Вона намагалася зосередитись на роздумах і цитатах, але, коли до неї долинали уривки розмови капітана Вентворта з обома панночками Мазгроув, вона не могла й не слухати, хоча поки що не почула нічого цікавого. Вони просто весело базікали, як це роблять усі молоді люди, коли вони між собою у дружніх стосунках. Він більше уваги приділяв Луїзі, ніж Генрієтті. Луїза була йому, певно, більш цікавою. Інтерес цей, здається, зростав, і одне зауваження Луїзи особливо вразило Енн. Знову віддавши, як ведеться, усе належне чудовому дню, капітан Вентворт продовжував:
— Прекрасна погода для адмірала та моєї сестри! Цього ранку вони збиралися поїхати подалі; мабуть, ми зможемо привітати їх з якоїсь із цих гірок. Вони казали, що поїдуть на цей бік села. Цікаво, де вони сьогодні перекинуться. Ох, повірте, це дуже часто трапляється, але сестрі хоч би що; їй навіть подобається падати.
— О, це вже ваші вигадки, я впевнена, — вигукнула Луїза. — Але навіть якщо це так, я б на її місці поводилася так само. Якби я когось так любила, як вона любить адмірала, я завжди була б із ним, ні на хвилину б його не покидала, і мені було б набагато приємніше, коли б він мене перекидав, ніж коли б хтось інший возив у повній безпеці.
Це було сказано з запалом.
— Справді? — вигукнув він у тон своїй співрозмовниці. — Це робить вам честь!
І обоє замовкли.
Енн не одразу потім змогла заглибитись у вірші. Довелося забути про дивну красу осені, доки якийсь сумний сонет, прикрашений влучним зіставленням минулого року з минулою радістю та який ремствує на вічну розлуку з юністю, надією й весною — з усім одразу — не спаде на пам'ять. Коли вони опинилися на новій стежці, змусила себе запитати: "Чи це не дорога до Вінтропа?" Але ніхто не почув її питання, принаймні ніхто не відповів.
Проте саме до Вінтропа чи його околиць — буває, зустрічаєш молодих людей, які прогулюються поблизу свого дому, — вони й простували; і після того, як довго йшли через громадські поля, де працьовитий плуг і свіжорозриті борозни переконливо свідчили про те, що селянин, усупереч усім сумним віршованим рядкам, вірить, що весна повернеться, — досягли нарешті вершини найбільшої гори, що розділяла Апперкросс і Вінтроп, і незабаром біля її підніжжя з іншого боку їм відкрився Вінтроп.
Він простягся перед ними без краси та гідності — понурий, приземкуватий дім, затиснутий між сараїв і надвірних будівель.
Мері вигукнула:
— Боже мій! Це ж Вінтроп! Оце так! Мабуть, нам час повернутись. Я дуже втомилася.
Генрієтта, трохи засоромлена і не помічаючи, щоб кузен Чарлз десь прогулювався стежкою чи притулявся до хвіртки, ладна була скоритися Мері, але Чарлз Мазгроув сказав: "Ні", а Луїза, охоче його підтримавши та відсторонивши сестру, готувалася з більшим запалом вислухати міркування Чарлза.
Чарлз тим часом рішуче заявляв про свій намір провідати тітоньку, коли вже він опинився зовсім поряд; і відверто, хоч зовсім не так сміливо вмовляв Мері піти з ним. Але це був один з пунктів, у яких його дружина виявляла свою владу; і у відповідь на його запрошення відпочити хвилин п'ятнадцять у Вінтропі, оскільки втомилася, вона твердо заявила: "О, ні, ніколи! Краще зовсім не відпочивати, ніж знову потім видиратися на цю гору!" Одне слово, усім своїм виглядом і тоном вона показувала, що сперечатися з нею марно.
Після довгих дебатів і нарад було вирішено, що Чарлз і Генрієтта завітають до тітоньки й кузенів, а всі інші почекають на горі. Луїза, здається, наполегливіше від усіх захищала цей план; і коли вона побігла з гори, продовжуючи розмовляти з Генрієттою, Мері скористалася нагодою й, зневажливо оглядівшись, сказала капітанові Вентворту:
— Як прикро мати таку рідню! Але запевняю вас, за все своє життя я й двічі не переступила їхнього порога.
Відповіддю їй була лише удавана, змушена посмішка, до якої, коли капітан Вентворт відвернувся, додався ще й глузливий погляд, з якого Енн дуже добре зрозуміла, про що капітан подумав.
На горі вони влаштувалися в чудовому місці. Луїза повернулась, і Мері, знайшовши собі зручну місцинку на приступках перелазу, здавалася дуже задоволеною, доки інші стояли коло неї, але ледве Луїза повела капітана Вентворта до сусіднього горішника збирати горіхи, настрій Мері був зіпсований. Вона вже не знаходила своє сидіння зручним і була впевнена, що Луїза знайшла десь для неї щось краще, і, не слухаючи Енн, вирішила неодмінно її розшукати. Але, пройшовши тією самою хвірткою, вона нікого не побачила. Енн знайшла для неї дуже зручну місцинку — сонячне узбіччя біля ліщини, за якою, вона не мала сумніву, десь були Луїза й капітан Вентворт. Мері присіла лише на хвилинку, бо була впевнена, що Луїза знайшла десь для неї краще місце, отже, треба її розшукати.
Енн, неабияк заморившись, була дуже рада сісти; незабаром вона почула розмову Луїзи й капітана Вентворта, які, певно, продиралися крізь ліщину, нібито йшли вузьким, тісним коридором. Ідучи, вони розмовляли. Спочатку вона розпізнала голос Луїзи. Та, здається, довго й захоплено над чимось міркувала. І ось що Енн почула:
— Отже, я змусила її піти. Як можна було відмовитись од візиту через такі дрібниці! Я б ніколи не відмовилась од свого наміру, тим більше через втручання такої особи, ні, будь-якої особи! Не так легко мене вмовити. Коли я щось вирішила, то вирішила; а Генрієтта, здається, уже зібралася піти сьогодні до Вінтропа і ледве не передумала через свою дурну поступливість!
— Отже, якби не ви, вона б не пішла?
— Так, не пішла б. Мені трохи соромно в цьому зізнатись.
— Їй пощастило, що поряд із нею є людина, наділена такою твердістю! Після натяків, які ви мені зараз зробили та які лише підкріплюють мої спостереження, немає сенсу удавати, нібито я не зрозумів, що відбувається. Я зрозумів, що йдеться не тільки про ранковий візит ввічливості вашій тітоньці. Горе йому і їй теж, коли зустрінуться їм серйозні перешкоди, коли обставини будуть вимагати від них рішучості й сили волі, якщо навіть у таких дрібницях вона так легко піддається чужому впливу. Ваша сестра дуже добра й привітна, але ви, я бачу, наділені твердістю та стійкістю. І якщо вам дороге її щастя, передайте їй якнайбільше своєї стійкості. Але, без сумніву, ви й без мене про неї дбаєте. Найбільш прикрим є те, що з цими поступливими, згідливими натурами будь-хто може робити, що йому заманеться. І ніколи не можна сподіватися на чийсь добрий вплив, ніколи не можна знати, чи надовго його вистачить. Той, хто хоче бути щасливим, має бути твердим. Ось вам горіх, — сказав він, зриваючи його з верхньої гілки, — для прикладу. Чудовий, гладенький горішок, який завдяки своїй природній силі витримав усі бурі осені. Жодної дірочки, жодної прим'ятинки. Цей горіх, — продовжував він із жартівливою серйозністю, — у той час, як більшість його співбратів упали й розтоптані, усе ще користується всім тим щастям, яким тільки може користуватися лісовий горішок. — Потім, повернувшись до своєї попередньої серйозності: — Перше, чого я бажаю всім, до кого добре ставлюсь, — це твердості духу. Якщо Луїза Мазгроув у падолисті своїх літ хоче бути гарною й щасливою, нехай дбайливо оберігає свою твердість.
Він закінчив свою промову, але вона залишилася без відповіді. Енн здивувалася б, якби Луїза одразу ж відповіла на ці слова, такі незвичайні та промовлені з такою щирістю й теплотою! Вона легко могла уявити, що зараз відчувала Луїза. Що ж до неї самої, вона боялася ворухнутися, щоб її ніхто не помітив. Кущ крислатого падуба захищав її від їхніх поглядів, коли вони проходили мимо. Доки їх ще було чути, Луїза знову заговорила:
— Мері зовсім не зла, — сказала вона. — Але іноді так мене дратує своєю безглуздою гордістю — гордістю Елліотів. Їй дісталося в спадщину занадто багато гордості Елліотів! Ми всі так хотіли, щоб Чарлз одружився не з Мері, а з Енн. Адже ви, мабуть, знаєте, що він їй освідчився.
Після хвилинної паузи капітан Вентворт запитав:
— Ви маєте на увазі, що вона йому відмовила?
— О, так, звичайно!
— Коли це трапилось?
— Не пам'ятаю точно, бо ми з Генрієттою тоді ще були в школі, але, гадаю, за рік до того, як він одружився з Мері. Шкода, що вона йому відмовила. Нам усім вона завжди значно більше подобалася; а татонько й матуся й зараз вважають, що це їй порадила її найкраща подруга леді Рассел. Вони, мабуть, думають, що Чарлз недостатньо розумний і вчений, аби сподобатися леді Рассел, і тому вона вмовила Енн йому відмовити.
Звуки віддалялись, і більше нічого Енн не могла розрізнити. Тепер уже власні почуття змушували її залишатися на місці. Їй довелося багато пережити, перш ніж вона змогла підвестись. Її не спіткала доля, яка, згідно з прислів'ям, призначена всім надто цікавим, не почула вона про себе й принизливого судження, але багато що боляче її зачепило. Вона зрозуміла, якої думки був про її вдачу капітан Вентворт, і того інтересу й співчуття, що він виявив до неї, було достатньо, щоб вибити її з колії.
Узявши себе в руки, вона пішла до Мері й, знайшовши її та повернувшись разом з нею до приступок біля перелазу, трохи заспокоїлася, коли все товариство зібралося й вони знову рушили в дорогу, її душа прагнула тиші й самотності, які могла вона знайти лише в галасливому товаристві.
Чарлз і Генрієтта повернулися, ведучи за собою, як легко здогадатись, Чарлза Гейтера. Енн не намагалася прозирнути в усі таємниці заходу — їх не довіряли, мабуть, навіть капітанові Вентворту; але те, що молода людина віддалилася від юної дами, а вона пом'якшала і тепер їм знову добре було разом, поза усяким сумнівом. Генрієтта здавалася трохи засоромленою, але вельми задоволеною, Чарлз Гейтер — цілковито щасливим; і обоє були цілком зайняті одне одним від тієї хвилини, коли всі вони вирушали до Апперкросса.
Усе тепер призначало Луїзу для капітана Вентворта — це вже певна річ; і там, де доводилося розбрідатись вузькими стежками, і там, де не доводилося, вони йшли поряд, майже так само нерозлучно, як і інша парочка. На широкій луці, де місця вистачало всім, компанія розділилася на три групки; і серед тих трьох, що не могли похвалитися ні жвавістю, ні одностайністю, мимоволі опинилась Енн. Вона йшла з Чарлзом і Мері й так стомилася, що охоче обперлася на другу руку Чарлза; але Чарлз, радіючи її присутності, дувся на свою дружину.