Чорна гора

Рекс Стаут

Сторінка 8 з 29

Спершу я хотів утриматися, але подумав, якого біса, мушу ж я звикати до дивної іноземної їжі, і взяв свою частку.

Хічкок витяг з кишені конверт.

– Тут ваші квитки на літак до Рима. Він вилітає через сорок хвилин, у двадцять хвилин на десяту і прилітає о третій годині по римському часу. Позаяк ваш багаж прямо перевозиться туди, місцеві митники вас не торкатимуть. Ми маємо півгодини. Цього вистачить?

– З верхом, – Вульф намастив повидло на булочку. – В основному, мене цікавить Телезіо. Тридцять років тому, бувши хлопчиком, я б довірив йому своє життя. Чи можу я довіряти йому тепер?

– Не знаю.

– Мені треба знати, – різко мовив Вульф.

– Звісно, треба. – Хічкок витер серветкою тонкі бліді губи. – Щоправда, в наші дні людина, котрій ви можете довіряти далі, ніж можете побачити, – рідкісна пташка. Можу тільки сказати, що маю з ним справу вісім років, і я задоволений, а Боден знає його набагато довше – з часів Муссоліні, і він поручається за нього. Якщо у вас...

Хрипкий металічний голос із гучномовця, мабуть, жіночий, сколихнув повітря. Він говорив про щось нагальне. Коли він скінчив, я запитав Хічкока, що вона сказала, а він відповів, що вона об'явила, що пасажирів дев'ятигодинного рейса на Каїр просять зібратися біля виходу номер сім.

– Еге ж, – я кивнув, – мені показалося, що я розслухав слово Каїр. На якій мові вона говорила?

– На англійській.

– Прошу вибачення, – промовив я гречно і відпив трохи чаю.

– Я говорив, – звернувся він до Вульфа, – що коли вам треба довіритися комусь, то сумніваюся, що на цьому березі вам удасться знайти кого-небудь краще за Телезіо. Можете мені повірити, бо я дуже обережна людина.

– Це краще, ніж я сподівався, – пробурчав Вульф. – Ще запитання – як з літаком від Рима до Барі?

– Дійсно. – Хічкок прокашлявся. – Його арендували, і він має бути в повній готовності, – він витяг з кишені потерте шкіряне портмоне, порився в ньому і витяг аркуш паперу. – Вас зустрінуть по приїзду, але якщо станеться накладка, тут прізвище і номер телефона. – Він передав папір. – Вісімдесят доларів, і можете платити доларами. Агент, з котрим я маю справу в Римі, Джузеппе Дрого, – хороший чоловік по римським стандартам, але здатний постаратися здобути особисту користь із контакта зі своїм знаменитим другом. Звісно, він має знати ваше ім'я. Тепер, якщо з Римом все, я знімаю з себе відповідальність.

Вульф не виразив задоволення, що свідчило про те, наскільки він зосереджений на своїй поїздці. Будь-який чоловік, володіючий, навіть, десятою частиною його зарозумілості, пнувся б і роздувся, як індик, дізнавшись, що його слава докотилася до Рима.

Трохи пізніше гучномовець промовив, очевидно, англійською, що об'являється посадка на літак до Рима, і наш хазяїн провів нас до виходу і чекав зльоту. Коли ми вирулювали на злітну смугу, Вульф помахав йому на прощання рукою.

Вульф знову зайняв місце біля вікна, і мені довелося витягнути шию, щоб вперше поглянути на Європу. День був хороший і сонячний, у мене на колінах лежала карта, і після того, як ми перетнули Дуврську протоку, було дуже цікаво дивитися на Брюссель, який залишався зліва, а Париж справа, Цюріх зліва, Женева справа, Мілан зліва, а Генуя справа. Я легко пізнав Альпи і побачив Берн. На жаль, пропустив Флоренцію. Пролітаючи над Апеннінами, ми попали в повітряну яму, і падали милю чи біля того, доки не вирівняли курс, що, взагалі досить неприємно, і декотрі пасажири виразили невдоволеність. Проте, не Вульф. Він лише заплющив очі і стиснув губи. Після такої стряски я чемно зауважив:

– Було не так вже погано. Ось коли я летів на узбережжя і ми пролітали над скалами...

– Заткнись, – пробурчав він.

Отже, я пропустив Флоренцію. Ми приземлилися в римському аеропорту о третій годині пополудні, був приємний і теплий день, неділя, але в ту хвилину, коли ми спустилися по трапу і направилися до будівлі, мої стосунки з Вульфом, а його зі мною, різко змінилися на гірше. Все моє життя при необхідності зорієнтуватися в нових обставинах, – мені досить було поглянути на покажчики чи, в крайньому випадку, запитати місцевого жителя. Тепер я пропав. Вивіски були не для мене. Я зупинився і поглянув на Вульфа.

– Сюди, – проінформував він, – на митницю.

Основа наших взаємин була порушена, і мені це не сподобалося. Я став поряд з ним біля стола і слухав звуки, за допомогою яких він спілкувався з білявим володарем баса, причім моя особиста участь в милій бесіді обмежилася тим, що я протягнув паспорт, коли мене попросили про це англійською. Я стояв поруч з ним біля стойки в другій кімнаті. Вульф цього разу обмінювався люб'язностями з чорноволосим тенором, хоча, зізнаюсь, тут я грав вагомішу роль, оскільки мені довірили відкрити валізи і закрити їх після огляду. І знову звуки, звернені до червоного кашкета з вусами, яка передала речі другому синьому кашкетові. Затим товстий сеньйор в зеленому костюмі з червоною гвоздикою в петлиці. Вульф люб'язно сповістив мене, що його звуть Дрого, і що приватний літак на Барі чекає на нас. Тільки я зібрався виразити вдячність, що мене, нарешті, помітили, як до нас підійшов ошатний молодий чоловік, схожий на студента, одягнутий так, ніби він зібрався на весілля чи похорони, і звернувся, слава Богу, на хорошій американській мові:

– Містер Ніро Вульф?

Вульф витріщився на нього:

– Можу я довідатися ваше ім'я?

Він люб'язно усміхнувся.

– Я Річард Коуртні із посольства. Ми подумали, що вам може що-небудь знадобитися, і були б раді запропонувати свої послуги. Чи можемо ми чимось допомогти?

– Ні, дякую.

– Ви довго пробудете в Римі?

– Не знаю. А вам треба знати?

– Ні, ні, – він запнувся. – Ми не збираємося втручатися у ваші справи – тільки дайте нам знати, якщо вам буде потрібна яка-небудь інформація або сприяння.

– Я дам вам знати, містер Коуртні.

– Прошу. І я сподіваюсь, ви не будете заперечувати. – Він витяг із внутрішньої нагрудної кишені свого бездоганно зшитого піджака, купленого явно не в магазині, маленький чорний записник і ручку. – Мені б дуже хотілося мати ваш автограф. – Він відкрив записник і протягнув його.

– Якщо можна?

Вульф розписався. Гарно вдягнений хлопчик-студент подякував йому, настійливо повторив, щоб ми зверталися в посольство при першій необхідності, обдарував всіх, включаючи Дрого і мене, гречною посмішкою і пішов.

– Вас перевіряють? – запитав я у Вульфа?

– Сумніваюсь. Навіщо? – Він щось сказав Дрого і синьому кашкету, і ми рушили вперед, причому Дрого очолював групу, а синій кашкет з речами замикав її.

Після прогулянки по бетону, а затим по гравію дивного кольору, якого я ніколи не бачив, ми підійшли до ангару, перед котрим стояв маленький блакитний літак. По зрівнянню з тим, на якому ми пересікли Європу, він виглядав немовби іграшка. Вульф постояв, сердито дивлячись на нього, а тоді повернувся до Дрого і щось промовив. Він говорив все гучніше і гарячіше, потім злегка охолонув і, врешті-решт, велів мені заплатити дев'яносто доларів.

– Хічкок сказав вісімдесят, – заперечив я.

– Він просив сто десять. Що стосується плати наперед, тут я його розумію. Коли ми виліземо з цієї штуковини, може ми будемо не в стані заплатити. Дай йому дев'яносто доларів.

Я заплатив, потім одержав вказівку дати долар синьому кашкетові, що й зробив, після того, як він передав наш багаж пілоту, і потримав переносну драбину, поки Вульф водружав себе на місце. Далі я заліз в літак. Там було місце для чотирьох пасажирів, але не для чотирьох Вульфів. Зайшов пілот, і ми покотили на злітну смугу. Я б волів не прощатися з Дрого, враховуючи, що він обманним шляхом отримав зайві гроші, та в ім'я спасіння суспільних зв'язків помахав йому рукою.

Політ на невеликій висоті над Волчанськими горбами ( якщо інтересують подробиці – дивися мапу ) в літаку об'ємом в пінту – далеко не ідеальне місце для дружньої бесіди, але до Барі лишалося тільки дев'яносто хвилин, а деякі питання вимагали невідкладного рішення. Я перегнувся і прокричав Вульфу, перекриваючи шум:

– Я хочу обговорити одне питання!

Він повернувся до мене. Обличчя його було похмурим. Я нахилився ближче до його вуха:

– Я про спілкування. На скількох мовах ви говорите?

Він подумав:

– На восьми.

– А я на одній. І розумію тільки одну. Це буде для мене надто складно. Наше подальше існування абсолютно неможливо, якщо ви не згодитеся на одну умову. Коли ви розмовляєте з людьми, я не можу вимагати, щоб ви перекладали все поспіль, проте, ви маєте це зробити при першій можливості. Я постараюся бути розсудливим, але якщо вже прошу, виходить, це треба. В протилежному випадку я можу повернутися в Рим на цій штуковині.

Він стиснув зуби:

– Місце для ультиматума вибрано ідеальне.

– Чудово! З таким же успіхом ви могли б взяти з собою ляльку. Я ж кажу, що постараюсь бути розсудливим, і потім я стільки років вам доповідав, що можу розраховувати в обмін на ваші сповіщення.

– Дуже добре. Я підкоряюся.

– Я хочу повністю бути в курсі справи.

– Я ж сказав, що підкоряюсь.

– Тоді ми можемо почати зараз. Що сказав Дрого про організацію зустрічі з Телезіо?

– Нічого. Дрого було тільки відомо, що мені потрібен літак, щоб дістатися до Барі.

– Телезіо буде зустрічати нас в аеропорту?

– Ні. Він не знає, що ми прилітаємо. Я спочатку хотів запитати про нього Хічкока. В тисяча дев'ятсот двадцять першому він убив двох фашистів, котрі загнали мене в куток.

– Убив чим?

– Ножем.

– В Барі?

– Так.

– Я думав, що ви чорногорець. Що ви робили в Італії?

– В ті часи я був дуже мобільним. Я підкорився твоєму ультиматуму, як ти наполягав, але не збираюся давати тобі звіт про те, що я робив у молодості, принаймні, не тут і не зараз.

– Який план дій у нас в Барі?

– Не знаю. Раніше там не було аеропорта і тому я не знаю, де він знаходиться. Подивимося. – Він відвернувся і поглянув у вікно. Через хвилину повернувся знову:

– Мені здається, ми летимо над Беневенто. Запитай у пілота.

– Не можу, трясця його матері. Я не можу нікого ні про що запитати. Запитайте самі.

Він пропустив мою пропозицію повз вуха.

– Це має бути Беневенто. Поглянь на нього. Римляни прикінчили тут самнитів у триста дванадцятому році до нашої ери.

Він пускав порох в очі, і я це оцінив. Всього лише два дні тому я поставив би

десять проти одного, що, перебуваючи в літаку, він не зможе пригадати взагалі жодної дати, а тут він балакав про те, що було двадцять два сторіччя тому.

5 6 7 8 9 10 11