що ви робите? Що це за поза? Подумайте... місис Бардл... а що як хтонебудь прийде?
— О, нехай приходить! — самовіддано кричала вдовиця,— я ніколи не кину вас... любий, дорогий, коханий!—і місис Бардл вчепилась у нього ще цупкіше.
— Боже милий!— люто відбивався містер Піквік.— Я чую кроки на сходах. Годі, годі, моя голубонько, заспокойтеся!
Але ні прохання, ні загрози не впливали, бо місис Бардл лежала непритомна на руках містера Піквіка, і, раніше ніж він встиг посадити її в крісло, в кімнату увійшов добродій Бардл у супроводі панів Тапмена, Вінкла й Снодграса.
Вражений містер Піквік остовпів і занімів. Із своєю дорогоцінною вагою на руках, він стояв і нестямно поглядав на приятелів, не роблячи ані найменшої спроби виправдатись або дати пояснення. Ті й собі дивились пильно на нього, а місис Бардл зиркала на кожного з них.
Здивування піквікців було таке величезне, а зніяковілість містера Піквіка — така безмежна, що вони стояли б, закам'янівши в своїх позах, доки опритомніє місис Бардл, якби не зворушливий прояв синівського почуття з боку юного Бардла. В своїй вузенькій бархатній куртці, скрізь засіяній мідними гудзиками, він спершу остовпів був на порозі, але потім, вирішивши, що його маму покривджено, і мавши за напасника містера Піквіка, хлопець, як ніжний син, спочатку заголосив, а далі, нахиливши, наче бик, голову, атакував спину та ноги безсмертного мужа ударами й щипками з усією силою своїх рук.
— Заберіть цього поганця! — стогнав містер Піквік, знемагаючи від щипків та стусанів головою. — Заберіть його, він сказився.
— В чім річ?— одним голосом спитали всі три піквікці.
— Не знаю,— роздратовано відповів містер Піквік.— Заберіть хлопця. (Містер Вінкл відтяг у найдальший куток кімнати цікавого хлопця.) А тепер допоможіть мені звести цю жінку вниз.
— О, мені вже крице,— простогнала місис Бардл.
— Дозвольте провести вас, — запропонував свої послуги галантний містер Тапмен.
— Спасибі, сер, спасибі,— істерично скрикнула вдова й пішла до себе в кімнату, підтримувана містером Тапменом і своїм ніжним сином.
— Ніяк не можу зрозуміти,— промовив містер Піквік, коли його друг повернувся знизу,— що з нею сталося. Як тільки я сказав їй, що беру слугу, її наче напала епілепсія, а потім вона зомліла. Надзвичайно дивно!
— Надзвичайно, — погодилися його приятелі.
— Завела мене в таке ніякове становище.
— Дуже, — знову підтвердили його послідувачі, стиха покашлюючи й недовірливо переглядаючись.
Містер Піквік помітив їхню недовірливість. Вони, очевидно, мали підозру на нього.
— Там у коридорі стоїть якийсь чоловік, — сказав містер Тапмен.
— Це — той самий, про якого я й говорив, — зрадів містер Піквік. — Я посилав сьогодні по нього. Будьте ласкаві покликати його, Снодграс.
Містер Снодграс покликав — і в кімнату вступив містер Семюел Веллер.
— Ви, я думаю, пригадуєте мене?— спитав містер Піквік.
— Ще б пак! — відповів Сем незалежно.— Здорова була буча, та куди вам усім проти нього самого!
— Ніколи не кажіть мені про це,— поквапно урвав його мову містер Піквік.— Я хочу поговорити з вами про інше. Сідайте.
— Дякую, сер,— відповів Сем і зараз же сів, поставивши перед тим свій білий капелюх на підлогу в коридорі.
— Насамперед я хотів би знати, чи задоволені ви своєю теперішньою посадою.
— Перед тим, як відповісти,— сказав Сем,— я насамперед хотів би знати, чи не хочете ви запропонувати мені щось краще.
Промінь лагідного благовоління осяяв обличчя містера Піквіка, і він промовив:
— Я наполовину вирішив узяти вас до себе.
— Серйозно? — спитав Сем.
Містер Піквік ствердно хитнув головою.
— Платня?
— Двадцять фунтів на рік.
— Одяг?
— Дві пари.
— Робота?
— Услуговувати мені та подорожувати разом зо мною й цими джентльменами.
— Знімайте об'яву і — рішуче промовив Сем.— Мене здано самотньому джентльменові. На умови я згоден.
— Приймаєте пропозицію?— спитав містер Піквік.
— Звичайно. Якщо костюми пасуватимуть на половину так, як посада, то це буде чудово.
— Ви, звичайно, можете дати рекомендації? — зацікавився містер Піквік.
— Спитайте в господині "Білого Оленя", сер.
— Можете ви прийти вже сьогодні ввечері?
— Я можу надягти костюм хоч зараз, якщо він у вас є,— живо відповів Сем.
— Приходьте на сьому вечора,— сказав містер Піквік.— Коли рекомендація буде задовільна, матимете й костюм.
Поведінка Сема, як виявилось, була бездоганна, і умову уклали того ж дня. З швидкістю та енергією, що характеризували не лише громадську діяльність, а й хатнє життя незвичайного мужа, містер Піквік зараз же повів свого нового слугу до одної з тих вигідних крамниць, що постачають джентльменам новий і приношений одяг, позбавляючи їх неприємної й нудної формальності примірювання. Ще не настав вечір, як містер Веллер дістав сірий фрак з блискучими гудзиками, прикрашеними ініціалами П. К., чорний капелюх з кокардою, рожевий смугнастий жилет, штиблети, гетри й силу інших речей, які занадто довго було б перелічувати.
— Ну,— казав до себе вбраний у нову одіж слуга, сидячи наступного ранку на імперіалі ітонсвілського диліжанса,— тепер уже я не знаю, чи я лакей, чи грум, чи ловчий, чи секретар. Якась мішанина. Та дарма. Принаймні, зміна повітря, багато побачу, мало робитиму. А це все мені дуже підходяще. Отже, хай живуть піквікці!
Розділ XI
Дещо про Ітонсвіл та про партії в ньому і про те, як відбувалися вибори члена парламенту від цього старовинного, лояльного й патріотичного міста.
Ітонсвілці, як і людність багатьох інших городків, дуже пишалися своїм значенням для держави і думали, що кожен мешканець Ітонсвіла, свідомий ролі, яку може відіграти його приклад, повинен душею й тілом віддатися одній з великих ворожих партій,— Голубим або Жовтим.
Голубі були завжди проти того, що обстоювали Жовті, а Жовті були завжди проти того, що обстоювали Голубі. Через те, хоч би де зустрічалися Жовті і Голубі — на громадських зборах, на базарі чи на ярмарку — лунали суперечки й міцні слівця. Якщо Жовті пропонували зробити новий дах над ринком, Голубі збирали мітинг і провалювали цю справу; якщо Голубі пропонували встановити новий водопровідний насос на головній вулиці міста, Жовті всі були проти як один, вражені такою страховинною затією. В місті були Голубі крамниці і Жовті крамниці, Голубі готелі і Жовті готелі, навіть у церкві були місця — Жовті і Голубі.
Містер Піквік з властивими йому прозірливістю й мудрістю вибрав найцікавіший момент для відвідання городка. Історія не знає зразків такої напруженої передвиборчої боротьби. Вельмишановний Семюел Сламкі, з Сламкі-гола, був кандидатом Голубих, а Гораціо Фіцкіна, есквайра, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, його друзі висунули обстоювати інтереси Жовтих. "Ітонсвілська газета" застерігала ітонсвілців, що тепер на них звернуто очі не самої Англії, а й цілого цивілізованого світу, а "Ітонсвілський незалежний" владно запитував, чи й на цей раз ітонсвілці будуть свідомими громадянами, якими були завжди, абож виявлять себе низьким, рабським знаряддям у руках людей, негідних імени англійця та щастя бути вільними. Ніколи ще це місто не хвилювало таке зворушення.
Було вже поночі, коли містер Піквік і його компаньйони злізли, з допомогою Сема, з імперіала ітонсвілського диліжанса. Великі голубі прапори маяли у вінках готелю "Ітонсвілський Герб", і на кожній віконниці висіла об'ява, де велетенськими літерами сповіщалося, що комітет вельмишановного Семюела Сламкі перебуває тут щодня. На вулиці стояла юрба цікавих і дивилась на охриплого джентльмена на ганку, що, надсаджуючись і червоніючи з напруги, промовляв на користь містера Сламкі. На жаль, силі його доказів чимало перешкоджало безперестанне гупання в чотири здоровенні барабани, що їх комітет містера Фіцкіна примістив на розі вулиці. Поруч із промовцем стояв заклопотаний маленький чоловічок. Він від часу до часу скидав з себе капелюх і, вимахуючи ним, запрошував натовп гукати "хай живе!", що й виконувалось з великим піднесенням.
Не встигли піквікці зійти з диліжанса, як їх оточила купка чесних і незалежних виборців, що тричі вигукнула "ура!" на їх честь, і вигук цей, підхоплений усією юрбою (це ж зовсім не необхідно, щоб натовп знав, чого він кричить), роздувся в оглушливий переможний гук, який спинив навіть червоновидого на ганку.
— Хай живе!— заревла юрба наостанку.
— Ще раз! — верескнув маленький оратор на ганку, і натовп гримнув знову так, ніби легені в усіх були з заліза й криці.
— Хай живе Сламкі! — ревли чесні незалежні.
— Хай живе Сламкі! — повторив містер Піквік, скидаючи капелюх.
— Геть Фіцкіна!
— Звичайно, геть,— озвався містер Піквік.
— Ура! —і розлігся новий рев, як буває в звіринці, коли слон подзвонить на сніданок.
— Хто такий цей Сламкі? — спитав містер Тапмен.
— Не знаю, — у тон йому відповів містер Піквік.— Тихо! Не питайте. В таких випадках завжди краще робити те, що й натовп.
— А коли є два натовпи? — припустив містер Снодграс.
— Приєднуйтесь до велелюднішого,— порадив містер Піквік.
Цілі томи не можуть сказати більше.
Вони увійшли в готель. Натовп розступився перед ними, оглушливо вітаючи їх. Найперше треба було знайти притулок на ніч.
— Чи немає у вас вільних ліжок? — спитав містер Піквік, прикликавши коридорного.
— Не знаю, сер,— відповів той.— Боюсь, що в нас повно, сер. Зараз довідаюсь, сер.— І він побіг, а через хвилину повернувся — запитати чи джентльмени належать до Голубих.
Містерові Піквіку та його компаньйонам обидва кандидати були байдужі, отже відповісти на запитання було нелегко. І от у дій скруті містер Піквік згадав про свого нового друга — містера Перкера.
— Ви знаєте джентльмена, Перкера на прізвище? — спитав він.
— Безперечно, сер. Це — уповноважений вельмишановного містера Сламкі.
— Він — Голубий, я думаю?
— О, безумовно, сер.
— Тоді і ми Голубі,— заявив містер Піквік, але, спостерігши, що слуга підозріло поставився до його досить безпринципної заяви, вийняв свою візитну картку і попросив передати її містерові Перкеру, якщо той дома. Слуга вийшов і, зараз же повернувшись, запросив містера Піквіка до просторої кімнати на першому поверсі, де за великим столом, заваленим книгами й паперами, сидів містер Перкер.
— А, дорогий сер! — промовив чоловічок, ідучи назустріч містерові Піквіку.— Дуже радий, дуже радий вас бачити.