– Я спочатку звільнюся. Я згоден виконувати свою роль в цьому проклятому фарсі, якщо ви наполягаєте, але я не збираюся переконувати Сола Пензера в тому, що я слабий на голову. Він і так знає.
Не знаю, скільки б це могло тривати. Рано чи пізно Вульфу довелося б припинити цю діяльність, і я хочу думати, що це сталося б раніше. Стало помітно, що він не витримує напруги; приклад тому – сцена в кабінеті на наступний ранок у п'ятницю, про яку я вже розповідав. Що стосується мене, я старався його не дратувати. Я просто надав йому можливість звільнитися від цієї справи, повідомивши, що лист Картрайта з "Консолідейтед Продактс" вимагає негайної відповіді, і нагадав, що одного разу Картрайт заплатив за вексель дванадцять кусків і не пискнув; сцена, коли він згріб папери зі столу і закинув все в корзину, виглядала багатообіцяюче. Я саме вирішував питання, що робити далі, коли задзеленчав телефон. Я з задоволенням поступив би з ним так само, як Вульф з поштою, однак, пересилив себе і взяв слухавку. Жіночий голос запитав, чи прийму я неоплачений дзвінок з Барі, Італія, для містера Ніро Вульфа, я згодився і погукав Вульфа. Він взяв слухавку. Цього разу розмова була ще коротша, ніж в ту неділю вночі. Я не вмію розділяти італійський на окремі слова, але, наскільки розумію, Вульф не промовив і п'ятидесяти. По його тону я зрозумів, що новини знову неприємні, і вираз його обличчя, коли він повісив трубку, підтверджував це. Він стиснув губи, люто дивлячись на телефон, потім перевів погляд на мене.
– Вона мертва, – понуро сказав він.
Його завжди дратувало, коли я говорив таким чином. Він просвердлив мені дірку в голові, вимагаючи, щоб при сповіщенні інформації я використовував чіткі формуліровки, особливо при опису людей чи предметів. Але, оскільки дзвінок був із Барі, а в тій частині світу знаходилася тільки одна жінка, яка нас інтересувала, я не став чіплятися.
– Де, – запитав я, – в Барі?
– Ні, в Чорногорії. Звідти сповістили.
– Хто чи що убило її?
– Він сказав, що нічого не знає, крім того, що смерть була насильницькою. Він не сказав, що її убили, але, звісно, це так. Може, ти сумніваєшся?
– Може бути, але не сумніваюсь. Що і ще?
– Нічого. Просто факт і більше нічого. А якби я і витяг з нього ще що-небудь, нащо мені все це, якщо я сиджу тут?
Вульф подивився на свої ноги, потім перевів погляд на правий підлокотник крісла, потім на лівий, начебто, хотів упевнитися, що дійсно сидить. Зненацька, різко відсунув крісло, встав. Він підійшов до телевізора, постояв трохи, дивлячись на екран, затим повернувся і пересунувся до самого крупного, не рахуючи його самого, в кабінеті предмету – тридцятишестидюймового глобусу – крутонув його, зупинив і на одну-дві хвилини занурився у вивчення. Опісля повернувся, підійшов до свого столу, взяв книгу, котру дочитав до середини – "Але ми народилися вільними" Елмера Девіса, – підійшов до книжкової шафи і поставив її поміж двох інших. Обернувся до мене і запитав:
– Скільки у нас на рахунку в банку?
– Трохи більше двадцяти шести тисяч після уплати недільних чеків. Чеки ви викинули в корзину.
– А що в сейфі?
– Сто дев'яносто чотири долари і дванадцять центів дріб'язком і на крайній випадок резервні тридцять вісім сотень.
– Скільки часу їде поїзд до Вашингтона?
– Від трьох годин двадцяти п'яти хвилин до чотирьох годин п'ятнадцяти хвилин в залежності від потяга.
Він незадоволено поморщився:
– А літак?
– Від шестидесяти до ста хвилин в залежності від напрямку вітру.
– Літаки літають часто?
– Кожні тридцять хвилин.
Вульф поглянув на стінний годинник.
– Можемо ми потрапити на той, що вилітає ополудні?
Я підвів голову:
– Ви сказали "ми"?
– Так. Треба швидко отримати паспорти – ти маєш з'їздити за ними.
– Куди нам потрібні паспорти?
– В Англію і в Італію.
– Коли ми виїжджаємо?
– Як тільки отримаємо паспорти. Краще ввечері. Можемо попасти на літак, котрий вилітає до Вашингтона опівдні?
– Стривайте, – сказав я. Можна збожеволіти, стежачи, як статуя несподівано перетворюється на динамо-машину. – Це необхідно?
– Ні.
– Скільки разів ви мені говорили, що не треба діяти під впливом пориву. Чому ви не сядете і не порахуєте до тисячі?
– Це не порив. Ми мусили поїхати набагато раніше, як тільки дізналися, що вона там. Тепер цього вимагають обставини. До біса все; так можемо ми попасти на цей літак?
– Ні. Нічого не поробиш. Одному Богу відомо, що ви будете їсти впродовж тижня, чи, може, року – а Фріц готує на вечерю мусс "покахонтас" із молок макрелі, і якщо ви його не з'їсте, то потім вимістите злість на мені. Поки я зателефоную в аеропорт і дістану з сейфа ваше свідоцтво про натуралізацію і своє свідоцтво про народження, ви можете піти і допомогти Фріцу, якщо у нас вже такий божевільний поспіх.
Він хотів щось сказати, але передумав, повернувся і пішов на кухню.
ГЛАВА 4
Ми повернулися додому о дев'ятій годині вечора. У нас були не тільки паспорти, але й квитки на літак, що вилітав з Айдлуайлда в Лондон о п'ятій годині пополудні наступного дня, в суботу.
Вульф поводився не так, як годиться чоловікові. Я мав надію, що коли вже він вирішив перетнути океан і добру частину континента, то з нелюбов'ю до машин покінчено, і розслабився, однак, видимих змін в його реакціях не відбулося. В таксі він сидів на краєчку сидіння, вчепившись в пасок, а в літаку всі його м'язи були напружені. Очевидно, це сиділо в ньому так глибоко, що помогти йому міг би тільки психоаналіз, а на це не було часу. На цю процедуру пішло б, мабуть, не двадцять годин, а двадцять років.
У Вашингтоні все було просто. "Особливо важлива персона" із Держдепартамента, котру ми прождали всього десять хвилин, на початку пробувала пояснити, що втручання в справи паспортного відділу на високому рівні нерозсудливо, але Вульф перервав його, і зовсім не так дипломатично, як можна було б очікувати в такому закладі. Вульф заявив, що він просить не про втручання, а тільки про те, щоб прискорити справу; звернувся він за допомогою у Вашингтон тільки тому, що крайня необхідність професійного характера вимагає його присутності в Лондоні в найкоротший термін. Він вважав, що може розраховувати на вираз вдячності за такі-собі надані послуги і виявлення готовності відповісти взаємністю на таке скромне і невинне прохання.
Так і вийшло, але все одно оформлення відняло якийсь час. Всю суботу ми провозилися зі справами. Невідомо було, на скільки ми виїжджаємо. Ми могли повернутися через кілька днів, але Вульф вважав, що треба розраховувати на невизначений строк, тому справ у мене було сила-силенна. Фреду і Оррі було заплачено, а Солу приписано знаходитися в кабінеті і спати у Південній кімнаті. Натаніель Паркер, наш адвокат, був уповноважений підписувати чеки, а Фріц – приглядати за "Рустерманом". Теодору видали цілу купу непотрібних інструкцій сприводу орхідей. Помічник управляючого в готелі "Черчілль" мав оплатити готівкою чек на десять тисяч десятками, двадцятками і сотнями, і я витратив добру годину на те, щоб їх акуратно вкласти в пояс, який купив у магазині Аберкромбі. Єдина за цілий день сварка відбулася в останню хвилину, коли Вульф стояв у кабінеті в пальто і капелюсі, а я відкрив шухляду свого стола і витяг "марлі" 32-го калібра і дві коробки з патронами.
– Ти це не візьмеш, – заявив він.
– Природно, візьму. – Я засунув пістолет в плечову кобуру, а коробки – в кишеню. – Дозвіл у мене в портмоне.
– Ні. Через нього можуть бути неприємності на митниці. Ти зможеш купити пістолет в Барі. Витягни його.
Це наказ, і він був начальником.
– О'кей, – сказав я, витяг пістолет і поклав його в шухляду. Затим всівся на стілець. – Я не їду. Як вам відомо, я вже багато років взяв за правило не виходити на діло, пов'язане з убивством, без пістолета, а це суперділо. Я не збираюся ганятися за вбивцею навколо Чорної гори на чужій землі, маючи в якості зброї лише поганий пістолет місцевого виробництва, про який я нічого не знаю.
– Дурниці. – Він поглянув на годинник. – Пора їхати.
– Їдьте.
Мовчання. Я поклав ногу на ногу. Він здався.
– Дуже добре. Якби я так не залежав від тебе, я б зробив це сам. Ходімо.
Я знову взяв "марлі", поклав його, куди треба, і ми вийшли. Фріц і Теодор провели нас на вулицю, де вже за кермом "седана" сидів Сол. Речі лежали в багажнику і все заднє сидіння було в розпорядженні Вульфа. Дивлячись на фізіономії Фріца і Теодора, можна було подумати, що ми їдемо на фронт; вони насправді нічого не знали. Тільки Сол і Паркер були в курсі справи.
В Айдлуайлді ми без перепон подолали формальності і зайшли в літак. Я подумав, що Вульфу не зашкодить невеличка доза гумору, щоб відволікти його від жахів перельоту, і пересказав йому забавну фразу, промовлену кимось позаду нас, коли ми піднімалися по трапу.
– Боже мій, – промовив голос, – вони зідрали з мене тридцять доларів за зайву вагу багажа, а погляньте тільки на цього типа.
Бачачи, що це не справило бажаного ефекта, я пристебнувся і лишив його наодинці зі своїми стражданнями. Я визнаю, що він старався їх не показувати. Першу пару годин я взагалі не бачив його лиця, тому що він сидів, уставившись у вікно на морський горизонт або на хмари. Ми попросили, щоб нам подали їжу на підносах, він нормально справився з фрікасе і салатом з приправами, без забаганок і витребеньок. Потім я приніс йому дві пляшки пива, він ввічливо мені подякував, і це було вчинком, якщо врахувати, що з його точки зору, всі частини будь-якої машини, які рухаються, схильні до непередбачуваних примхів і якщо шаленство оволодіє зненацька нашим літаком, ми плюхнемося глупої ночі в пучину Атлантики. На цій думці я міцно заснув. Годинник показував половину третьої, коли я проснувся, але було зовсім світло, пахло смаженим беконом, а в моєму вусі звучав голос Вульфа:
– Я хочу їсти. Ми летимо, випереджаючи час, і через годину вже будемо на місці.
– Ви спали?
– Трохи. Я хочу снідати.
Він з'їв чотири яйця, десять шматочків бекона, три булочки і випив три чашки кави.
Я так і не побачив Лондон, тому що аеропорт знаходиться за містом, а Джеффрі Хічкок чекав нас біля виходу. Ми не бачили його з того часу, як він був востаннє у Нью-Йорку, три роки тому. Він привітав нас дуже сердечно для англійця, запросив до столика в кутку, в ресторані, і замовив булочки, повидло і чай.