В жодному разі. Як я вже сказав, містере Еверс, справа тут стосується громадських інтересів, і ви розумієте чому. Коли під приводом перевірки громадян на політичну благонадійність порушуються їхні особисті й майнові права, то справа перестав бути приватною. Клієнта містера Вулфа турбує саме цей бік питання. Все, що ви мені повідомите, матиме суто конфіденційний характер і буде використано лише з вашої згоди. Звичайно, ви не бажаєте втрачати контракту – як ми знаємо, досить солідного, – однак як громадянин не станете миритися з таким беззаконням. На думку клієнта містера Вулфа, в цьому й полягає суть питання..
Еверс відклав сандвіч і втупився в мене очима.
– Ви сказали, що маєте якусь інформацію. Що це за інформація?
– Бачте, ми гадали, що ви, можливо, ще не знаєте про анулювання контракту.
– Про це знають сотні людей. Що ще?
– Очевидно, причиною анулювання було те, що під час перевірки політичної благонадійності віце-президента вашої фірми стали відомі деякі факти з його особистого життя. У зв'язку з цим постає двоє запитань: наскільки вірогідні ці так звані "факти" і як вони впливають на благонадійність віце-президента й вашої фірми? Може, з ним чи з вами вчинили несправедливо?
– Що ще?
– Все. Гадаю, досить і цього, містере Еверс. Якщо ви не бажаєте розмовляти про це зі мною, поговоріть з самим містером Вулфом. А якщо ви нічого не знаєте про його становище і репутацію, довідайтесь. Він доручив мені дати вам ясно зрозуміти, що коли ви дістанете вигоду з того, що він робить, то він не має наміру вимагати від вас компенсації. Клієнта містер Вулф не шукає, клієнта він має.
Містер Еверс похмуро дивився на мене.
– Я нічого не розумію. Той клієнт – газета?
– Ні.
– Журнал? "Тайм".
– Ні. – Тут я вирішив трохи перевищити надані мені повноваження. – Я можу тільки сказати, що це приватна особа, яка вважає, що ФБР зловживає своїми правами.
– Я вам не вірю. І взагалі все це мені аж ніяк не до вподоби! – Він натис кнопку на столі. – Ви що – з ФБР?
Я відповів "ні" і хотів був додати ще щось, але цієї миті двері відчинились, з'явилася жінка, яка привела мене сюди, і Еверс різко їй наказав:
– Міс Бейлі, проведіть цього добродія! До ліфта.
Я спробував заперечити і сказав, що якби він обговорив справу з Hipo Вулфом, то найгірше, що могло б статися, – це втрата урядового замовлення, а воно, видно, вже й так утрачене, і якщо, мовляв, і є шанси його зберегти…
Але Еверс простяг руку до ще однієї кнопки на столі, і з виразу його обличчя я зрозумів, що розмовляти далі нема рації. Ні, тут мені робити більше нічого. Я підвівся і в супроводі жінки вийшов з кабінету. Але в приймальні мені довелося ще раз переконатись, який нещасливий був для мене цей день. Тільки-но я рушив з кімнати, як двері ліфта розчинились і назустріч мені ступив чоловік, незнайомцем якого аж ніяк не назвеш. Десь рік тому, працюючи над однією справою, я мав до діла з агентом ФБР на ім'я Моррісон. Це й був він. Наші погляди зустрілися. Подаючи руку, Моррісон вигукнув:
– Отакої! Хіба Ніpo Вулф уже застосовує електроніку?
Я по-дружньому потис йому руку й вискалив зуби:
– О, ми теж намагаємось не відставати від людей. Маємо намір поставити "жучки" в одному будинку на Шістдесят дев'ятій вулиці[3]. – Я підступив до ліфта й натис кнопку. – Ось я й ознайомився тут з останніми новинками.
Ввічливо усміхнувшись, Моррісон відповів, що тепер їм, певно, доведеться перемовлятись на службі кодом. Цієї миті двері ліфта розсунулись, я ввійшов у кабіну, і двері зачинилися. Так, день видався справді нещасливий. Особливого значення це, звичайно, не мало – адже з Еверсом у мене однаково нічого не вийшло. Проте невдача нікого не тішить, а як нам зараз потрібна була вдача, знав тільки господь бог.
Я вийшов на вулицю і попростував до житлових кварталів. Я важко ступав по твердому тротуару, а не летів на крилах успіху.
Минуло більше двадцяти хвилин, і Ел, звісно, поїхав. Проте о тій порі таксі на Першій авеню було скільки завгодно. Я підкликав одне з них і назвав водієві адресу.
4
Увечері тієї середи, за чверть до одинадцятої, виснажений і зневірений, я піднявся сходами на ґанок нашого старого цегляного будинку і натис кнопку. Зсередини двері були на ланцюжку, тож відімкнути їх я не міг. Мені відчинив Фріц. Він спитав, чи не підігріти качку, але я буркнув, що не треба. Скинувши пальто й капелюха, я рушив до кабінету, де за письмовим столом сидів отой розгодований геній, зручно вмостившись у кріслі, спеціально зробленому для його туші вагою в одну сьому тонни; в руках його знову була книжка Лінкольна Барнета "Скарби нашої мови", поруч на таці стояла пляшка пива й склянка. Я підійшов до свого столу, крутнув крісло й сів. Я знав: поки Вулф не дочитає абзаца, він на мене й не гляне.
Так воно й сталося. Вулф навіть стромив у книжку закладку – тоненьку золоту стрічечку, подаровану йому кілька років тому одним клієнтом, який не міг дозволити собі розкоші користуватися нею, – і нарешті відклав книжку.
– Ви, звичайно, вечеряли? – промовив він.
– Ні, не вечеряв. – Я закинув ногу на ногу. – Даруйте, що погойдую ногою. Я з'їв щось жирне, забув навіть що, в якійсь забігайлівці у Бронксі. Це було…
– Фріц розігріє качку, і…
– Ні, не треба. Я вже йому сказав. Сьогодні був найпаскудніший день у моєму житті, отож я хочу бодай дожити його по-людському. Спершу я про все вам розкажу, а тоді вже піду спати й перетравлювати оту жирну гидоту. По-перше…
– К бісу, спочатку ви повинні попоїсти!
– А я кажу – ні. По-перше, щодо нашої клієнтки…
І я до слова розповів Вулфові про свою розмову з місіс Бранер, а також про все інше, не забувши згадати й про двох типів у машині, номер якої я записав. Насамкінець я висловив кілька власних міркувань, а саме: 1. Нема рації марнувати час, з'ясовуючи, кому належить та машина. 2. Сару Дакос слід, мабуть, викреслити зі списку підозрілих чи принаймні залишити на потім. 3. Хай навіть за сім'єю Бракерів і водяться якісь брудні справи, – поки що наша клієнтка ніякого розголосу не боїться. Після цього я встав і простяг Вулфові підписаного місіс Бранер листа. Але він лише мимохідь глянув на нього і звелів сховати в сейф.
Потім я докладно розповів про свій візит до Еверса і, звичайно ж, про зустріч із Моррісоном. Я висловив глибоке переконання, що вчинив неправильно, мені слід було заявити Еверсові, нібито ми маємо секретну інформацію, якої він не має і ніде не дістане, і, коли він заплатить, ми докладемо зусиль, щоб те замовлення не анулювали. Певна річ, це було б досить ризиковано, однак, може, викликало б Еверса на відвертість.
Вулф похитав головою і сказав, що це зробило б нас занадто вразливими. Я підвівся, обійшов його стіл, узяв з полиці словник, розгорнув і, знайшовши потрібну сторінку, вернувся до свого крісла.
– Перше значення: "Сприйнятливий, чутливий до подразнення", – прочитав я. – Друге: "Який має здатність нервово збуджуватись…" Ось що означає слово "вразливий". Це правда, знайти кого-небудь вразливішого від нас із вами нараз нелегко. Але дозвольте мені завершити свій звіт за донь. Усю другу половину дня я згаяв на пошуки Ернста Мюллера – його звинуватили у використанні державного транспорту для перевезення краденого майна, а тепер випустили на поруки. І знаєте, цей поводився ще гірше за Еверса! Йому спало на думку вдарити мене, кулаком, до того ж він був не сам, отож мені довелось відреагувати. Може, я навіть переламав йому руку. Далі…
– Ви не постраждали?
– Ні, постраждали тільки мої почуття. Далі, з'ївши тієї жирної гидоти, я вирушив на пошуки Джулії Фенстер, яку нібито заарештували за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві, засудили, а тоді виправдали. Я згаяв на неї цілий вечір, але знайшов кінець кінцем тільки її брата. А цей – о, цей виявився хіба ж такою птицею! Ніхто ще не марнував так дня. Сьогодні я поставив рекорд. А ці ж три справи ми вибрали як найпевніші. Я просто-таки згораю від нетерплячки дістати від вас програму на завтра. Я покладу її собі під подушку.
– Тут трохи винен і ваш шлунок, – кинув Вулф. – Ну, коли не качку, то, може, хоч яєчню?
– Ні.
– Тоді ікру. У нас є фунт свіженької.
– Слухайте, Вулфе, ви ж бо збіса добре знаєте, як я люблю ікру! Але сьогодні я не допущу такої наруги над нею.
Вулф налив пива, зачекав, поки трохи осіла піна, випив, облизав губи і втупився в мене поглядом.
– Арчі, – промовив він нарешті, – ви хочете примусити мене повернути аванс?
– Ні. Я розумію, що з цього в мене нічого не вийде.
– Тоді ви даремно гаєте час на балачки. Ви добре знаєте: ми взялися до роботи, яка, логічно міркуючи, безглузда. Такого висновку ми дійшли обидва. Дуже малоймовірно, щоб котресь із повідомлень містера Коуена стало нам у пригоді, однак надія все ж таки є. Випадок може відіграти роль у будь-якій справі, а цього разу ми повністю залежимо від випадку. Ми залежимо від ласки долі. Ми можемо тільки викликати події, але не керувати ними. На завтра я не маю ніякої програми, все залежить від наслідків сьогоднішніх заходів. Ви ще самі напевно не знаєте – марно минув цей день чи ні. Можливо, дещо з того, що сьогодні зроблено, примусить кого-небудь діяти. Це може статися завтра, а може, й наступного тижня. Зараз ви стомлені голодні. Сто чортів, та повечеряйте ж нарешті! Я похитав головою.
– То все ж таки, що там у нас на завтра?
– Поговоримо про це вранці, не зараз. – І Вулф розгорнув книжку.
Я встав, штурхонув ногою крісло, узяв зі столу листа й сховав у сейф, потім пішов на кухню і налив собі склянку; молока. Фріц уже ліг спати. Збагнувши, що випити молоко було б не меншою наругою над ним, ніж над ікрою, якби її з'їсти, я вилив його назад у пакет, дістав чисту склянку та пляшку віскі "Рудий дід", налив з півсклянки і зробив чималий ковток. Присмак жиру в роті зник. Після цього я перевірив, чи замкнено чорний хід, допив віскі, сполоснув обидві склянки і, піднявшись до своєї кімнати, перевдягнувся в піжаму та пантофлі.
Спершу я вирішив узяти ковдру з електрогрілкою, але потім передумав. Зрештою, не завжди ж чоловікові спати в тепленькій постелі! Зі свого ліжка я взяв тільки подушку, а простирадла й ковдру дістав із стінної шафи у передпокої. Згрібши все в оберемок, я спустився вниз, ввійшов до кабінету, познімав валики з кушетки й заходився стелити.