Яке видовище! Нема, нема надій!
СЦЕНА V
Дон Санчо, Хімена, Ельвіра.
Дон Санчо
До ваших, пані, ніг я цю приношу шпагу...
Хімена
Родріго кров на ній,— і ти ще мав одвагу,
Лукавий зраднику, на очі стать мені,
Мій найдорожчий скарб віддаючи труні!
О, годі, не німуй, одкрийсь, моя любове!
Один лише удар підступний, випадковий
І волю дав устам, і честь мені вернув,
І душу розпачем несвітським огорнув!
Дон Санчо
Стрівайте, я...
Хімена
Мовчи, згубителю проклятий
Мого коханого! Я знаю: подолати
Не міг ти славного у чесному бою,—
Ні! Руку зрадою затаврував своюі
На нагороду ждеш? Шкода і говоритиі
За мене мстившися, розбив життя мені тиі
Дон Сапчо
Ви й слухати мене не хочете... Ваш гнів...
Хімена
Я мала б слухати, як ти з брехливих слів
Хвалу б собі сплітав — і тішився без краю
З мойого злочину, з безмірного одчаю?
СЦЕНА VI
Дон Фернандо, дон Дієго, дон Аріас, дон Санчо,
дон Алонсо, Хімена, Ельвіра.
Хімена
Королю, годі вже таїтися мені
З тим, що читали ви в сердешній глибині.
Його любила я, це правда,— та для честі
На жертву зважилась коханого принести.
Ви бачили, як я глушила почуття,
Щоб відомститися за батькове життя!
Родріго нині вмер — то без вагань я можу
На спізиену любов змінити лють ворожу,
І помста, що мені повинністю була,
Коханням у душі розбитій проросла.
І серця жде мого як нагороди й дару.
Королю! Серце ж є і в королів людське І
Молю, приречення скасуйте ви тяжке!
Він хоче за двобій високої заплати —
Ладна я все йому, лиш не себе віддати,
В монастирі свого чекатиму кінця
І плакатиму там за милого й отця.
Дон Дієго
Кохає,— і чуття нарешті появила,
В якім нема гріха.
Дон Фернандо
Хімено, ти змилила:
Живе Родріго твій; об чесній боротьбі
Олживе Санчо дав справоздання тобі.
Дон Санчо
^ В раптовім гніві цім не винен я, королю:
Я йшов, суперника викопуючи волю,
Сказати, що коли мене він переміг,
Зненацька вибивши цю шпагу з рук моїх,
То мовив: "Краще вже хай буде невідомість,
Та на Хімену кров не упаде натомість.
На очі королю я зараз маю стать,—
Ти ж поспіши, щоб їй всю правду розказать
І в імені моїм свою віддати зброю".
І от Хімену я призвів до неспокою
Цією шпагою: побачила мене —
І пойняло її обурення страшне,
Що плине з джерела надмірної любові,
Аж я промовити не годен був ні слова,
Що ж! Хай подоланий, я щастя маю в тім,
Що, хоч кінець прийшов сподіванкам моїм,
Хоч мрію згублено без вороття останню,
Я шлях уторував прекрасному коханню.
Дон Фернандо
З ясного сорому пе червоній, дитя,
Не крий шляхетного свойого почуття:
Ти тіні батьковій свій борг сплатила гойно,
І слава знов твоя вернулася достойно.
Що стільки небезпек зазнав од рук твоїх,
Ти бачиш, що само так присудило небо;
Про батька думала — подумай же й про себе,
Веління виконай покірливо моє,
Що мужа любого і жданого дає.
СЦЕНА VII
Дон Фернандо, дои Діего, дон Аріас, дон Родрі-
го, дон Алонсо, дон Санчо, Інфанта, Хімена,
Леонора, Ельвіра.
Інфанта
Облиш печаль свою і не тужи, Хімено,
І нареченого прийми, як дар, від мене.
Дон Родріго
Королю, гніву ви на мене не кладіть,
Що я з побожністю клонюсь Хімені в ноги.
Я не скористую ні з права перемоги,
Ні з волі короля, о панно! Я свою
Приніс вам голову. Покірно віддаю
її на правий суд. Коли вам того мало,
Що досі я вчинив,— молю, щоб ви сказали,
Чим можу я тяжкий спокутувати гріх!
Чи поєдинків ви жадаєте нових,
Чи прагнете, щоб я перевершив героїв,
Щоб серце ваше тим стражденне заспокоїв,
Чого іще ніхто не бачив на землі,—
Скажіть же — я помчусь па вітровім крилі
Шукати подвигів, світи перевертати,
Ще слави більшої до слави додавати.
Коли ж вас тільки смерть моя задовольнить,
Коли так ваша честь і гордість вам велить,—
Убийте винного ви власною рукою.
Той, хто подоланий не був у жаднім бої,
Єдиній вам життя ладен своє віддать.
Ніхто б мене не міг на світі покарать,
Крім неоружної, коханої навіки!
Та тільки як умру і тим свій гріх великий
Візьму в могилу я,— мене ви не кленіть
І часом по мені, убитому, зітхніть:
"Він не загинув би, коли б не знав кохання".
Хімена
Родріго, встань. Мої ви знаєте страждання,
Королю. Слів своїх не можу я зректись,
Але й ненависті не маю, як колись.
Коли король велить — ми слухати повинні.
Та як на вирок ваш схиляюся я нині,
То чи ж дозволите, королю, під вінець
Вести мене тому, від кого вмер отець?
Чи справедливості не буде на заваді
Цей шлюб нечуваний? Як ви, королю, раді
Для трону вашого Родріго зберегти,
То чи ж дозволите у дім його ввійти
Хімені? Чи дасте мене йому в дарунок?
Я ж вічно питиму, як смертодайний трунок,
Свідомість, що отця мойого він убив
І кровію мені за це не заплатив!
Дон Фернандо
Час відміняє все. Що гніває нас нині,
Те взавтра можемо простити ми людині.
Родріго мужністю навік тебе здобув,
Та ворогом тобі я б непрощенним був,
Якби прискорював, що з часом має статись,
І силував тебе з ним зараз обвінчатись.
Ні — рік тобі даю, щоб сльози осушить.
Родріго! Знов прийшла для тебе славна мить!
Прийми ж із рук моїх моєї ласки вияв.
Як маврів у краю ти нашому розвіяв —
Війська мої веди на їхні береги
І плем'я їх рубай вороже до ноги.
Ти Сідом звешся в них,— тепер подбай же, сину,
Щоб стати королем на їхню всю країну.
Та серед подвигів про неї пам'ятай,
Любов Хіменипу і шану здобувай.
Дон Родріго
Щоб чеспо заслужить Хіменине кохання
І ваше вволити, королю мій, бажання,
Яких би подвигів я довершить не міг!
Огрітий променем таких надій святих,
Я найстрашнішого не побоюсь походу!
Дон Ферпандо
Іди ж! Хімепу ти дістанеш в нагороду,
Як стріне славою тебе моя земля.
Вповай лише на час і вір у короля,
Що слова пе зламав ніколи ще свойого.
Іди! Ясна тобі хай стелеться дорога.