Твого суперника осяяне ім'я.
У полі чистому, Родріго, бачив я
Його в скривавлених, укритих пилом шатах,
Коли в покоси клав він ворогів завзятих.
Дон Родріго
Скажи ж, як зветься він... ,
Дон Д і є г о
Не тільки це ватаг,
Не тільки войовник, уславлений в боях,—
Отець Хімени це...
Дон Родріго
Що? 1
Дон Д і в го
Так,— я розумію
І добре знаю все. Та хто тавра но змив
З ясного імені — тому не варто й жить.
Ще гірше, сину мій, образа та болить,
Яка нам від руки прийшлася дорогої.
Ти чув мої слова — ми скривджені обоє —
Іди ж і відплати за себе й за отця.
Мені лиш плакати, Родріго, без кінця,
Тобі — за месника судилося устати.
Іди, біжи, лети,— скарати чи сконати!
2 М Рильський, т. 9
17
СЦЕНА VI
Дон Родріго
На смерть поранений стрілою, що як грім
У серце влучила і все життя розбила,
Бездольним месником за справедливе діло,
У жертву випадкам принесений грізним,
Незрадного меча не в силі я підняти,—
Стою й не рушусь мов заклятий.
Щасливий видився кінець,
І от образу мій отець
Дістав із рук отця Хімени.
Які чуття страшні в душі моїй киплять!
Кохання там і честь у битві затялися.
За батька відплатить — коханої зректися!
Любові звіритись — повитшість ізламать!
Прийшло до вибору — або безчестя чорпе,
Або страждання необорне.
Що маю, боже, я вчинить?
Яка дорога перед мене?
Образу лютую простить
Чи покарать — отця Хімени!
Веління гордості і пристрасті полон,
Кохана, батько, честь, єдині чисті мрії...
Життя однаково навіки спопеліє,
Чи серце я стопчу, чи батьківський закон.
Душі одважної пораднице в двобої,
Ти невблаганна, вірна зброє!
Віщуючи покару й гнів,
Навіщо ти в руці у мене?
Щоб долю я свою розбив?
Щоб я убив отця Хімени?
Умерти, зникнути! Живого пе мине
Із рук обранниці трутизна безнадії:
Як не помщуся я — зневагою окриє,
Помщуся — чорною клятьбою проклене.
І хоч презирство я, хоч гнів її побачу —
Навіки наречену втрачу!
Шкода рятунку вже й шукать
І ліків не найти для мене...
Коли сконати — то сконать,
Але не скривдивши Хімони!
Та вмерти, батьківський зламав^*1 заповіт!
Щоб у літописі іспанськім записали
Мене між зрадників, що честь і РІД топтали!
Ім'я знеславили на цілий славне світ!
Коханню слугувать — безумне то бажання,
Коли прийшов кінець кохання!
Так геть спокусу навісну!
На бій піду і честь верну,
Як не вернути вже Хімени!
Мій розум був пригас, та він ясї"ое зпов.^
Не мила, ні! Отець закон мені цайвищий.
Упасти — то впаду на чеснім бойовищі.
І чисту кров проллю, а не зрадлйвУ кРов!
Як обов'язок міг забуть я на хв#линУ?
Вперед — до помсти чи заг#нУІ
Чи міг буть інший рішенець?
Чл інша путь була у мене?
Образу мій старий отець
Прийняв із рук отця Хімени
АКТ ДРУГИЙ
СЦЕНА І
Доп Аріас, Граф.
Граф
Так, правда,— тільки вам одному 4е кажу,-
Погарячився я, переступив межу-
Та вчинок зроблено — нема на цього ліків.
Дон Аріас
Учинок той на вас велике горе скликав,
І лиш покірністю могли б ви королі3.
Страшний, иечувапий затамувати гтв"
Вам оправдань пема, шкода їх і шукати,
Бо тільки здумайте, хто вимага відплати,
Кого ображено! Яка тяжка вина!
На ласку здатися — от рада вам одна!
Граф
У короля в руці моє життя і доля.
2*
19
Дон Аріао
Дійшли ви в запалі надмірної сваволі,
Але король іще ладен це вам простить.
Він каже: я велю. Зробіть, як він велить.
Граф
Для слави й гідності, на полі бою зрослих,
Гріх не такий уже зламати часом послух.
Провина хай тяжка на мене налягла,
Та переважують гучні її діла.
Дон А р і а с
Немає діл таких, щоб можна вимагати
Слузі найкращому у короля заплати.
Одкиньте гордощі! Правдивий той слуга,
Хто чинить, як король від нього вимага.
А з вашої пихи загип для вас постане.
Граф
Лиш пересвідчившись, я вам повірю, пане.
Дон Аріас
Ви забуваєте про королівську міць!
Граф
Хай інші стеляться і упадають ниць,—
Я не боюсь його у всім краю єдиний:
Коли загину я, то й держава загине.
Дон Аріас
Король розгніваний — і не бере вас жах?
Граф
Без мене скіпетра не вдержить він в руках,
Як голова моя впаде к підніжжю трона,
То в нього з голови покотиться корона.
Дон Аріас
На бога, киньте ви цю горду маячню,
Опам'ятайтеся!
Граф
Я знаю, що чиню.
Дон А р і а о
Що ж я скажу йому? І з чим вернусь до нього?
Граф
Скажіть, що честі я не зраджу ні для кого.
Дон Аріас
Таж слово короля — підданцеві законі
Граф
Дарма: перейдено, мій пане, Рубікон.
Дон Аріас
Прощайте! Звірились на себе ви у всьому,
Але ж і лаври вас не захистять від грому.
Граф
Грім по зляка мепе.
Дон Аріас
Глядіть, щоб не побив!
(Виходить.)
Граф
Хай так! Хай тішиться Діего лютий гнів!
Хто смерті сміливо у вічі заглядає,
Для того на землі страшних погроз немає.
Без щастя можу я віка свого дожить,
Та не зостануся без честі ні на мить.
СЦЕНА II
Граф, дон Родріго.
Дон Родріго
Прошу уваги я.
Граф
Я слухаю.
Дон Родріго
Чи знаєш
Ти Дон Дієго?
Так.
Дон Родріго
Чи славу пам'ятаєш,
Якою він навік ім'я своє повив?
Чи тямиш, що усіх цей муж перевершив?
Граф
Ну, може й так.
Дон Родріго
Огонь у погляді мойому —
То спадок батьківський.
Граф
Гаразд — і що ж потому?
Дон Родріго
Ходімо — знатимеш.
Граф
Зухвалець молодий!
Дон Родріго
Вгамуйся! Хто в душі заховує своїй
Чуття шляхетності і честі дух високий,
Той пе зважатиме, чи повні має роки,—
І стане сміливо .між сміливі бійці.
Граф
Ти ж зброї ж не тримав іще в своїй руці —
І хочеш мірятись, безумче, ізо мною?
Дон Родріго
Таких, як я, за мить в руках держати зброю
Навчають гордощі і справедливий гнів.
Граф
Ти знаєш, хто я?
Дон Родріго
Так. Хтось інший би тремтів,
Самого імені злякавшися твойого.
Укрита лаврами життя твого дорога
Мене, одважного, рокує на загин.
Та я устав тепер як месник і як син,
І хай всі дні твої тріумфами повиті —
Неподоланного не може бути в світі.
Граф
Хоробрість, що бринить у мужніх цих речах,
Іще раніше я в твоїх ловив очах.
Я бачив, як ростеш ти лицарем завзятим
І наректи тебе хотів коханим зятем.
Родріго! Тішусь я, що силу ти знайшов
Ім'ям повинності перемогти любов,
Що величчю душі ти подолав кохання,
Що справді гідний ти мого пошанування.
Дочку збиравшися віддать до тебе в дім,
Не помилився я у виборі своїм.
Тепер, милуючись па сміливість безкраю,
До піку юного великий жаль я маю.
Спинися ж! Не ступай на цю фатальну путь:
Замало честі я у тому б міг здобуть,
Якби зборов тебе в нерівному двобої.
Там тільки славою вінчаються герої,
Де небезпека їм перетинає шлях.
А знавши наперед, що ти в моїх руках,
Я каяття собі на цілий вік придбаю.
Дон Родріго
Ціною честі я життя окрити маю?
Хто сміє це казать?
Граф
Іди відсіль.
Дон Родріго
Ходім:
Доволі тих розмов.
Граф
Чи ги в житті своїм
Уже зневірився?
Дон Родріго
Чи ти боїшся смерті?
Так! Правда! Синові годиться краще вмертп,
Ніж батькову ганьбу ганебно пережить.
СЦЕНА III
Інфанта, Хімена, Леонора.
Інфанта
Хімено! Знаю я, душа тобі болить,—
Та вір, що перейде година неспокою,
І хмара, що тепер зависла над тобою,
Як соп, розвіється, розтане, як мана.
Хімена
Шкода! Душа моя сколихана до дна,
Надії вмерли там, і невідклична буря
Мій човник розіб'є об береги похмурі.
Чи знала ж, відала про долю я страшну?
За хвилю перед цим щасливу новину
Я повідала вам, я, люблена, любила,
Ясна мета мені в очах полуменіла.
І раптом — пролунав лихої вісті грім,
Кінець віщуючи надіям золотим.
0 проклята пихо, о гордощі неситі!
Людей найкращих ви вбиваєте на світі!
Пощо я мушу вам тяжку платити дань
І8 невтоленних сліз та із гірких зітхань?
Інфанта
Коли зчинилася та сварка в мить єдину,
То й промине вона так само за хвилину!
Де стільки гомону — не буде лиха там,
1 помирити їх король бажає сам.
А я, щоб знов життя цвіло тобі щасливе,
Ладна зробити все, хоч би і неможливе.
Хімена
Даремні заходи! Хіба ж те слово єсть,
Яке примирюе посварених за честь?
Де дві душі злоба і помста охопила,
Не допоможе там ні розум, ані сила;
Хай навіть кожен з них чуття свої втаїть,—
Огонь захований іще палкіш горить.
Інфанта
Погасне той огонь, те полум'я шалене,
Коли ясна любов Родріго і Хімени
В святому шлюбові святий прийме вінець:
То буде радісний незлагоді кінець.
X і м е н а
І прагну цього я — і марити не смію;
Не знавши їх обох, ще мала б я надію,—
А знавши, в розпачі од вас не потаюсь:
Минулим мучусь я, прийдешнього боюсь.
Інфанта
Та хто страшний тобі? Хто? Дід той нездужалий?
X і м е н а
Родріго — сміливий!
Інфанта
Там сміливості мало,
Де супротивником дозрілий муж стоїть.
Він надто молодий.
X і м е н а
Дозріє він умить,
Як помста виведе його на поле бою!
Інфанта
Єдиним словом ти у нього вирвеш зброю:
Тебе кохаючи, скориться він тобі.
X і м е н а
Та чи ж поможе це лихій моїй журбі?
Скориться — і впаде на нього вічний сором,
А не скориться — я впаду під вічним горем.
Чи ніжній пристрасті він перевагу дасть,
Чи обов'язок тут появить більшу власть,—
Мене хоч стид поб'є, хоч мука нескінченна!
Інфанта
Високий має дух сумна моя Хімена,
І думки ницої довіку не прийме.
Та що, коли в полон рука моя візьме
Твого коханого, щоб — сміливістю повен —
Примирних він не міг зламати перемовин,—
Чи заспокоїться тоді душа твоя?
X і м е н а
Принцесо! На таке пристану радо я!
СЦЕНА IV
Інфанта, Хімена, Леонора, паж.
Інфанта
(до пажа)
Поклич Родріго нам.
Паж
Із графом віп...
Хімена
О мати
Господня!
Інфанта
Що ж, кажи...
Паж
Покинули палати
І вдвох пішли...
Хімена
Самі?
Паж
Так. І здалось мені,
Що сперечалися.
Хімена
Нема рятунку, ні!
На поєдинкові одному з них умерти! —
Принцесо! Вибачте за порив цей одвертай...
СЦЕНА V
Інфанта, Леонора.
Інфанта
О, муко! Ні межі не маєш ти, ні дна.
Хімени жаль мені — та постать чарівна
її коханого встає перед очима.
І страшно здумати: та грань, яка між ними
Від цього колоту навіки залягла,
Моєму серцеві надію подала,
Що може...
Леонора
Як? Ізнов ганебне те кохання
Шляхетну душу вам тривожить, ясна пані?
І її ф а и т а
Ганебним не :ювп мойого почуття,
lío дорого воно для мене над життя,
І маєш ти його віднині шанувати.
Сама я з пим борюсь — не можу подолати
І лину в безумі до того, хто тепер
Хоча б живий зоставсь, а для Хімени — вмер!
Л е о и о р а
Як? Гідність ви свою зневажили, розбили,
І перед пристрастю вже й розум ваш безсилий?
Інфанта
Ох, що по розумі, як серце розтииа,
Як серце впоює солодка трутизна!
Коли недужому в недузі чар таїться,
Не хоче ліків він і лікаря боїться!
Леонора
Вам любо мучитись, вам солодко страждать,
Але ж не гідний він із вами в парі стать!
І н ф а п т а
Це знаю добре я, проте любов уміє
Спокусливі в душі розбуджувати мрії,
Подумай: як уб'є Родрігова рука
Наймогутнішого в Кастільї вояка,—
Чого не зможе він, хоробрий, учинити?
Чи ж буде соромно тоді його любити?
На славну ступить він, на переможну путь,
Народи перед ним і царства упадуть —
І серцю видиться у мареві принади:
Прийняв корону він од гордої Гренади,
І маврів стовписька розвіяв, наче дим,
І Арагопія склонилась перед ним,
І Португалія йому під руку стала.
А переможцеві ще перемог замало,
І морем лине він до інших берегів,
І африканською крівлею окропив
Лавровий свій вінок...