СЦЕНА II
Інфанта, Хімена, Леонора, Ельвір а.
Інфанта
Прийшла я не твою утишувать печаль,
Прийшла до сліз твоїх і свій додати жаль.
4 М Рильський, т. 9 49
Хімена
Пощо смутитись вам? Велике нині свято!
Вам треба тішитись і пебо прославляти,
Принцесо, плакати ніхто не має прав:
Родріго лютого напасника прогнав
І землю визволив од горя, од загину...
Я, тільки я в тому для сліз найшла причину.
Він чесно послужив отчизні й королю —
І лиш мені завдав ще глибшого жалю.
Інфанта
Хімено, слави він тепер засяг гучної!
Хімена
Ах, чула — із хвали набридлої людської
Лиш гадка виникла в душі моїй сумна:
На полі ратпому відкрилась путь ясна
Для того, хто згубив любов свою навіки.
І п ф а н т а
Чому ж набридлими зовеш вихвальні крики?
Таж Марса юного обрала ти колись,
І лаври, що йому круг чола заплелись,—
Твойого вибору ухвала і признання.
Хімена
Що лаврів більшає, то глибшає страждапня
І серце крається ще болючіш тому,
Хто, скарб утративши, ціни дознав йому.
Ох, муко нелюдська в душі, що полюбила!
Як слава зростає — росте й любові сила.
Та обов'язок свій поставлю над усім —
І на коханого смертельний скличу грім.
Інфанта
Ще вчора мала ти за це велику шану;
Всі, бачивши твою чесноту нездоланну,
Хвалили й славили, хоч тута брала всіх,
Що мусила єси зазнати мук тяжких...
Хімена
Вас не послухати вважала б я за зраду.
Інфанта
Усе змінилося по вчинку голоснім.
Родріго — наш герой, підпора нам усім,
Народу влюблеиець, одна надія в скрутах,
Кастілії краса і пострах маврів лютих.
Він давні їх борги примусив заплатить,
І отчий дух в йому відроджений горить.
Сказавши коротко: шукать його загину,—
То краю рідному готовити руїну.
Про мсту волаючи, чи ж маєш право ти
За батька — кров і смерть усій землі нести?
Він винен,— чим же ми перед тобою винні?
За що ти нас усіх скарати хочеш нині?
Річ про одруженпя пройшла на вік-віків;
Він ворог став тобі, твого він батька вбив,
Нема пробачення таким тяжким провинам...
Так одбери ж любов — життя його лиши нам.
Хімена
Ах, неї добрості не осягти мені!
Мій справедливий гнів межі не знає, ні!
Хай буде цей герой пайвеличиішим рівен,
Хай любий королю, хай милий і мені він,—
Я лаври, що йому судилося дістать,
Під кипарисами повинна поховать.
Інфанта
Той годен похвали, хто за отця відплати
Від найлюбішого наваживсь вимагати,
Та буде між людьми той славен над усе,
Хто для отчизии рід у жертву принесе.
Повір мені, повір — для нього кари досить,
Що вічну рану він од тебе в серці носить.
Згадай лиш, чим йому завдячує земля!
Чого ж просить мені тепер у короля?
Хімена
Що вирече король — те у монаршій волі,
Інфанта
Сказала я доволі,—
Подумай же, розваж, Хімено, все тепер.
4*
51
Хімена
Я знаю тільки те, що батько мій умер.
СЦЕНА III
Дон Фернандо, дон Дівго, дон Аріас, дон Родрі-
го, дон Санчо.
Дон Ферпандо
Достойний паросте уславленого роду,
Що вірно слугував і тронові, й народу,
Потомку пращурів, що ти їм дорівняв,
Коли Кастілії на оборону став,—
Безсилий гідно я тебе нагородити:
Я менше дам тобі, ніж дав тепер мені ти.
Із краю отчого лиху прогнавши рать,
Не давши ворогу мій скіпетр захитать,
Орду напасників розбивши беззаконну
Раніш, ніж я війська послав на оборону,
Такими вчинками ти того заслужив,
Що перевищуб і вдячність королів.
Та чув я: бранці ті, царі великородні,
Іменням Сід тебе звеличили сьогодні.
По-маврітанському Сід значить володар,
Прийми ж це пазвище як пайгойиіший дар!
Віднині Сідом будь, в усіх краях відомим,
Гренаді пострахом і для Толедо громом,
Підданцям же моїм хай слово це всякчас
Про те нагадує, що ти вчинив для нас.
Дон Родріго
Велика надто честь, королю велеможний,
За послугу дрібну, яку зробив би кожний,
І червопію я, почувши з уст ясних
Високі похвали, що я не годеп їх.
І плоть моя, і кров — це я нехибно знаю —
Належать не мені, а батьківському краю,
І в жертву їх віддать за честь його, за трон,
Це для підданого повинність і закон.
Дон Фернандо
Повинність! Хто ж із тих, що маю під рукою,
В її виконанні зрівняється з тобою?
Лише хоробрості, яка границь не зна,
Відкрита подвигів таких височина.
Прийми ж хвали мої — і розкажи, герою,
Усі подробиці страшного того бою.
Дон Родріго
Владарю, чулисьте напевне, що тоді,
Як супротивитись належало біді,—
В отця мого зійшлись поплічники і друзі —
І мій збудили дух, що занепав у тузі.
Даруйте ж, що на чин я зважився такий,
Не мавши дозволу. Надходив час лихий,
Загін був зібраний, готовий був до бою,—
А я — я, мусивши накласти головою,
Коли б на очі вам під ту з'явився мить,
За вас її волів, королю, положить.
Дон Фернандо
За дивну сміливість, за гідний слави вчинок
Тобі прощаю я безумний поєдинок —
І слів Хіменииих я слухатиму, лиш
її жаліючи. Кажи ж тепер скоріш —
Що далі?
Дон Родріго
Військом тим згодився я доводить,—
І от з одвагою вперед воно виходить.
П'ять сотепь вийшло нас, а в порті це число,
Усе збільшаючись, в три тисячі зросло:
Ватагу бачивши озброєну й готову,
Ті, хто злякався був, набрались духу знову.
Для двох третин я дав сховатися наказ
По суднах, що були у пристані якраз,—
А решта, кількістю зростаючи щохвилі,
Жадна у славному себе явити ділі,
Під доводом моїм на землю залягла
І притаїлася. Так ніч нам перейшла.
Сторожі я звелів сховатися так само —
Все задля хитрощів. Признаюсь перед вами,
Що влади певної на те не мавши сам,
Накази вашим я покріплював ім'ям.
Бліді світилися в блідому небі зорі,—
І тридцять кораблів у млистому просторі
Ми враз побачили. Іїїумуючи, приплив
Несе до пристані і море, й ворогів,—
Та не стає ніхто чужинцям на заваді.
Вони розглянулись, вони веселі й раді:
Ніде ні воїнів, ні вартових нема,
Безлюддя мертве скрізь і тиша скрізь німа.
Причалили — зійшли — і рушили по здобич,
Не чуючи, що ми позалягали обіч,—
І враз ми вдарили, і крики голосні
Луною грізною одбились вдалині:
То наші з кораблів на них одповідали.
Надбігли і тамті — і маври задрижали,
Безладно збилися, не стаючи до лав:
Такий безумний жах знічев'я їх опав.
Пограбувати йшли — а довелося битись!
Ми ж не даємо їм дихнути й роздивитись,
Січемо, тнемо їх, річками ллємо кров.
Та от поволі страх минувся й перейшов:
Опам'ятавшися, стають вони до шику
І силу знов свою відроджують велику,
Щоб як не жданої доскочити мети,
Та хоч у чесному змаганні полягти.
Міцною рушили на нас вони стіною —
І не один боєць наклав тут головою,
І зчервонілися і річка, й суходіл,
І смерть буяла скрізь. О, скільки славних діл,
Високих подвигів заховано у млі тій,
Де воїн з воїном стиналися, неситі,
Де кожен сам собі єдиний свідок був,
А долі вироку ніхто ще не збагнув!
Я бігав, я літав між нашими бійцями,
До зваги кличучи, вертаючи до тями,
Та поки ніч свого не доплила кінця —
Я й сам таємного не відав рішенця.
Лиш ранок нам приніс видиму перемогу,
Смертельну в ворогах посіявши тривогу,—
А тут до нас іще один загін прийшов,
І страх загибелі їх смілість поборов.
Вони до кораблів — рубають там кодоли —
Безладно кидають страшне криваве поле
І — з диким розпачем у криках голосних —
Втікають, про царів не дбаючи своїх:
Так честь забулася в побої тім жахливім...
Відплив односить їх, занесених припливом,—
А їхні два царі із горсткою смільків
Ще б'ються, тиснені від наших вояків,
І продають життя високою ціною.
Даремне я вмовляв покласти марну зброю,—
Затяті в відповідь мечі стискали, знай.
Аж як побачили, що всім надіям край,
Що їхні всі лягли, що їх зосталось двоє,
Дались до рук мені — і по шумливім бої
Німотна тиша скрізь навколо залягла.
Я ж, довершаючи, що доля прирекла,
Вам одіслав царів, узятих у неволю...
СЦЕНА IV
Дон Фернандо, дон Дієго, дон Родріго, дон Аріас,
дон Санчо, дон Алонсо.
Дон Алонсо
Сюди Хімена йде суда просить, королю.
Дон Фернандо
Ох, обов'язок мій — яка ж це річ сумна!..
Не хочу, щоб тебе побачила вона;
Іди ж мерщій відсіль, нещасний мій герою,—
Та дай хоч обійму, сумуючи з тобою.
Дон Родріго виходить.
Дон Дієго
Зло в неї на устах, але в душі любов.
Дон Фернандо
Це перевірити нам слушний час прийшов.
Удайте всі печаль...
СЦЕНА V
Дон Фернандо, дон Дієго, дон Аріас, дон Санчо,
дон Алонсо, Хімена.
Дон Фернандо
Збулися ваші мрії;
Хоч з перемоги вся Кастілія радіє,
Та переможця вже не бачити тепер:
Від ран знесилений, Родріго нині вмер.
Хваліть же небеса, котрі за вас помстились.
(До дона Дієго.)
Погляньте, як лице у неї відмінилось.
Дон Дієго
Зомліла! Зрадила себе в єдину мить!
Від ока вашого вона вже не втаїть,
Яка нечувана пече їй серце мука
І як болить її з укоханим розлука!
Хімена
Родріго вмер? Умер?
Дон Фернандо
Ні, доню, ні — живий
І пал заховує до тебе вірно свій!
Утиш печаль свою, що виплива з кохання.
Хімена
Буває й з радощів надмірних зомлівання.
Як несподівано прийде жаданий час,
Останні падають, королю, сили в нас.
Дон Фернандо
Ти хочеш, щоб очам ми не доймали віри?
Всі ж бачили твій жаль і вболівання щире.
Хімена
Гаразд, признаюся: на цім, королю, край,
Якого досягти безумний міг одчай!
Так, справді з розпачу тяжкого я зомліла,
Що смерть перетяла моєму гніву крила.
Якби за долю й честь отчизни він поліг,
Я мусила б зректись усіх надій своїх,
І красний той загин мені б подвоїв муку...
Ні! Прагну я, щоб кат ізвів на нього руку.
Щоб не в лавровому впокоївся вінку,—
На пласі смерть прийняв ганебну і тяжку.
Я смерті за отця, не за отчизну волю.
Хай прах, нехай ім'я розвіється по полю!
Хто ж кубок слави спив, наповнений ущерть —
Безсмертям повива того шляхетна смерть.
Що ж? Тішусь я з його ясної перемоги:
Препишну жертву він складе мені під ноги
Як рідної землі підпора і краса,
Чий голос пролунав під самі небеса,
А чоло світиться у гордому промінні —
І жертва буде ця святої гідна тіні.
Ох! Та куди ж мене надія занесла!
Тепер не можу я вже й того, що могла.
Навіщо сльози ці? Нащо я трачу мову?
Тепер для нього скрізь безпечне місце схову,
По краю вашого найдальші береги.
І я подолана, не тільки вороги!
Втопивши правий суд у їхній чорній крові,
Засяг у тому він собі трофеї нові,—
І ми між двох царів на тріумфальний шлях
За колісницею стаємо в ланцюгах.
ДонФернандо
Занадто ти вдалась у гнів, моє дитятко!
Хто судить, хай збере всі докази спочатку.
Твій батько вбитий, так,— але й призвідця він,
Та й інших досить є для милості причин.
У серця власного поради запитайся:
Та ж володіє там Родріго лиш, признайся,-—
І десь, у схованій душевній глибині,
За милого свого ти дякуєш мені.
X і м е н а
Мій милий! Лиходій, що вбив отця мойого!
Той, хто довів мене до розпачу тяжкого!
До чого тут слова, до чого сльози й гнів,
Які не слухають гірких моїх жалів!
Королю! Де плачі нічого вже не важать,
Дідизни звичаї до борні взятись кажуть.
Мечем іскривджена, я й звірюся мечу
І ворогові ним лихому відплачу.
Хто голову його подасть мені відтяту,
За нагороду я повинна тому стати.
3-між ваших лицарів той буде муж мені,
Хто чесно подола Родріго у борні.
Прошу це ознаймить, королю милостивий.
Дон Фернандо
Хай ніби суд отак вершиться справедливий,
Та звичай цей не раз і тих нам убива,
Ким наша держава і славна, і жива.
Буває, що в такім зітнувшися двобої,
Не винний наклада, а правий головою.
Занадто краєві Родріго дорогий,
Щоб жеребок йому подати цей страшний,—
І хоч велике він тобі сподіяв горе,
Та з маврами поплив і злочин той у море.
Дон Дієго
Королю! Та невже зламати ви ладні
Той звичай, що родивсь у давній давнині?
Що скаже ваш народ? Що скажуть вороги нам.
Як над підданцем ви зласкавитесь єдиним,
Дозволивши йому на поле не ступить,
До смерті красної шукати честь велить!
Незаплямоване ім'я б його зчорніло!
Ні! Хай за вчинок свій відповідає сміло!
З одважним графом він одважно став на бій,—
Хай обов'язок же і далі чинить свій.
Дон Фернандо
Вам того хочеться? Ну, що ж — я дозволяю.
Та тільки лицарів найдеться тих без краю,
Що схочуть славного для слави подолать
І любий дар собі у нагороду взять.
Тож, хоч згодився я уволить вашу волю,
Єдиний тільки бій, з одним бійцем дозволю.
Даю до вибору тобі, Хімено, всіх,—
На поле виступить один лише з-між них.
Дон Дієго
Усім одкрийте ви, владарю можний, поле,—
Ніхто не зважиться на нього стать ніколи.
По тих ділах, які явив Родріго нам,
Хто схоче важити і славою, й життям?
Кого Родрігова правиця не злякає?
Хто сміливість таку або ж зухвальство має?
Дон Санчо
Ось я — зухвалець той чи сміливець.