Тільки могутній Діомед стояв похмурий, мовчазний біля своєї колісниці. Раз у раз витирав він чорну кров — вона і досі сльозилася з рани, що завдав йому славетний троянський лучник Пандар.
І могутній герой ослаб, рука вже затерпла, а піт рясно зросив йому лице, груди і плечі.
Яснозора Афіна підійшла до Діомеда і, спершись рукою на його бойову колісницю, озвалась:
— Діомеде, ти не схожий на свого батька Тідея, що завжди рвався до бою. Ось я стою поруч, твоя оборона і підмога, але й це не додає [43] тобі снаги. Чи ти втомився від довгого бою, а чи пойняв тебе ганебний ляк? Тоді ти не можеш зватися більше Тідеєвим сином. Сумно відказав на те могутній Діомед:
— Зевсова дочко, грізна богине, я впізнав тебе, тож, не криючись, скажу щиру правду: ні, не важка втома і не ганебний ляк пойняли мене. Згадай: ти сама заборонила нам битися з безсмертними богами. А тепер я завважив, що троянців у кривавій битві веде сам бог війни Арей.
— О Діомеде, любий моєму серцю! Вже ти не бійся ні Арея, ні інших богів. Сміливо змагайся з ними — я сама стану тобі за помічницю.
Мовивши так, з колісниці богиня зіпхнула Стенела
Рухом руки, і він безодмовно зіскочив на землю.
На колісницю зійшла вона й стала біля Діомеда,
В бій пориваючись. Важко вісь застогнала дубова
Під тягарем страшної богині й найкращого мужа.
Віжки й батіг в свої руки вхопила Паллада Афіна
І до Арея погналася однокопитними кіньми.
А для того, щоб розпалений боєм Арей не помітив її, Афіна Паллада вкрилася Аїдовим шоломом і стала навіть для бога незрима. Арей же саме знімав обладунок із величезного воїна, якого щойно убив. Угледівши Діомеда на колісниці, кровожерний бог залишив убитого і, ближче підбігши, щосили кинув у героя свого смертоносного списа. Та яснозора Афіна простягла руку і відсторонила той спис.
Ту ж мить могутній Діомед і собі замахнувся списом, а грізна Афіна Паллада безжально встромила його Ареєві в бік. Моторошно зойкнув бог війни, наче десять тисяч дужих мужів воднораз застогнали, і від того зойку холодний жах пойняв обидва війська. Глянув Тідеїв син, і йому здалося, що розлючений Арей-мужовбивець знявся на небо темною хмарою.
Діставшись до сніжно-білих верховин Олімпійських, Арей сів біля Зевса і показав йому свою рану, з якої цебеніла кров.
— Зевсе, наш батьку! — жалісно почав він.— Невже не гнівить тебе оця жахлива рана? Завжди ми, безсмертні боги, мусимо тяжко страждати, коли смертним людям виявляємо ласку. Всі ми слухняно коримося твоїй волі, тільки дочку свою, що в неї на думці самі [44] лиш злочинства, ти ніколи не спиниш владним батьківським словом. Нині вона напутила Діомеда змагатися з нами, олімпійцями. Спершу він поранив у руку, ніжну Кіпріду, а тоді зухвало встромив свого довгого списа і мені ось у бік. Добре, що я врятувався втечею, а то ще довго зазнавав би жахливих мук від його несхибної зброї.
Похмуро глянув на свого войовничого сина громовладний Зевс і мовив:
— Навіщо ти сів біля мене і бідкаєшся, підступний Арею? Ти найненависніший мені з усіх богів, що живуть на священному Олімпі, бо над усе полюбляєш війни криваві, убивства та чвари. Вдався ти в свою матір, войовничу Геру, яку навіть я ледве годен угамувати. Та все-таки — ти мій син, тож я не можу допустити, щоб ти тяжко страждав.
І Зевс повелів лікареві Пайону загоїти Ареєві рану. Пайон мерщій помастив рану протиболющою мастю, і кров, загуснувши, враз перестала струміти. Юна Геба обмила бога війни та вбрала в прегарні шати.
А невдовзі повернулися на високий Олімп і Гера з Афіною на золотій колісниці, щиро радіючи з того, що приборкали невгамовного бога війни.
ПРОЩАННЯ ГЕКТОРА З АНДРОМАХОЮ
У широкій долині, між течій швидких Скамандру та Сімоенту, точився і далі кривавий бій. Блищали на яскравому сонці мідно-гострі списи, і падали один за одним ахейські й троянські герої.
Хоробрий Еант Теламонід, надія й підпора ахейського війська, перший прорвав ворожі лави, а за ним — гучномовний Діомед, Одіссей хитромудрий, Несторів син Антілох та обидва державні Атріди. Менелай захопив у полон троянського героя Адраста, чиї коні з переляку понесли і розбили об тамарисковий кущ бойову колісницю. Адраст упав з неї сторч головою, і ту ж мить Менелай замахнувся на нього довгим списом. Та Адраст кинувся спартанському володареві в ноги і, обіймаючи їх, став ревно, крізь сльози, благати:
— Подаруй мені життя, доблесний Атріде! Мій батько, дізнавшись, що я опинився в полоні на ахейському судні, дасть за мене щедрий викуп, має-бо в своєму домі досить золота, міді й заліза.
Зворушили ці слова Менелаєві серце, і він уже хотів був віддати бранця своїм воїнам, щоб одвели його до кораблів, аж тут наспів сам Агамемнон, володар мужів. [46]
— Менелаю, який же бо ти легкодухий! — заволав він спересердя.— Чого це ти дбаєш про троянців? Чи вони мало завдали тобі кривди? То слухай мене: нікого не брати в полон! Хай жоден троянець не уникне смерті й загине без сліду, без похорону.
Послухався Менелай і відштовхнув од себе Адраста. Враз Агамемнон устромив гострий спис у бранця.
А в цей час мудрий Нестор, володар пілоський, повчав гучним голосом ахеїв:
— Друзі! Герої! Не кидайтеся відразу на здобич — коштовну зброю, колісниці чи коней. Не тягніть усе це до своїх кораблів — іще встигнете! Тож уперед, не відставайте від перших шерег!
Так казав старий Нестор, збуджуючи відвагу і спритність в ахеях. Мабуть, не витримали б троянці їхньої навали й побігли б, знеможені, за міський мур, та віщий Пріамів син Гелен розшукав шоломосяйного Гектора, а поруч нього — Енея, і став умовляти обох:
— Слухай-но, Ректоре, і ти, Енею! Ви ж найсміливіші й наймудріші троянські вожді. Тільки ви можете спинити перед муром настрахане військо. Тож ідіть і спиніть! А тоді, як наше військо знову запалиться бойовим духом, ми залишимося тут, а ти, Ректоре, підеш у місто, до батьківського дому, і скажеш матері нашій, хай збере вона найповажніших троянських жінок і піде з ними в акрополь, до храму Афіни Паллади. Хай візьме з дому найбільше і найкоштовніше покривало і покладе його в храмі перед яснозорою богинею. Та ще хай наша мати пообіцяє могутній Афіні принести в жертву дванадцятеро однорічних бичків, які ще не ходили в ярмі. Тільки б Афіна зласкавилася над нашим містом, над безпорадними жінками і дітьми.
Послухався великий Гектор свого мудрого брата. Відразу ж зіскочив із колісниці й подався обходити військо, спонукаючи троянців до бою. І знову все завирувало в долині.
Враз обернулись трояни і рушили проти ахеїв.
І подалися аргеї назад і різню припинили,
їм-бо здалось, що з укритого зорями неба спустився
Хтось із богів до троян — так відважно вони обернулись.
А блискучий Гектор гукав дужим голосом:
— Трої хоробрі сини! І ви, наші славні союзники! Будьте мужами, згадайте вашу відвагу! Я ж поспішу до Іліона сказати мудрим старійшинам [47] та нашим вірним дружинам, щоб палко молилися вічним богам та обіцяли принести їм щедрі дари.
По тій мові Пріамід подався мерщій до міста, і ще довго виднівся здалеку його блискучий шолом із чорною гривою, що грізно маяла в повітрі, страхаючи ворогів.
Тільки-но ввійшов Гектор у Скейську браму, кинулися до нього троянські жінки, розпитуючи про своїх чоловіків, братів і синів. Не міг славетний герой сказати їм нічого втішного, тільки звелів щиро і палко молитися блаженним богам, бо над усіма, що билися в долині, нависла страшна небезпека.
Нарешті дістався Гектор батьківського дому — великого, гарного палацу із безліччю мармурових кімнат, окремо для кожного сина і для кожної дочки окремо. Незабаром побачив він матір, поважну Гекабу, що йшла з найпрекраснішою серед усіх її дочок — з юною Лаодікою.
Поспішив Гектор до них, привітався, а мати взяла його за руку і, тамуючи хвилювання, спитала:
— Сину мій, чого ти прийшов сюди, покинувши бойовище? Мабуть, знавіснілі ахеї женуть вас до міського муру, і ти прийшов помолитися з троянського акрополя, благаючи ласки в безсмертних? Стривай, я принесу чашу медового вина, і ти зробиш узливання Зев-сові та іншим богам-олімпійцям, а тоді вип'єш і собі, бо вино надає нової снаги знеможеному воїнові під час тяжкого бою.
— Ні, шановна наша мати,— відказав на те великий Гектор,— не давай мені медового вина, щоб я не знесилів од нього і не втратив мужності й відваги. Та я й не насмілюся робити узливання Зевсові брудними руками. Тому, хто весь у крові та болоті, не личить молитися темнохмарному Зевсові. Але ти — ти молитися можеш. Тож збери найповажніших троянок і піди з ними в акрополь, до храму Афіни Паллади.
Далі Гектор переказав матері все, що радив віщий Гелен, і так закінчив свою мову:
— Я ж піду і покличу до війська Паріса, тільки не знаю, чи він послухається мене. О, бодай запалася під ним земля! Скільки страждання приніс він нашому місту, Пріамові-батьку і всім нам, Пріамо-вим дітям!
Пішла засмучена Гекаба у свої світлі покої і звеліла служницям скликати найповажніших троянських жінок до палацу. А сама подалася в гарно пахучу комору, де лежали коштовні покривала тонкої [48] роботи. Одне покривало, осторонь інших, сяяло, наче блискуча зоря на темному небі. Його й узяла Пріамова дружина, сповнена надії на ласку грізної Афіни Паллади.
З великим почтом жінок ішла Гекаба до акрополя. Ось на узгір'ї і храм божественний. Двері їм одразу відчинила жриця Теано, вродлива дружина славного Антенора, упокірника коней. З волі троянців стала вона жрицею в храмі Афіни Паллади і тепер поштиво зустріла найстарших троянських жінок.
З тужними зойками, звівши руки до неба, благали троянки яснозору богиню зглянутися на них, на їхніх синів, що б'ються за високим троянським муром, а жриця Теано поклала променисте покривало Афіні до ніг і сама поряд уклякла з такими словами:
— Вислухай нас, обороно нашого міста, могутня Афіно Палладо! Ми принесемо тобі в жертву дванадцять однолітніх бичків, які ще не ходили в ярмі. Тільки захисти від ахеїв нашу священну Трою, наших славних воїнів і безпорадних жінок та дітей!
Так молилася жриця, а разом із нею троянки. Але грізна богиня не прийняла тих палких молитов.
Тим часом Гектор, блискучою міддю окутий, ішов до Парісового будинку, що його звів сам господар з допомогою найкращих троянських будівничих.