, поклав їх до кишені пальто і проголосив:
– Політика є політика, а справа є справа. Я за все плачу, готовий платити і надалі, але я хочу одержувати те, що мені належить. – Його добре поставлений голос звучав спокійно.
– Що ти хочеш цим сказати? – запитав Медвіг байдуже.
– Я хочу сказати, що половина поліції у нашому місті живе на гроші, які отримують від мене і моїх друзів.
Медвіг сів за стіл.
– Ну, то й що ? – недбало кинув він.
– Я хочу одержувати те, що мені належить. Я плачу за те, щоб мене лишили в спокої, і я хочу, щоб мене лишили в спокої.
Медвіг усміхнувся.
– Ти що, скаржишся мені, що поліцейські не дотримуються умов угоди і не хочуть відпрацювати твої грошики?
– Я ось що хочу сказати: Дулан вчора повідомив мені, що наказ про закриття моїх закладів виходить безпосередньо від тебе.
Медвіг знову усміхнувся і повернувся до Неда.
– Що ти на це скажеш, Нед?
Нед кисло посміхнувся і нічого не відповів.
– Знаєш, що я з цього приводу думаю, – вів далі Медвіг, – я думаю, що Дулан надто перевтомився. Він зморився. Я думаю, що слід дати капітану Дулану хорошу тривалу відпустку. Нагадай мені про це, Нед.
– Я плачу за те, щоб мене не чіпали, Поль. – повторив О'Рорі. – Справа є справа, а політика є політика. Їх не треба змішувати.
– Не вийде, – відповів Медвіг.
Ясні очі Шеда О'Рорі мрійливо дивилися вдалину. Він сумно посміхнувся.
– Отже, боротьба не на життя, а на смерть, – сумно сказав він.
Блакитні очі Медвіга стали непроникливі.
– Це залежить від тебе, – проказав він рівним голосом.
О'Рорі кивнув.
– Схоже, другого виходу немає, – сказав він з сумом. – Я не хлопчик, щоб дозволяти так поводитися із собою.
Медвіг відкинувся у кріслі і поклав ногу на ногу, він сказав просто і без натиску:
– Може ти і дорослий, але слухатися будеш. – Він стиснув губи і додав, ніби йому це щойно прийшло в голову: – ти вже слухаєшся.
Мрійливість і сум миттєво злетіли з лиця Шеда О'Рорі. Він напнув свого капелюха, поправив комір пальто і, витягши довгий білий палець у бік Медвіга, промовив:
– Я сьогодні знову відкриваю "Конуру". Я не хочу, щоб мені заважали. Якщо ти будеш заважати мені, тобі не поздоровиться.
Медвіг потягнувся до телефону і попросив, щоб його з'єднали з начальником поліції.
– Ало, Рейні, – сказав він. – Так, прекрасно. Як сім'я?... От і добре. Послухай, Рейні, до мене дійшла чутка, що Шед знову хоче відкрити свій кабак сьогодні ввечері. Авжеж. Вріж йому, щоб він більше не рипався... Саме так. Еге... До побачення. – він відсунув телефон і повернувся до О'Рорі: – Тепер ти розумієш, які справи? Тобі кінець, О'Рорі. У цьому місті тобі вже не піднятися.
– Розумію, – мовив О'Рорі тихим голосом, обернувся, відчинив двері і вийшов.
Кривоногий громила на хвильку зупинився, нахабно плюнув на килим і задирливо поглянув на Медвіга і Бомонта. Відтак, також вийшов.
Нед витер руки носовою хусткою. Медвігу, який допитливо споглядав на нього, він так нічого й не сказав. Погляд його був похмурий.
Збігла хвилина.
– Ну? – запитав Медвіг.
– Ти не правий, Поль, – зауважив Нед Бомонт.
Медвіг встав і підійшов до вікна.
– Боже ж ти мій, та хіба я можу тобі догодити? – поскаржився він, не обертаючись.
Нед встав зі стільця і рушив до дверей.
Медвіг обернувся.
– Знову збираєшся яку-небудь дурницю викинути? – кинув він сердито.
– Так, – відповів Нед і вийшов з кімнати. Він спустився донизу, взяв капелюх і вийшов з клубу. Пройшовши сім кварталів до вокзала пішки, він купив квиток на нічний потяг до Нью Йорка, взяв таксі і поїхав додому.
7
Дебела, розповніла жінка у сірій сукні і круглолиций кремезний підліток під керівництвом Неда Бомонта пакували сундук і три шкіряних валізи, коли задзеленчав дзвоник.
Жінка крехтячи, піднялася з колін і пішла до дверей. Широко відкривши їх, вона вигукнула:
– Боже, містер Медвіг, ви? Заходьте, заходьте.
– Як поживаєте, місіс Дьювін? – запитав Медвіг, заходячи. – Ви з кожним днем молодієте. – Його погляд ковзнув по сундуку, валізах і зупинився на хлопчаку. – Здрастуй, Чарлі. Бач, який великий став! Вже справжній робітник – того й гляди, станеш за бетономішалку, га?
Хлопчак сором'язливо посміхнувся.
– Здрастуйте, містер Медвіг, – промовив він.
– Збираєшся мандрувати? – звернувся, нарешті, Медвіг до Бомонта.
Нед гречно усміхнувся.
– Так, – відповів він.
Медвіг знову оглянув кімнату, валізи і сундук, зиркнув на одяг, що безладно валявся на кріслах, на висунуті шухляди шафів. Жінка і хлопчик знову взялися до роботи. Нед витяг із купи білизни на столі дві злегка поношені сорочки і відклав їх убік.
– У тебе знайдеться півгодини часу, Нед? – запитав Медвіг.
– Часу в мене багато.
– Тоді бери капелюха – ходімо.
Нед взяв капелюх і пальто.
– Постарайтесь запхати туди побільше, – велів він жінці і направився разом з Медвігом до дверей. – А що лишиться, можна буде відправити пізніше.
Вони вийшли на вулицю і мовчки пройшли один квартал. Потім Медвіг запитав:
– Куди ти виїжджаєш, Нед?
– До Нью Йорка.
Вони завернули в провулок.
– Назавжди? – запитав Медвіг.
– Звідси, в усякому разі, назавжди.
Вони відчинили зелені дерев'яні двері в червоній кирпичній стіні, пройшли вузький коридор і, минувши другі двері, опинилися в барі.