Безперечно, спершу ми повинні з'ясувати, хто вбив того чоловіка. Ви бачили Кремера і чули, як він про це розповідав. Він справді певний, що це справа рук ФБР?
– Певний.
– Справді?
– Він так гадає. І не байдужий до цього. Кремер називає ФБР "клятою зграєю" і "ватагою вбивць". Довідавшись, що на місці злочину побували три фебеерівці в той самий час, коли загинув Елтхауз, він, очевидно, відкинув решту версій. Але ж Кремер – досвідчений поліцейський, і якби там була інша ниточка, він би за неї вхопився. Одначе такої ниточки, видно, не виявилось. І справді, якщо Елтхауз був уже мертвий, коли в квартиру проникли фебеерівці, то чому вони про це не повідомили в поліцію? Звичайно, не називаючи себе і вже після того, як пішли з квартири. Однак вони чомусь вирішили за краще мовчати. Напрошується запитання: чому? Те саме й щодо кулі. Мало хто з убивць може додуматись, що куля пройшла навиліт, ударилася в стіну і впала на підлогу. А вони знайшли її і забрали з собою. Для такого стріляного вовка, як Кремер, це дуже важлива обставина. Тож мені й не дивно, що ви запитали, чи справді він певний.
Вулф звів на мене похмурий погляд і промовив:
– А хто цей Регг, про якого згадував містер Кремер?
– Річард Регг – найголовніший фебеерівець у Нью-Йорку. Він керує місцевим управлінням ФБР.
– Але ж він знає чи здогадується, що Елтхауза вбив хтось із його людей?
– Про це слід запитати в нього самого. Регг, може, й знає, що це зробив хтось із його людей, а може, й не знає – адже сам він там не був. Він не такий дурень. Вистачає в нього розуму й для того, щоб не вірити усьому, що йому доповідають підлеглі. А це має значення?
– Можливо. Можливо, навіть дуже велике.
– В такому разі, на мою думку, він або напевно знає, що Елтхауза вбили його люди, або вважає це ймовірним. А то він був би з Кремером куди відвертіший, коли той прийшов просити в нього допомоги. Часом ФБР любить зробити послугу місцевій поліції, коли це йому нічого не варто – скажімо, не вадить їхньому престижу. Крім того, Регг, певно, знає, що Кремер не став би заперечувати проти негласного обшуку фебеерівцями квартири Елтхауза. Адже поліція, як ви знаєте, робить це також. Отож можливо навіть, що куля лежить у шухляді самого Perra.
– А яка ваша власна думка? Ви згодні з містером Кремером?
– Дивне запитання з вашого боку. Ні я, ні ви поки що не можемо мати власної думки. Може, Елтхауза застрелив домовласник за те, що той не заплатив вчасно за квартиру. Або… або… або…
Вулф кивнув головою:
– В цьому ми й повинні розібратися. І почнете ви сьогодні ж, а з чого – вирішуйте самі. Може, з сім'ї Елтхауза. Його батько, Девід Елтхауз, якщо не помиляюсь, – дамський кравець?
– Так. Сьома авеню. – Я зліз із більярдного столу і став на ноги. – Оскільки нам краще, щоб убивцею виявився не співробітник ФБР, то, мені здасться, нас не повинно цікавити, який матеріал Елтхауз зібрав про ФБР.
– Нас цікавить усе! – Вулф зробив гримасу. – І якщо вам трапиться людина, з якою, на вашу думку, мені треба буде поговорити, ведіть її сюди. – Він знов зробив гримасу й додав: – її чи його.
– Охоче. Перший візит я складу в редакцію "Газетт". Перегляну там вирізки, а крім того, в Лона можуть знайтися які-небудь неопубліковані факти. А щодо зустрічі з вами, то як я приведу сюди й виведу звідси чужу людину? Може, вони стежать не тільки за парадними дверима, а й за чорним ходом?
– Через двері. Ми розслідуємо вбивство, до якого ФБР непричетне. Принаймні так містер Регг заявив містерові Кремеру. І цього разу містер Кремер на нас не поскаржиться.
– В такому разі, мені нема чого оглядатися на "хвоста"?
– Ну звісно.
– Уже легше, – сказав я і пішов.
6
Мій годинник показував за двадцять хвилин п'яту, коли, завернув до аптекарського магазину поблизу Центрального вокзалу. Я погортав манхеттенський телефонний довідник, зайшов до будки й, щільно причинивши двері, набрав номер.
З підшитих вирізок у редакції "Газетт", а також від Лона Коуена – з умовою тримати це в таємниці – я довідався багато нового і заповнив у записничку сторінок дванадцять. Все те у мене збереглось і донині, але в книжці зайняло б теж сторінок дванадцять, тому я розповім тільки те, що потрібно, аби ви зрозуміли подальші події. Ось головні дійові особи:
МОРРІС ЕЛТХАУЗ (покійний). 36 років, зріст 5 футів 11 дюймів, вага 175 фунтів, брюнет, привабливої зовнішності, мав успіх серед жінок, а ще більше серед чоловіків. У 1962–1963 роках – роман з однією актрисою (прізвища не вказуємо). Писав статті й цим заробляв близько десяти тисяч доларів на рік, але, очевидно, діставав матеріальну підтримку від матері, хоч батько про це й не знав. Коли саме вирішив одружитися з Меріан Хінклі, ніхто не знає, проте до знайомства з нею, наскільки відомо, постійної подруги кілька місяців не мав. У його квартирі знайдено рукопис незакінченого роману – триста вісімдесят чотири сторінки машинопису. Ніхто з редакції "Газетт", зокрема й Лон Коуен, не може назвати навіть вірогідного вбивцю. До смерті Елтхауза ніхто в "Газетт" і не здогадувався, що він збирав матеріали для статті про ФБР, і це, на думку Коуена, ганьба для журналістики взагалі й редакції "Газетт" зокрема. Очевидно, Елтхауз користувався послугами приватних шпигів.
ДЕВІД ЕЛТХАУЗ. Моррісів батько. Близько 60 років, один із компаньйонів фірми "Елтхауз і Грейф, жіночі сукні та костюми моди Пеггі Пілігрім" (див. місцеву газету). Девід Елтхауз шкодував, що Морріс, його єдина дитина, відмовився брати участь у справах фірми, і в останні роки їхні взаємини були досить напружені.
АЙВЕНА ЕЛТХАУЗ. Дружина містера Елтхауза. Протягом майже двох місяців, що минули після смерті сина, відмовляється зустрічатися з репортерами і взагалі з будь-ким. Приймає лише небагатьох близьких друзів.
МЕРІАН ХІНКЛІ. 24 роки, близько двох років працює у відділі вивчення попиту редакції "Тік-Ток". Серед газетних вирізок зберігається її фотографія, з якої не важко зрозуміти, чому дівчина впала в око Моррісові Елтхаузу. Також відмовилася розмовляти з репортерами, проте одній пронозливій журналістці з редакції "Пост" таки вдалося добути в неї інформацію для цілого розвороту, після чого в "Газетт" знялася колотнеча. А одна жінка з "Газетт" Так розгнівалася, що висунула версію, за якою Меріан Хінклі застрелила Елтхауза з його ж таки револьвера, – він нібито її зраджував. Однак ця версія зазнала поразки.
ТІМОТІ КВЕЙЛ. Близько 40 років. Був старшим редактором журналу "Тік-Ток". До списку я заніс його через те, що він вчинив сварку з одним журналістом із "Дейлі ньюс", який намагався підстерегти Меріан Хінклі у вестибюлі редакції "Тік-Ток". Такий галантний чоловік заслуговує на увагу.
ВІНСЕНТ ЯРМЕК. Близько 50 років, старший редактор журналу "Тік-Ток". Його я вписав сюди тому, що ідею підготувати статтю про ФБР подав Елтхаузові саме він.
На цю компанію великих надій я не покладав. Спершу мені спало на думку побачитися з актрисою. Однак її бурхливий роман з Елтхаузом минув понад рік тому, а крім того, я вже кілька разів мав до діла з актрисами і знаю, що на них краще просто дивитися з п'ятого чи шостого ряду в партері. Від обох старших редакторів нічого путнього, звісно, не почуєш. Батько, мабуть, теж не скаже нічого нового. Меріан Хінклі затнеться й зі мною. Найбільше я сподівався на матір і саме їй оце дзвонив:і будки телефону-автомата.
Головне, звичайно, полягало в тому, щоб викликати її до телефону. Жінці, що взяла трубку, я свого прізвища не назвав, а тільки попросив офіційним тоном переказати місіс Елтхауз, що дзвоню з будки, що поруч зі мною стоїть співробітник ФБР і я повинен з нею поговорити. Це подіяло. Через кілька хвилин у трубці почувся інший жіночий голос.
– Хто це? Ви з ФБР?
– Місіс Елтхауз?
– Так.
– Мене звати Арчі Гудвілі. Я не з ФБР, я працюю в приватного детектива Hipo Вулфа. Зі мною в кабіні немає ніякого співробітника ФБР, але він тут неподалік – стежить за мною. Ходить "хвостом". Він слідкуватиме за мною і до вашого будинку, але якщо для вас це не має значення, то для мене теж. Мені треба з вами побачитись, і, якщо можна, то зараз же. Це…
– Я нікого не приймаю.
– Я знаю. Ви, мабуть, чули про Hipo Вулфа. Ви знаєте, хто це?
– Знаю.
– Один чоловік, якого містер Вулф добре знає, повідомив йому, що вашого сина вбили агенти ФБР. Ось чого за мною стежать і чого мені треба з вами побачитись. Я можу бути у вас через десять хвилин. Ви запам'ятали моє ім'я? Арчі Гудвін.
Запала пауза. Нарешті місіс Елтхауз промовила:
– Ви знаєте, хто вбив мого сина?
– Ім'я вбивці – ні. Сам я взагалі нічого не знаю. Мені тільки відомо, що про це сказали містерові Вулфу. Це все, що я можу сказати по телефону. І ми вважаємо, що міс Меріан Хінклі слід знати це теж. Ви б не змогли подзвонити їй і запросити її до себе, щоб я побалакав з вами обома зразу? Як ви на це дивитесь?
– Я, звичайно, можу їй подзвонити. Ви репортер із газети? Знов пускаєтесь на хитрощі?
– Ні. Якби я був репортером, це було б з мого боку великою дурницею і ви б мене витурили в шию. Я – Арчі Гудвін…
– Але ж я не… – Довга пауза. – Ну гаразд. Швейцар попросить вас показати якесь посвідчення особи.
Я згодився і хутко повісив трубку, поки місіс Елтхауз не передумала.
Виходячи з дому, я вирішив не звертати на "хвіст" уваги, але тепер, виглядаючи на вулиці таксі, мимоволі зазирав до машин, що стояли неподалік. Аж коли я нарешті сів у таксі й поїхав по Медісон-авеню до Парк-авеню, на душі в мене стало спокійніше і я вже не крутив головою. К бісу тих шпигів!
Це був характерний для Парк-авеню в районі вісімдесятих вулиць багатоквартирний житловий будинок – дашок над під'їздом, з дверей вискочив слуга відчинити дверцята таксі, гумовий килимок біля порога, щоб не бруднити справжнього килима у вестибюлі. І все ж це був першокласний будинок, бо роль швейцара тут не виконував слуга біля входу. Я показав швейцарові ліцензію приватного детектива, він довго її вивчав, нарешті повернув мені й назвав номер квартири місіс Елтхауз – десять "Б". Я рушив до ліфта. На десятому поверсі мене зустріла дівчина у форменому костюмі, взяла моє пальто й капелюх, сховала в стінну шафу і склепистим, коридором провела до кімнати, більшої навіть, ніж у Лілі Роуен, де могли танцювати водночас пар двадцять.