В кінці другого коридору він спинився і простяг руку.
— Маєте, — шепнув низенький чоловік, кладучи монету в руку свого гіда.[14]
Сем ступив ще кілька кроків. Два приятелі і їхній радник ішли слідом за ним. Біля дверей він зупинився.
— Тут?— пошепки спитав маленький джентльмен.
Сем ствердно кивнув.
Старий Вордл одчинив двері, і всі троє ввійшли в кімнату саме тоді, як містер Джінгл, що тільки но повернувся, передавав дівулі-тітці дозвіл.
Дівуля верескнула й упала в крісло, затуляючи руками обличчя. Містер Джінгл вихопив у неї дозвіл і заховав його собі в кишеню. Небажані гості ступили на середину кімнати.
— Ви — підлий негідник, сер! — скрикнув містер Вордл, задихаючись від гніву.
— Тихо, тихо, любий сер! — умовляв чоловічок, кладучи свій капелюх на стіл. — Будьте обачні. За образу ви можете відповідати. Заспокойтесь, прошу, сер.
— Як ви насмілились вивезти мою сестру з дому? — лютував старий.
— А! оце так! — ухвалив худорлявий.— Так ви й повинні питати. Як ви насмілились, сер, га?
— Та хто ви в біса такий? — спитав містер Джінгл тоном, що примусив маленького добродія мимохіть ступити два кроки назад.
— Хто він? — втрутився містер Вордл. — Ти хочеш знати, хто він, мерзотнику. Він — мій довірений, містер Перкер. Перкер, я позиваю цього молодця... я знищу його... А ти, — удався містер Вордл до своєї сестри,— ти, Рахіль... тобі, Рахіль, у такі літа слід було б не бігати з якимсь волоцюгою й віддавати на ганьбу всю родину та й саму себе. Бери капелюшок — і ходім. Гей! хто там? Покличте карету та подайте рахунок цієї леді. Чуєте ви?
— Зараз, сер, — відповів Сем, з'являючись з швидкістю, яка мусила б вразити кожного, хто не знав, що семове око під час усієї розмови зазирало крізь дірку в замку.
— Бери капелюх! — повторив містер Вордл.
— Не робіть цього, — сказав Джінгл. — Залиште кімнату, сер... нема чого робити... леді вільна в своїх вчинках... має більше як двадцять один рік.
— Більше як двадцять один! — гнівно вигукнув містер Вордл. — Більше як сорок один!
— Неправда, — сказала тітка. Обурення перемогло в неї бажання зомліти.
— Та тобі буде п'ятдесят; зажди лише годину, — настоював містер Вордл.
Тут дівуля-тітка голосно зойкнула і знепритомніла.
— Склянку води! — сказав чемний містер Піквік, покликавши господиню.
— Склянку? — повторив розлючений Вордл.— Цебро! І облийте її всю. Вона цілком заслуговує цього.
— А, який же ви звір! — заступилася добросердна господиня. — Бідна леді!
— Карета готова, сер, — сповістив Сем, з'являючись в отворі дверей.
— Ходім! — скомандував містер Вордл. — Я віднесу її на руках.
По цих словах істерика в леді поновилася з подвійною силою.
Господиня збиралась була піднести голосний протест проти такого брутального поводження і лагодилась запитати, чи не вважає себе містер Вордл за власника цього бідного створіння, коли на сцену виступив містер Джінгл.
— Коридорний! — гукнув він. — Покличте поліцію!
— Стоп, стоп! — втрутився містер Перкер. — Спершу обміркуйте краще.
— Мені нема чого обмірковувати, — не здавався Джінгл. — Вона сама собі господиня... її не можна забирати силою, без її волі.
— Не смійте забирати мене!— промимрила тітка.— Я не хочу. (Тут стався новий пароксизм істерики).
— Слухайте, панове, — тихенько сказав чоловічок, одводячи набік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.
Запала коротка пауза.
— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.
— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошові витрати.
— Я піду на що завгодно, аби тільки уникнути цього сорому — і для нас, і для неї,— сказав містер Вордл.
— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.
Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний номер.
— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте поговоримо. Сідайте, прошу, на хвилиночку... отут коло вікна... тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся! Я кажу між нами: мною і вами. Ми з вами — люди бувалі й знаємо дуже добре, що та як... га?
Обличчя містера Джінгла повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.
— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши враження, яке справили його слова.— Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тому, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.
— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.
— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. А проте, вона походить з дуже старої всіма сторонами родини. Фундатор її з'явився в Кенті ще тоді, як Юлій Цезар вдерся до Британії. І відтоді лише один представник її прожив тільки до вісімдесяти п'яти років, та й то йому відтяв голову якийсь Генрі. А леді має лише сімдесят три, мій любий сер. — Чоловічок спинився й узяв понюшку тютюну.
— Ну? — скрикнув містер Джінгл.
— Ну! Беріть, прошу, тютюн, сер... Не нюхаєте?.. краще для вас... Руїнницька звичка, любий сер. Ви — дуже милий молодий чоловік, людина з вищого товариства... могли б далеко піти, якби гроші... га?
— Ну? — повторив містер Джінгл.
— Ви зрозуміли мене?
— Не зовсім.
— Чи не здається вам, любий сер, що п'ятдесят фунтів і воля краще, ніж міс Вордл і сподівання.
— Не підходить... І наполовину не підходить,— сказав містер Джінгл і встав.
— Стійте, стійте, мій дорогий сер! — умовляв маленький аторней,[15] ухопивши його за гудзик. — Непогана, кругленька сума. Людина вашого гатунку потроїть її, і не зчуються. З п'ятдесятьма фунтами багато чого можна зробити, любий сер.
— З ста п'ятдесятьма зробиш більше,— холодно відповів містер Джінгл.
— Добре, не будемо гаяти часу на дрібниці, — примирним тоном промовив чоловічок. — Ну, скажімо сімдесят.
— Не підійде, — сказав містер Джінгл.
— Почекайте, прошу, сер. Не кваптеся. Ну, вісімдесят? Зараз напишу вам чек.
— Не підійде, — знову сказав містер Джінгл.
— Добре, добре! — заспокоював його довірений.— Тоді скажіть, що ви хочете?
— Втратна операція, — сказав містер Джінгл. — Викинув силу грошей... карета — дев'ять фунтів, дозвіл три... — це вже дванадцять... компенсація сто... разом сто дванадцять... до того ж ще ганьба, втрата нареченої...
— Годі, годі! — перебив чоловічок, лукаво поглядаючи на нього. — Два останні пункти до списку не заводьте. Отже, ви нарахували сто дванадцять... скажімо — сто... підходить?
— І двадцять, — не знижав ціни Джінгл.
— Годі, годі! я пишу вам чек, — сказав чоловічок, сідаючи до стола. — Термін сплати я пишу: післязавтра,— глянув він на містера Вордла,— а ми тим часом відвеземо додому леді.
Містер Вордл мовчки хитнув головою.
— Значить, сто фунтів? — повторив чоловічок.
— І двадцять, — додав містер Джінгл.
— Мій дорогий сер! — докірливо сказав чоловічок.
— Давайте йому, що він хоче, і нехай він іде під усі чорти! — втрутився містер Вордл.
Маленький джентльмен написав чек, а містер Джінгл поклав його в кишеню.
— А тепер зараз же геть звідси! — підскочив до Джінгла містер Вордл.
— Мій дорогий сер! — умовляв чоловічок.
— І знай, — вів далі містер Вордл, — що я ніколи, навіть заради родини, не згодився б на мирову, якби не був певний, що з грошима в кишені ти потрапиш до пекла швидше, ніж без них.
— Мій дорогий сер! — заспокоював його чоловічок.
— Тихо, Перкер! — сказав Вордл. — Ідіть з кімнати, сер!
— Зараз,— відповів безсоромний Джінгл. — Бувайте, Піквік!
Якби нечулий глядач міг спостерігати при кінці наведеної розмови обличчя славетного мужа, чиє ім'я дало назву цій книзі, він безперечно здивувався б, що вогонь обурення, який вихоплювався з його очей, не розтопив скельця окулярів — такий величний був його гнів. Ніздрі роздулися, кулаки мимоволі стиснулись, коли він почув своє ім'я, вимовлене цим негідником. Але він стримав себе і не розтер його на порох.
— Ось, — закінчив нахабний зрадник, кидаючи дозвіл до ніг містера Піквіка. — Змініть прізвище... Одвезіть леді додому... впишіть Тапі.
Чи казати ж про голосіння, яке розітнуло повітря в номері, коли міс Вордл довідалась про втечу віроломного Джінгла? Чи наводити цитати із зробленого містером Піквіком майстерного опису трагічної сцени? Його записна книжка, заплямована слізьми співчуття, лежить перед нами. Одне слово — і вона опиниться в руках друкаря. Та ні! Залишімось тверді. Не будемо розпанахувати груди читачів картиною таких страждань.
Зажурені їхали два приятелі й покинута леді, повертаючись наступного дня в маглтонському диліжансі додому. Темні й смутні впали на землю тіні літнього вечора, коли нарешті добулися вони до Дінглі-Дела й спинилися коло воріт Мейнорської ферми.
Розділ X,
який містить у собі опис ще одної подорожі, і в якому описується одна дуже важлива подія, що становить цілу епоху в житті містера Піквіка і в цьому оповіданні.
Ніч спокою й відпочинку в глибокій тиші Дінглі-Дела та вдихання протягом години свіжого запашного ранкового повітря цілком знищили наслідки недавньої втоми душі і тіла містера Піквіка. Аж два дні не бачив славетний муж своїх друзів і послідувачів, і звичайний розум неспроможний уявити собі радість, з якою він привітав містерів Снодграса та Вінкла, коли зустрів цих джентльменів, повертаючись з своєї ранішньої прогулянки. Радість була обопільна. Та хіба й можна було дивитись на натхненне обличчя містера Піквіка, не відчуваючи радості? Проте якась тінь затьмарювала настрій його компаньйонів. Великий муж бачив її, але ніяк не міг зрозуміти її причини. На обох лежала печать таємничості, незвичайна й гнітюча.
— Ну, а що Тапмен? — спитав містер Піквік, обмінявшися з ними гарячими привітаннями й міцно стиснувши їм руки.
Містер Вінкл, до якого безпосередньо було адресовано це запитання, не відповів. Він одвернув голову й немов заглибився в меланхолійні роздумування.
— Снодграс, — поважно сказав містер Піквік.— Ще з нашим другом? Чи не занедужав він?
— Ні, — відповів містер Снодграс, і сльоза затремтіла на його чулих віях, немов крапля дощу на віконній рамі.