Моє прізвище — Пейн, сер; доктор Пейн з 43-го полку. Надобраніч, сер! — І по цих словах він велично вийшов з кімнати в супроводі доктора Слемера, що не сказав нічого, але обпік усіх піквікців обуреним поглядом.
Стримуваний гнів і надзвичайне здивування розпирали Піквікові груди, мало не розриваючи його жилет. Він остовпів і майже безтямно дивився перед собою. Стук дверей привів його до пам'яті, і він кинувся вперед з люттю в погляді і з полум'ям у очах. Його рука була на дверях. Ще мить — і вона стискувала б уже горло доктора Пейна з 43-го полку, та, на щастя, містер Снодграс вхопив за фалди свого шановного лідера і потяг його назад.
— Держіть!— кричав Снодграс.— Вінкл, Тапмен, держіть його. Він не повинен губити своє дорогоцінне життя за таку дурницю.
— Пустіть мене! — кричав містер Піквік.
— Тримайте міцно! — галасував містер Снодграс, і спільними зусиллями всього товариства містера Піквіка пощастило впровадити в крісло.
— Дайте йому віддихатись,— сказав незнайомий,— бренді з водою... хвацький старенький... розприндився, наче індик... ковтніть цього... а... надзвичайно! — Випробувавши попереду на собі вплив мішанини, він приклав склянку до уст містера Піквіка, а решту одним духом вихилив сам.
Впала коротка мовчанка. Бренді з водою зробило своє діло. Миле обличчя містера Піквіка набрало свого звичайного виразу.
Залишки невдоволення затримувалися ще деякий час у грудях містера Вінкла, і, можливо, спричинилось до цього тимчасове позичення його фрака, хоч важко припустити, щоб така дрібниця могла збудити навіть скороминуще почуття гніву в душі піквікця. За винятком цього, добрий настрій їх усіх цілком поновився, і кінець вечора пройшов дуже весело.
Розділ IV
Огляд війська. Нові друзі. Запрошення в гостину на село.
Наступного ранку вся людність Рочестера та околишніх міст встала ще вдосвіта і в збудженому настрої. На той день було призначено великий огляд війська. Орлине око начальника військової округи мало проінспектувати вправи півдюжини полків. Споруджена була тимчасова фортеця. Військо мало атакувати й узяти її. Передбачалось, що будуть запалювати міни.
Містер Піквік з трьома своїми компаньйонами стали в першому ряді юрби й терпляче чекали, коли почнуться маневри. Люду дедалі прибувало, і зусилля, яких вони докладали, щоб утриматись на своїх місцях, вимагали від них пильної уваги. То натовп натискував їм на спини, і містера Піквіка жбурляло уперед з пружністю й швидкістю, що зовсім не пасували до його статечного вигляду. То військо просило "посунутись назад", і приклад мушкета, нагадуючи йому про таке прохання, або падав на великий палець ноги містера Піквіка, або пхав його в груди, щоб пересвідчитись, чи просьбу ту виконано. То жартівливі джентльмени, навалившись на містера Снодграса й завдавши йому пекельних мук, питалися, куди він лізе. Містерові Вінклу, що висловив обурення з таких нахабних нападів, хтось ззаду насунув капелюх на самі очі й попросив ласкаво заховати свою голову в кишеню. Такі та й інші практичні дотепи разом із незрозумілим зникненням містера Тапмена робили їхнє становище швидше невигідним, ніж приємним.
Нарешті низький гомін багатьох голосів пройшов по юрбі, як завжди буває, коли настає те, що довго сподівалися побачити. Всі очі повернулись до брами фортеці. Ще кілька хвилин пожадливого чекання — і в повітрі весело замайоріли прапори, заблищала проти сонця зброя, і колона за колоною почали виходити на рівнину. Частини спинялись і строїлися. По рядах перебігли слова команди; віддаючи честь, брязнули рушниці — і перед фронт, у супроводі полковника Балдера й численного офіцерства, прискакав начальник військової округи. Враз ударили всі оркестри; всі коні стали диба, посунулись назад і замахали хвостами. Собаки гавкали, юрба верещала з захоплення, військо стояло струнко, і, скільки кинути оком, видно було тільки довгу алею червоних мундирів та білих штанів.
Містер Піквік, відступаючи й дивним способом виплутуючись споміж кінських ніг, не мав вільного часу стежити за тим, що відбувалося перед ним, доки сцена не набрала описаного оце нами вигляду. Коли ж він дістав, нарешті, змогу закріпитися на своїх ногах, то його задоволення і захват були безмежні.
— У нас чудове місце,— зауважив він, озирнувшися. Натовп круг них потроху розсіявся, і вони були майже самі.
— Чудове! — озвалися в один голос містер Снодграс і містер Вінкл.
— Що це вони тепер роблять? — спитав містер Піквік, дивлячись у підзорну трубу.
— То вони... вони... здається... вони, здається, наміряються стріляти,— відповів містер Вінкл, міняючись на виду.
— Дурниця! — сказав містер Піквік.
— А мені теж здається, що вони хочуть стріляти,— ствердив містер Снодграс, трохи збентежений.
— Не може бути,— заперечив містер Піквік. Ледве встиг він вимовити ці слова, як всі шість полків підняли рушниці, ніби мавши одну для всіх ціль, а за ту ціль — піквікців, і випалили разом, струснувши, до самого її центру, землю, а разом з нею й душу одного літнього джентльмена.
В таких відповідальних обставинах, перед спустошливим огнем холостих пострілів, зморений операціями війська, новий загін якого показався на протилежному кінці поля, містер Піквік виявив цілковиту витриманість і самовладання, властиві всім великим розумам. Він схопив містера Вінкла за руку і, помістившись між цим джентльменом і містером Снодграсом, поважно повчав їх, що, як не зважати на можливість оглухнути, іншої безпосередньої небезпеки в цій стрілянині немає.
— А уявіть собі, що якийсь солдат помилково зарядить свою рушницю не холостим набоєм,— сказав містер Вінкл, збліднувши на саму згадку про такий випадок.— Я чув, як щось просвистіло в повітрі коло мого вуха.
— Мабуть, нам слід би лягти на землю? — запропонував містер Снодграс.
— Ні, ні; покищо це зайве,— відказав містер Піквік. Губи в нього наче тремтіли, щоки помітно зблідли, але жодного слова страху не злетіло з уст цього безсмертного мужа.
Містер Піквік мав рацію — стрілянина припинилась. Та тільки но поздоровив він себе з правильністю своїх передбачень, як новий рух позначився в рядах війська. Чути було хрипкі слова команди, і раніше, ніж будь-хто з товариства встиг збагнути значення маневру, всі шість полків, наставивши рушниці, удвоє швидшим проти звичайного кроком лавою посунули на те місце, де стояв містер Піквік з приятелями.
Друга частина війська, з'явлення якої на полі так збентежило містера Піквіка кілька секунд тому, мала відбивати удавану атаку на фортецю. В наслідок цього наші піквікці несподівано опинилися між двома довгими шеренгами солдатів. Одна з них навально наступала, а друга готувалася рішуче обороняти свої позиції.
— Гей! — кричали офіцери загону, що наступав.
— Геть з дороги! — горлали офіцери загону, що оборонявся.
— Куди ж нам іти? — волали збентежені піквікці.
— Геть, геть, геть! — була єдина відповідь. На мить сталося щось дике: важкі кроки тисяч ніг, жахний струс, приглушений сміх; півдюжини полків уже віддалилися на півтисячі ярдів, а в повітрі все ще метлялись підошви піднятих догори чобіт містера Піквіка.
Перше, що стало перед очима містера Снодграса, коли він, зробивши разом із містером Вінклем мимовільний курбет, сів на землю й почав жовтою хусточкою зупиняти кров з носа, був його шановний лідер, що на деякій віддалі гнався за своїм капелюхом, який пустотливо підстрибував.
Повівав досить сильний вітер, і капелюх містера Піквіка котився поперед нього, немов на перегонах. Вітер віяв, містер Піквік задихався, капелюх котився все далі й далі, стрибаючу, неначе дельфін між бурхливими хвилями. Він, певне, зовсім зник би, і містер Піквік думав уже віддати його на волю долі, коли щасливий випадок спинив біг утікача.
Містер Піквік, як ми сказали, був уже цілком виснажений і збирався відмовитись від погоні, коли капелюх наткнувся на колесо одного з шести екіпажів, що стояли саме на тому місці, до якого мчав капелюх. Скориставшись з нагоди, містер Піквік стрілою кинувся вперед, заволодів своєю власністю, наклав її собі на голову й спинився, щоб перевести дух. Не минуло й півхвилини, як він почув своє ім'я, вимовлене голосом, у якому містер Піквік відразу впізнав голос містера Тапмена, а, глянувши вгору — побачив картину, що вразила й звеселила його.
У відкритому екіпажі, від якого, щоб вільніше почувати себе серед натовпу, відпрягли коней, стояв огрядний старий джентльмен в синьому фраку з блискучими гудзиками, в плисових штанах і ботфортах, дві молоді панни в шарфах і перах, молодий добродій, очевидно, закоханий в одну з панн у шарфах і перах, леді непевного віку — імовірно, тітка тих панн — і містер Тапмен з таким невимушеним виглядом, ніби він з дитинства був членом цієї родини. Ззаду до коляски був примоцьований кіш величезного розміру,— один з кошів, що в спостережливому мозку викликають думки про холодну дичину, язики та пляшки з вином,— а на передку куняв гладкий червоновидий хлопець.
Містер Піквік тільки встиг перебігти очима по всіх цих цікавих предметах, як його вірний учень покликав його:
— Піквік! Піквік! — гукав містер Тапмен.— Лізьте сюди! Мерщій!
— Заходьте, сер. Піднімайтесь, прошу, до нас,— сказав огрядний джентльмен.— Джо! Знову заснув, клятий хлопчисько. Джо, спусти підніжок! — Гладкий хлопець, не кваплячись, скотився з передка, спустив підніжок і гостинно відчинив дверцята. У цей момент до екіпажу підійшли містер Снодграс і містер Вінкл.
— Місця вистачить на всіх, панове,— сказав огрядний джентльмен.— Двоє всередині, один на передку. Джо, посунься трохи. Прошу! — Він простяг руки й допоміг влізти в екіпаж спершу містерові Піквіку, а потім містерові Снодграсу. Містер Вінкл вибрався на передок; гладкий хлопець сів поруч і миттю знову заснув.
— Дуже радий бачити вас, панове,— сказав огрядний добродій. — Я добре знаю вас, дарма що ви навряд чи пригадуєте мене. Минулої зими я кілька вечорів провів у вашому клубі. Побачив сьогодні містера Тапмена і вельми радий, що зустрівся з ним. Як поживаєте, сер? Виглядаєте ви непогано.
Містер Піквік подякував і стиснув руку огрядному джентльменові в ботфортах.
— А ви, сер? — з отецькою дбайливістю звернувся той до містера Снодграса.— Чудово? Га? Гарно, дуже гарно.