Про умови заповіту вони довідалися рік тому, коли в нього внесли зміни. У містера Вукчича не було близьких родичів, та й взагалі в цій країні нікого немає.
Кремер поглянув на Фелікса:
– Скільки коштує цей заклад?
Фелікс знизав плечами.
– Не знаю.
– Ви знали, що у випадку смерті Вукчича, ви стаєте співвласником ресторана?
– Звісно. Ви чули, що сказав містер Вульф.
– Ти не сказав про це.
– Боже мій! – Фелікс, тремтячи, схопився зі стільця. Він постояв якусь мить, щоб тремтіння спинилося, знову сів і нахилився до Кремера. – Треба час, щоб говорити про декотрі речі, містер. Про все, що було між Марко і мною, між ним і всіма нами, я готовий розповісти з задоволенням. Приховувати мені нічого. Так, працювати з ним часом було важко, він бував суворим, іноді грубим, міг накричати, але він був чудовою особистістю. Послухайте, я скажу вам, як я до нього ставлюся. Ось я. А тут збоку Марко, – Фелікс постукав себе пальцем по ліктю. – Раптом з'являється дехто, наводить на нього пістолет і збирається вистрілити. Я кидаюся, щоб заслонити собою Марко. Думаєте, я герой? Аж ніяк. Я зовсім не герой. Просто я так до нього ставлюся. Запитайте містера Вульфа.
Кремер пробурчав:
– Він щойно з'ясовував, де ви були після сьомої години. Ну, а Лео і Джо? Як вони ставилися до Марко?
Фелікс випрямився.
– Вони самі вам скажуть.
– А ви як думаєте?
– Не так, як я, тому що в них інший темперамент. Але припустити, що вони могли б нашкодити йому – ніколи. Джо не кинувся б, щоб заслонити Марко. Але він напав би на людину з пістолетом. Лео – не знаю, але, на мою думку, він покликав би на допомогу, покликав би поліцію. Я його не картаю. Не обов'язково бути боягузом, щоб кликати на допомогу.
– Шкода, що нікого з вас не було, коли це сталося, – зазначив Кремер.
Це зауваження показалося мені недоречним. Було очевидно, що Фелікс йому не подобається.
– І ви говорите, що, навіть, не уявляєте, хто б хотів його смерті?
– Ні, сер, не знаю. – Фелікс задумався. – Звісно, є деякі здогадки. Наприклад, жінки. Марко був галантним кавалером. Єдине, що могло відволікти його від роботи, – це жінка. Я не можу сказати, що жінка для нього була важливіша за соус – він не міг бути недбалим по відношенню до соусу. Але він був небайдужим до жінок. Йому ж зовсім не обов'язково було знаходитися на кухні, коли вечір вже був у розпалі: Джо, Лео і я цілком справлялися з столиками і обслуговуванням, тож, якщо Марко хотів повечеряти за своїм столиком з дамою, ми не ображалися. Але інші могли ображатися. Не знаю. Я сам одружений, маю четверо дітей і зовсім катма вільного часу, але всі знають, які почуття може викликати жінка.
– Так він був бабником, – пробурчав сержант Стеббінс.
– Пф! – поморщився Вульф, – галантність зовсім не завжди прислужниця похоті.
Все це було надто витончено для присутніх, але факт лишається фактом: Вульф сам запитував мене про стосунки Марко з жінками. А за три години це ж питання знову було в центрі уваги. Фелікса відпустили і попросили прислати Джо. З'явилися інші детективи із кримінального, а також помічник районного прокурора. Офіціантів і кухарів допитували в окремих кабінетах, і всім ставили питання про жінок, з котрими за останній рік вечеряв Марко. До того часу, як Вульф висловив бажання на сьогодні все завершити, встав і потягнувся, було вже далеко за північ, і ми зібрали чималу купу свідчень, включно з іменами семи жінок, з котрих жодна не користувалася дурною славою.
– Ви сказали, що прикладете всі зусилля для того, щоб злочинець був спійманий і притягнутий до відповідальності в найкоротший термін, – нагадав Кремер. – Я б не хотів втручатися і тільки нагадаю, що поліція буде рада допомогти вам.
Пропустивши його єхидне зауваження повз вуха, Вульф ввічливо подякував Кремеру і направився до дверей. По дорозі додому, в таксі, я поділився з ним маленькою радістю – ніхто не спом'янув Сью Дондеро. Вульф не відповів. Він сидів на краю сидіння, вчепившись в пасок, у будь-який момент готовий врятувати своє життя.
– Втім, мушу зазначити, – додав я, – жінок і без неї набралося задосить. Думаю, що їм це не сподобається. Завтра до полудня їх будуть обробляти тридцять п'ять детективів, по п'ять душ на кожну. Згадую про це просто так, на той випадок, якщо вам зненацька вскоче в голову зібрати їх усіх семеро завтра об одинадцятій у вашому кабінеті.
– Заткнися, – рикнув він.
Зазвичай я намагаюся поступати саме навпаки, але цього разу я вирішив підкоритися. Коли ми підкотили до нашого старого особняка на Західній Тридцять п'ятій вулиці, я заплатив водію, вийшов, притримав дверцю Вульфу, піднявся по сходах на ганок і відкрив двері своїм ключем. Щойно Вульф переступив поріг, я зачинив двері, накинув ланцюжок, а коли обернувся, побачив Фріца, котрий доповів:
– Сер, до вас прийшла якась пані.
У мене блиснула думка, що я буду позбавлений від купи неприємностей, якщо дамочки почнуть заходити без запрошення, але Фріц додав:
– Це ваша дочка, місіс Бріттон.
В голосі Фріца можна було вловити слабку тінь докору. Він вже давно не схвалював ставлення Вульфа до своєї нерідної дочки. Темноволоса дівчина з Балкан, яка говорила з акцентом, в один прекрасний день звалилася на голову Вульфа і примудрилася вплутати його в справу, котра зовсім не сприяла збільшенню його банківського рахунку. Коли все скінчилося, вона сповістила, що не збирається повертатися на батьківщину, проте й не збирається також скористатися тим, що в її розпорядженні був папір, виданий багато років тому в Загребі, який засвідчував, що вона являється названою дочкою Ніро Вульфа. Вона досягла успіхів у двох напрямках – отримавши роботу в агентстві подорожей на П'ятій авеню і вийшовши через рік заміж за його власника, такого собі Вильяма Р. Бріттона. Між містером і місіс Бріттон і містером Вульфом не виникало ніяких протиріч, оскільки протиріччя виникають при спілкуванні, а його-то й не було. Двічі на рік – на її день народження і на Новий рік – Вульф посилав їй величезний букет вишуканих орхідей, і це було все, якщо не рахувати, що він був на похованні, коли Бріттон сконав від серцевого нападу в тисяча дев'ятсот п'ятидесятому році. Ось це Фріц і не схвалював. Він припускав, що кожна людина, будь вона хоч сам Вульф, мусить запрошувати дочку на обід, навіть, якщо вона прийомна. Коли він виклав мені свою точку зору, як це з ним іноді відбувалося, я пояснив, що Карла дратує Вульфа так само, як і він її, так до чого все це?
Я послідував за Вульфом в кабінет. Карла сиділа в червоному шкіряному кріслі. Коли ми зайшли, вона встала, щоб подивитися на нас, і обурено сказала:
– Я вас чекаю тут більше двох годин.
Вульф підійшов, взяв її руку і нахилився до неї.
– Принаймні, у тебе було зручне крісло, – промовив він гречно, пройшов до свого, стоявшого за столом, єдиного, котре його влаштовувало, і усадив себе.
Карла простягла мені руку з відсутнім видом, я просто потис її.
– Фріц не знав, де ви, – зауважила вона Вульфу.
– Не знав, – погодився він.
– Але він сказав, що ви знаєте про Марко.
– Дійсно.
– Я почула про це по радіо. Спочатку я збиралася піти в ресторан до Лео, потім подумала, що краще звернутися в поліцію, а затим вирішила прийти сюди. Я думала, що ви будете здивовані, але я – ні.
Вона говорила з гіркотою і виглядала сумною, але я мушу визнати, що від цього вона не стала менш привабливою. Вона лишалася все тією ж дівчиною з Балкан, чиї пронизливі чорні очі вразили моє серце багато років тому.
Вульф примружився і поглянув на неї.
– Ти говориш, що прийшла сюди і чекала мене дві години, щоб дізнатися подробиці про смерть Марко? Чому? Ти була з ним пов'язана?
– Саме так.
Вульф прикрив очі.
– Якщо я правильно розумію, що означає слово "пов'язаність", – уточнила вона. – Якщо ви маєте на увазі, як жінка до чоловіка, – звісно, що ні. Не так.
Вульф розплющив очі:
– А як?
– Ми були пов'язані нашою відданістю великій і благородній меті! Свобода нашого народу! І вашого народу! А ви тут сидите і корчите гримаси. Марко розповідав мені, що просив допомогти нам – вашим розумом і грошима, але ви відмовилися.
– Він не говорив мені, що ти приймаєш участь у цій справі. Не називав тебе.
– Звісно, не називав, – презирливо сказала вона. – Він знав, що тоді ви б ще більше глумилися. Ось ви сидите тут, багатий, товстий і щасливий, у вашому прекрасному домі, з розкішною їжею, заскленими оранжереями нагорі, де ростуть десять тисяч орхідей, щоб насолоджувати вас, і з цим Арчі Гудвіном, який, як раб робить за вас всю роботу і приймає на себе всю небезпеку. Яке вам діло до того, що народ на землі, з якої ви родом, стогне під гнітом, свобода задушена, плоди їх труда віднімаються, а дітей готують до війни? Припиніть гримасничати!
Вульф відкинувся назад і глибоко зітхнув.
– Очевидно, – сказав він сухо, – я маю дати тобі урок. Мої гримаси не мають відношення до твоїх почуттів і до твого нахабства, а відносяться до стилю і дикції. Я зневажаю штампи, особливо перекручені фашистами та комуністами. Такі фрази, як "велика і благородна мета" і "плоди їх труда" смердять, спотворені Гітлером і Сталіним, і всім їхнім оточенням. Окрім того, в наш вік вражаючого тріумфа науки, заклик до боротьби за свободу значить не більше того, що він великий і благородний; не більше і не менше – це основне. Вона не вагоміша і не благородніша боротьби за якісну їжу і хороше житло. Людина має бути вільною, інакше вона перестає бути людиною. Будь-який деспот, фашист чи комуніст не обмежений тепер такими засобами, як каблук, меч або рушниця; наука створила таку зброю, котра може надати йому всю планету; і тільки люди, котрі хочуть померти за свободу, мають право жити за неї.
– Як ви? – презирливо озвалась вона. – Ні. Як Марко. Він помер.
Вульф вдарив рукою по столі:
– Я ще дійду до Марко. Що стосується мене, то ніхто не давав тобі права судити мене. Я зробив свій вклад у боротьбу за свободу – в основному фінансовий, через ті канали і засоби, котрі мені видаються найефективнішими. Я не збираюся звітувати перед тобою. Я відмовився брати участь у проекті, котрий пропонував Марко, тому що сумнівався в ньому. Марко був упертим, довірливим, оптимістичним і наївним. Він був...
– Соромтеся! Він помер, а ви ображаєте...
– Досить, – проричав він.
Це, нарешті, вгамувало її.