Містер Піквік спинився й поклав виделку на стіл. Містер Вордл, що різав м'ясо, і собі спинився й подивився на містера Піквіка. Містер Піквік глянув на нього.
В коридорі залунали важкі кроки. Двері їдальні раптом відчинилися, і в кімнату ввалився слуга, що першого дня ваксував чоботи містера Піквіка, а за ним гладкий хлопець і вся челядь.
— Що то в біса за знак? — гримнув господар.
— Чи не горить кухня, Еммо? — занепокоїлась стара леді.
— Що ви, бабуню! — скрикнули панни.
— У чім справа? — грізно спитав господар.
Слуга набрався духу й тихо відповів:
— Вони поїхали, пане. Зовсім поїхали, сер. (Тут побачили, що містер Тапмен поклав ніж та виделку і пополотнів).
— Та хто поїхав? — розсердився містер Вордл.
— Містер Джінгл і міс Рахіль, сер. В кареті з "Голубого Лева" в Маглтоні. Я був там, але не міг спинити їх і тому зараз же прибіг сюди.
— А я сплатив його витрати! — як навіжений схопився з місця містер Тапмен.— Він узяв у мене десять фунтів. Держіть його! Він обдурив мене! Я не залишу цього! Я позиватиму! Піквік! Я не дозволю цього!— І, вигукуючи якісь безладні фрази, безталанний джентльмен у нападі розпачу забігав по кімнаті.
— Рятуй, боже! — скрикнув містер Піквік, злякано дивлячись на незвичайну жестикуляцію свого друга.— Він збожеволів! Що його робити?
— Робити! — підхопив огрядний старий господар, почувши тільки останнє слово.— Запряжіть коня в кабріолет. Я поїду до готелю й наздожену їх. А де цей лайдак Джо?— скрикнув він, коли слуга побіг виконувати доручення.
— Я тут, але я не лайдак,— озвався голос гладкого хлопця.
— Пустіть мене, Піквік! — кричав Вордл, кидаючись на сонливого хлопця.— Його підкупив цей негідник Джінгл, щоб збити мене з пантелику, і він понавигадував хтозна чого про мою сестру й мого друга Тапмена. (Тут містер Тапмен упав на стілець.).— Пустіть мене до нього!
— Не пускайте! — верещали жінки, серед голосів яких виразно чути було ревіння гладкого хлопця.
— Не смійте держати мене! — кричав старий. — Прийміть ваші руки, містер Вінкл! Пустіть мене, містер Піквік!
Любо було дивитись, яким спокійним і філософічним залишалося під час цієї колотнечі обличчя містера Піквіка. Він тільки трохи розчервонівся з напруги, коли, цупко обхопивши руками широкі груди їхнього тілистого господаря, стримував пориви його завзятої вдачі, а об'єднане жіноцтво тягло, пхало й виштовхувало з кімнати гладкого хлопця. Містер Піквік випустив свою жертву тільки тоді, коли слуга сповістив, що кабріолет уже готовий.
— Не пускайте його їхати самого! — верещали жінки.— Він неодмінно вб'є когонебудь.
— Я поїду з ним,— сказав містер Піквік.
— Ви — славний хлопець, Піквік,— промовив господар, стискуючи йому руку.— Еммо, дай містерові Піквіку шаль обгорнути шию. Ворушись! Доглядайте бабуню, доньки. Он дивіться — вона знову зомліла. Ну, готові?
Містер Піквік, якому встигли вже закутати великою шаллю рот, наклали на голову капелюх і дали в руки плащ, відповів ствердно.
— На скільки вони випередили нас? — гаркнув містер Вордл, коли кабріолет спинився коло готелю "Голубий Лев", круг якого, не вважаючи на пізній час, юрмилося чимало люду.
— Не більше, як на три чверті години,— відповіли всі хором.
— Запрягайте карету четвернею. Живо! Кабріолет пришлете мені потім.
— Гайда, хлопці. Четверню в карету! Мерщій!— закричав господар готелю.
І слуги, і господар побігли. По всьому двору замигтіли ліхтарі. Задзвеніли копита коней. Задеренчали колеса карети, яку викочували з сараю. Все навкруги шуміло й метушилось.
— Ну, чи скоро ви? — нетерпеливився містер Вордл.
— Зараз виїздимо, сер,— відповів господар.
Карету викотили. Коней запрягли. Кучер зскочив на передок, форейтори — на коні. Подорожні влізли всередину.
— Дивіться ж мені. Щоб не менш як сім миль за півгодини! — крикнув містер Вордл.
— Рушай!
Хлопці пустили в хід бич та остроги; коридорні кричали, конюхи підбадьорювали, і коні скажено помчали.
"Гарненьке становище!— подумав містер Піквік, коли йому нарешті випала хвилина, щоб поміркувати.— Гарненьке становище для першого президента Піквікського Клубу. Брудна карета... якісь чужі коні... п'ятнадцять миль на годину... і дванадцята година ночі".
Займалося на світ, і вони проїхали вже три станції, коли містер Вордл, який виглядав у вікно що дві-три хвилини, повернув до містера Піквіка своє обличчя і, задихаючись з радості, скрикнув;
— Ось вони!
Виткнув голову з вікна і містер Піквік. Дійсно, на невеликій від них відстані виднілася друга карета.
— Вперед, вперед! — горлав старий джентльмен.— По гінеї на кожного, хлопці! Женіть, женіть!
Коні в передній кареті мчали щодуху. Вордлівська карета не відставала.
— Я бачу його голову! — вигукнув старий джентльмен.— Будь я проклятий, коли не бачу його.
— І я теж,— сказав містер Піквік,— це — він.
Містер Піквік не помилявся. Обличчя містера Джінгла, все забризкане болотом, було ясно видно у вікні карети, і він енергійно махав рукою до кучера та форейторів, заохочуючи їх гнати швидше.
Містер Піквік тільки втягнув голову в карету, а знесилений кричанням містер Вордл саме намірявся зробити те ж, коли жахливий поштовх кинув їх до передньої стінки екіпажу. Раптом щось затріщало, колеса заскреготіли, і карета перекинулась.
Через кілька секунд загальної розгубленості та замішання, коли чути було тільки борсання коней та дзенькання побитих шибок, містерові Піквіку здалося, що його тягнуть спід уламків карети. Але, тільки ставши на ноги і визволивши голову спід плаща, який заважав його окулярам виконувати свої обов'язки, побачив він увесь розмір лиха, яке їх спіткало.
Старий містер Вордл без капелюха, в пошматованому костюмі стояв коло нього, а біля їхніх ніг лежали уламки карети. Форейтори, невпізнавані під шаром грязюки, що обліпила їхні обличчя, перерізали вже посторонки і тримали коней за поводи. Ярдів на сто попереду була друга карета. Вона спинилася, коли їздці почули тріск в екіпажі переслідувачів. Форейтори, регочучись на ввесь рот, повернулись на сідлах і глузували з нещастя своїх супротивників, а містер Джінгл з видимим задоволенням визирав з вікна карети. Розвиднялося, і сіре ранкове світло дозволяло чудово бачити всю сцену.
— Алло! — гукнув безсоромний Джінгл.— Ніхто не поранений?.. Літні джентльмени... вага не мала... небезпечна штука... дуже.
— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.
— Ха... ха... ха!..— відповів Джінгл і, підморгуючи та показуючи великим пальцем усередину карети, додав:— А вона, знаєте... дуже добре... вітає... просить, щоб не турбувалися... Каже, що любить Тапі... Мабуть, поїдете в нас на задку? — Рушаймо, хлопці!
Форейтори випрямилися в сідлах; карета покотила; містер Джінгл, кепкуючи, вимахував з вікна хусточкою.
Ніщо в усій цій пригоді, навіть розбиття карети, не могло зрушити тихомирної вдачі містера Піквіка. Але йому несила була витримати підлоту негідника, що спершу позичив у свого друга гроші, а потім глузливо взивав його "Тапі". Він почервонів аж до верхнього краю своїх окулярів і промовив поважно й повільно:
— Якщо я надибаю колись цю людину, я...
— Правда, правда,— перебив Вордл,— все це правильно. Але, поки ми стоїмо тут та балакаємо, вони будуть уже в Лондоні, дістануть дозвіл і одружаться.
Містер Піквік замовк і сховав жадобу помсти аж на спід грудей.
— Як далеко до найближчої станції? — спитав містер. Вордл в одного з форейторів.
— Миль із шість; як ти думаєш, Том?
— Коли не більше.
— Трохи більше як шість миль, сер.
— Нічого не поробиш,— сказав містер Вордл,— треба йти пішки. Ходім, Піквік!
— Нічого не поробиш,— повторив цей дійсно великий муж.
Пославши одного з форейторів верхи замовити свіжі коні та карету і залишивши другого стерегти потрощений екіпаж, містер Піквік і містер Вордл мужньо рушили в путь, обмотавши шиї шарфами і глибше насунувши на голови капелюхи, щоб якомога захистити себе від дощу, який, ущухнувши на хвилинку, почав лити знову.
Розділ IX,
який усував останні сумніви (якщо вони в кого були) щодо безкорисливості вдачі містера Джінгла.
Є в Лондоні багато старих готелів (штаб-квартир славетних диліжансів тих днів, коли диліжанси відбували свої подорожі поважніше й урочистіше, ніж роблять вони це за наших часів), які тепер змиршавіли до стану притулків для сільських возів.
У Боро, зокрема, залишилося з півдюжини таких старих готелів. Це — великі, безладні, чудні старі споруди з надвірними галереями, переходами та сходами.
У дворі одного з таких готелів, під бучною назвою "Білий Олень", ранком наступного за описаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару брудних чобіт. На ньому була смугнаста куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними гудзиками, темного кольору штани і високі гамаші. Недбало зав'язана червона хустка оповивала його шию, а старий білий капелюх якимсь чудом сидів на одному боці голови. Перед ним стояло дві шеренги чобіт: одна — чистих, а друга — брудних, і щоразу, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.
Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з'явилась гарненька покоївка, Постукавши в одні з дверей і діставши з номера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:
— Сем!
— Алло! — відповів чоловік у білому капелюсі.
— Двадцять другий номер просить чоботи.
— Спитай у двадцять другого номера, хоче він одержати їх зараз чи почекає, поки я їх почищу?
— Не дурій, Сем,— підлесливим тоном сказала дівчина. — Джентльмен просить, щоб йому подали чоботи зараз же.
— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену,— зауважив чистильник чобіт.— Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев'яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! "Додержуйте черги,— як говорив Джек Кеч,[13] коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом.— Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга".
Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.
Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з'явилась схвильована стара — власниця "Білого Оленя".
— Сем! — скрикнула господиня готелю.— Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?
— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите,— непочтиво відповів Сем.
— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого і однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п'ять, на першому поверсі.
Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.
— П'ятий номер,— сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах.— Жіночі черевики і окремий кабінет.