Набравши номер якогось телефону – скажімо, квартири Паркера, – я спробував би взнати, чи підслуховують наш телефон. Цікаво, чи ФБР уже відреагувало на наш дзвінок місіс Бранер? Однак від свого наміру я все ж таки відмовився. Я вирішив суворо додержуватись інструкцій. Виконуючи їх, я дістав із шухляди свого столу записник та ще дещо, відчинив сейф і взяв чек, потім зазирнув на кухню і попередив Фріца, щоб не ждав мене на ленч, зняв у коридорі з вішалки пальто й капелюх і вийшов на вулицю.
Не поспішаючи, я рушив у бік східної частини міста. Помітити за собою "хвоста", навіть досить досвідченого, зовсім не важко, особливо зимового дня, коли дме холодний, поривчастий вітер і перехожих на вулиці зовсім мало. Але тепер ФБР, видно, знало, куди я йду, отож нащо завдавати собі зайвого клопоту?! В банку на Лексінгтон-авеню я із задоволенням помітив, як трохи розширились очі в касира, коли той глянув на мій чек. Це було задоволення, яке відчуває багатій. Вийшовши з банку, я попростував до житлових кварталів міста. Йти треба було милі зо дві, проте годинник показував усього двадцять хвилин на одинадцяту, гуляти я люблю, а якщо за мною і вчепився "хвіст", – що ж, пройтися, подихати свіжим повітрям не завадить і йому.
П'ятиповерховий кам'яний будинок на Сімдесят четвертій вулиці між Медісон-авеню та Парк-авеню був щонайменш удвічі більший за будинок Hipo Вулфа, однак не такий темний. Три східці вели до солідних парадних дверей, але за ними були ще одні, зроблені у вигляді засклених залізних граток. Одягнений у чорне, вузькогубий чоловік відчинив їх тільки після того, як я назвав своє ім'я. Він провів мене через вестибюль до прочинених дверей ліворуч і знаком запросив увійти.
Це був невеликий кабінет – шафи з картотеками, сейф, два письмових столи, полиці, столик із безладно розкиданими паперами. Над столиком на стіні висіла збільшена фотографій "Будинку Бранера". Я швидко окинув очима кімнату і спинив погляд на жіночому обличчі – обличчі, справді вартому уваги. Молода жінка сиділа за одним із письмових столів. Погляд її карих очей зустрівся з моїм.
– Я Арчі Гудвін, – відрекомендувався я.
Вона кивнула головою.
– А я Сара Дакос. Сідайте, містере Гудвін. – Вона взяла трубку, натисла кнопку і сказала комусь по телефону, що я прийшов, тоді поклала трубку й промовила: – Місіс Бранер скоро зійде сюди.
– Ви давно служите в місіс Бранер? – поцікавився я, сідаючи.
Вона всміхнулась і промовчала.
– У мене така робота, – пояснив я і також усміхнувся. Дивлячись на неї, всміхатися було не важко. – То все ж таки, давно?
– Майже три роки. Хочете знати точніше?
– Можливо, потім. Я маю зачекати місіс Бранер?
– Не конче. Вона попередила, що ви будете мене розпитувати.
– Тоді я так і вчиню. Що ви робили раніше?
– Була стенографісткою в "Корпорації Бранера", а потім секретаркою містера Томпсона, віце-президента.
– Ви працювали коли-небудь у державних закладах? Скажімо, у ФБР?
Вона знов усміхнулась:
– Ні. Ніколи. Коли я прийшла в "Корпорацію Бранера", мені було двадцять два роки. Тепер мені двадцять вісім. А ви що – нічого не записуєте?
– У мене все отут. – Я постукав себе пальцем по лобі. – Чому ви гадаєте, що ФБР стежить за вами?
– Я не знаю – ФБР це чи ні. Та, мабуть, таки воно, бо більше нема кому.
– Ви певні, що за вами стежать?
– О, безперечно! Я, правда, не маю звички весь час озиратися чи там що, але роботу я закінчую тут у різний час, виходжу коли раніше, коли пізніше, і по дорозі до автобусної зупинки за мною щодня слідкує якийсь чоловік, сідає в той самий автобус і виходить там, де й я. Щодня той самий чоловік.
– Це той автобус, що йде по Медісон-авеню?
– Ні, по П'ятій авеню. Я живу у Вілліджі.
– І коли це почалося?
– Напевно не скажу. Вперше я помітила того чоловіка в понеділок після різдва. Він никає тут і вранці, я бачу його й вечорами, коли виходжу на вулицю. Я не знала, що це робиться саме так. Я думала, коли вже за людиною стежать, то намагаються робити це непомітно.
– Це коли як. Іноді навпаки – зумисне роблять так, щоб людина помічала. Це називається "відкрите стеження". Ви можете описати мені того чоловіка?
– Звичайно. Дюймів на шість-вісім вищий від мене, на вигляд йому років тридцять чи трохи більше, вузьке обличчя з квадратним підборіддям, тонкий довгий ніс і вузькі рівні губи. Очі зеленувато-сірі. Він завжди в капелюсі, отож який у нього чуб, я не бачила.
– Ви коли-небудь з ним розмовляли?
– Ні, звичайно.
– Ви зверталися до поліції?
– Ні, адвокат не радить. Адвокат місіс Бранер. Він сказав, що коли це ФБР, то вони завжди можуть прикритися перевіркою на благонадійність.
– Можуть. І так і роблять. До речі, це не ви порадили місіс Бранер розіслати книжку?
Міс Дакос здивовано звела брови. Вони були в неї рівні, як шнурки.
– Ні, звичайно. Я тоді її навіть іще й не читала. Книжку я прочитала потім…
– Після того, як за вами почали стежити?
– Ні, після того, як місіс Бранер вирішила її розіслати.
– Ви не знаєте, хто порадив місіс Бранер це зробити?
– Я не певна, чи їй узагалі це хтось порадив. – Вона всміхнулася. – Я гадаю, в тому, що ви ставите мені такі запитання, немає нічого дивного – адже ви детектив. Але мені здається, про це краще запитати в самої місіс Бранер. Навіть якби я знала, що це їй хтось порадив, то не думаю…
У передпокої почулися кроки, і нарешті з'явилася місіс Бранер. Коли вона ввійшла, я підвівся, те саме зробила й Сара Дакос. Потім я ступив назустріч господині, потис простягнену руку, а коли вона сіла за другий стіл, я поміняв крісло. Вона глянула мимохідь на купу паперів, прикладених прес-пап'є, відсунула їх набік і промовила до мене:
– Я, мабуть, повинна вам подякувати, містере Гудвін. І не просто подякувати.
Я похитав головою:
– Ні, ви нічого не повинні. Однак тепер це не має значення – чек уже оплачено. Хоч я й був проти цього. Але тепер ми взялися за справу, і я вже працюю. – Я дістав з кишені те, що прихопив з шухляди свого столу, й передав місіс Бранер. Це був аркуш паперу, де я надрукував:
"М-ру Hipo Вулфу, 35-та вулиця, Зах., 914, Нью-Йорк, 1.
6 січня 1965 р.
Шановний сер!
На завершення нашої розмови цим листом я уповноважую мас діяти в моїх інтересах у справі, яку ми вчора обговорювали. Я вважаю, що Федеральне бюро розслідувань несе відповідальність за шпигування за мною, моєю сім'єю та моїми знайомими. Причини цього я вам пояснила. Та незалежно від того, хто несе за це відповідальність, я доручаю вам провести розслідування і докласти всіх зусиль, щоб припинити стеження. Незалежно від наслідків вашої роботи, я зобов'язуюсь не вимагати назад виплачених вам як аванс 100 000 доларів. Всі витрати, пов'язані з моєю справою, я оплачуватиму окремо, і якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків, я виплачу гонорар, суму якого ви назвете самі.
Речел Бранер".
Вона перечитала листа двічі, спершу нашвидку, потім неквапно й уважно. Нарешті підвела голову.
– Я маю це підписати?
– Так.
– Я не можу. Я ніколи не підписую того, чого не читав мій адвокат.
– Подзвоніть йому і прочитайте по телефону.
– Але ж мій телефон підслуховують!
– Я знаю. Проте коли ФБР стане відомо, що ви дали повну свободу дій Hipo Вулфу, то воно, можливо, трохи вгамується. Так і поясніть своєму адвокатові. Я не кажу, що у ФБР усі ставляться до Вулфа святобливо – для тієї контори взагалі немає нічого святого, однак вони знають про нього чималенько. Кінець кінцем гонорар має визначити він, і ця умова все виправдує. Адже в листі стоїть: "… якщо ви досягнете бажаних для мене наслідків…" Отже, ви самі вирішите, чи досягне Вулф того, що ви хочете. Виходить, зараз ви не підписуєте чека, у якому не проставлено цифри. Адвокат не може не погодитися з цим листом.
Місіс Бранер прочитала листа втретє, потім утупилася своїми темно-карими очима в мене.
– Ні, я не можу цього зробити. Мої адвокати не знають, що я була в Hipo Вулфа. Мого вчинку вони не схвалять. Про це не знає ніхто, крім міс Дакос.
– У такім разі, ми не знаємо, як діяти далі. – Я звів руку. – Послухайте, місіс Бранер. Містер Вулф навряд чи візьметься виконувати ваше доручення, не маючи на руках такого паперу. А що, коли обставини зміняться і вам забагнеться кинути все й залишити його виплутуватись самого? Що, коли ви спробуєте ухилитися від справи, для якої його найняли, і зажадаєте повернути аванс?
– Я цього не зроблю, містере Гудвін. Я не з полохливих.
– Гаразд. Тоді підпишіть.
Місіс Бранер подивилася на листа, потім на мене, тоді знов на листа і нарешті на міс Дакос.
– Ось що, Capo, – промовила вона, – зніміть копію.
– Копія в мене є, – сказав я і подав їй ще один аркуш.
Господи, вона заходилася читати ще й другий примірник! Видно, добре ж її вимуштрував чоловік чи адвокати після його смерті. Нарешті місіс Бранер узяла зі столу ручку, підписала перший примірник, і я забрав його собі.
– То містер Вулф тому й хотів, щоб ви зайшли до мене сьогодні вранці? – запитала вона.
– Почасти, – кивнув я головою. – Він хотів також, щоб міс Дакос мені розповіла, як за нею стежать, і я про все в неї розпитав. А вчора я бачив за вами "хвоста". Коли ви сіли в свою машину й поїхали, за вами рушила ще одна машина, майже впритул, номер я записав. У машині сиділо двоє чоловіків, з ФБР. Вони намагаються дати вам зрозуміти, що за вами стежать. Тепер ми, певно, не матимемо чого ні запитати у вас, ні сказати вам, доки чогось не станеться. Але все може скоїтися, і нам треба про дещо домовитись. Адже ви читали ту книжку і розумієте, що означає ставити "жучка". Ви не знаєте, чи є в цій кімнаті "жучок"?
– Не знаю. Я, звичайно, думала про це, і ми кілька разів оглянули кімнату. Але я не певна. Адже для цього вони мали б сюди проникнути, правда? Проникнути і щось тут умонтувати?
– Звичайно, якщо електрониики не вигадали чогось нового. Але навряд. Не хочу надавати цьому особливого значення, місіс Бранер, і все ж не думаю, що в цьому будинку можна скрізь розмовляти спокійно, не боячись, що вас підслуховують. Надворі холодно, але трохи подихати свіжим повітрям вам не завадить. Як ви – не проти?
Вона похитала головою.
– Ох, містере Гудвін! І це в моєму власному домі! Гаразд. – Вона підвелася. – Зачекайте на мене тут. Місіс Бранер вийшла.