Я і правда тоді думала: ось вони, мої цінності. І збиралася втілювати їх у своєму класі. Я мріяла, як прийду і скажу дітям: беріть! Все моє – ваше.
І в один прекрасний день дійсно сказала: давайте придумаємо закони і будемо за цими законами жити. Дітям пропозиція здалася цікавою, і вони швидко – за два уроки – на придумували багато різних законів, записали їх на альбомний листок і здали мені, щоб я вклеїла листок в рамочку і повісила на самому видному місці.
Я, дуже задоволена, принесла підсумок колективної праці додому і стала трудитися над рамочкою. Поки рамочка сохла, я вирішила вникнути в зміст. І чим далі читала, тим ясніше розуміла: діти, яких я п'ять років вчила прекрасному, доброму і вічному (з чотирьох рочків), – повні кретини. А можливо – навіть напевно – кретини не вони, а їх учителька. Вже вона-то повна кретинка. Демократка. І треба щось з цим робити. І з учителькою, і з цими законами.
Я вирішила: треба спробувати іще раз. По-іншому. Я сказала: подивіться на цю фотографію. Це Януш Корчак. Фашисти відправили його в табір смерті разом з дітьми, і там вони загинули в газових камерах. Але це сталося, коли почалася війна. А до війни Корчак писав книжки і придумував для дітей свята. Він придумав свято першого снігу. У цей день в інтернаті відмінялися уроки, і всі – діти і дорослі – бігли на вулицю грати в сніжки.
Коли випадає сніг, ми теж влаштуємо таке свято. Хочете?
Діти хотіли. І я думала, що успішно впроваджую цінності. Треба тільки дочекатися снігу.
І сніг нарешті випав.
Краще б він не випадав. Це бажання зайвий раз підтверджує кретинізм учительки: адже в наших широтах воно нездійснене. Але я тоді не один раз подумала: "Краще б він не випадав!" […]
Другий запис
Я ніколи не обзивала дітей.
Ні кретинами, ніким. Тому що демократичні цінності зобов'язують поважати чужу особистість. А про себе я думала, що вони – мої перші, мої неповторні, мої неповторні, мої незабутні і не замінимі. Коли вони придумали ці ідіотські закони, я просто впала у відчай. Що в мозкові немає центру демократії. Що не можна послати туди електричний розряд і встановити в класі свободу, рівність і братерство. Іще я зрозуміла, що погано їх учила. Раз вони видумали такі закони. І такі покарання. А до цього я думала, що вчу їх добре. Що їм взагалі зі мною добре. Але виявилося, їм часто бувало погано. Навіть тоді, коли я думала, що їм добре.
І я нічого не знаю про їхнє внутрішнє життя. Про те, що в них всередині. А це так важливо. Це, можливо, найголовніше – думати про їхнє внутрішнє життя. Про те, як там все відбувається. Можливо, центр демократії у них тому і не утворився: я почала не з того кінця.
І я тоді дала собі слово: коли у мене будуть "нові" діти, я почну по-іншому. Я взагалі стану іншою людиною. Не буду більше такою правильною і навантаженою цінностями. Я буду вчитися вдивлятися – щоб вгадувати дещо про внутрішнє життя. Можливо, їм чогось не вистачає для цього життя. Дорослої уваги. Адже хороше словосполучення – "прониклива увага"? Щось подібно проникливого випромінювання, для якого тілесне – не перепона.
А Корчак нехай висить над столом. Нехай дивиться, як у мене вийде. Як я буду грати з дітьми в ігри, які придумаю для них сама. Точніше, яким дозволю вирости з нашого сумісного життя, з нашого важкого сумісного буття.
Другий запис
Для потомків: спеціально переписала в зошит ті самі закони, з яких все почалося. В дужках – мої коментарі. Щоб було зрозуміліше.
Закони(написано зеленим, підкреслено червоним)
1. Не можна битися, поки хто-небудь заплаче. (В тому смислі, що якщо вже когось довели до сліз, то далі не можна).
2. Неможна бити по обличчю.
3. Не можна бити ногами.
4. Не можна, щоб хлопчик бив дівчинку, і навпаки.
5. Не можна лаятися в класі матом.
6. Не можна запізнюватися.
7. Не можна пропускати чергування.
8. Не брати чужі речі без дозволу. (Було "без дозвола").
9. Не заважати вести урок учительці. (Видимо, мені).
10. Не можна пропускати заняття, не попередивши вчительку.
11. Не можна обзивати один одного.
Покарання(написано синім, підкреслено червоним)
1. За сльози людини, яку побили, — Три дні поливати квіти. (Зберігаю пунктуацію).
2. За побиття по обличчю – Додаткове завдання з російської мови.
3. За побиття ногами – додаткове завдання з математики. (Чому вище з великої букви, а тут – з маленької, не знаю.)
4. За бійку хлопчика з дівчинкою вони отримують прибирання в класі чотири дні.
5. За лайку матом – три дні поливати квіти, два дні прибиратися в класі і іще додаткове завдання з російської мови. (Це що – гірше, ніж "побиття по обличчю"?)
6. За запізнення – вивчити вірш.
7. За пропуск чергування – додаткові три дні прибирання.
8. За речі, які взяті без дозволу (народна етимологія) – задавати 15 питань йому з теорії. (Це я придумала таку форму опитування: хтось виходить до дошки, а решта формулюють питання за прочитаним удома. Здавалося – розумно!)
9. За зважання вести урок учительці – вчити правила і вірш. (Особливо мені подобається остання міра.)
10. За пропуск уроків без попередження не ходити на прогулянку і читати десять сторінок (Думаю, зі своєї "улюбленої" книги).
11. За образу один одного – додаткове завдання з російської мови.
Частина друга
9
Щоденник Марсем
Вони думають, я повісила портрет Корчака над столом, щоб бути на нього схожою. Упаси Господи! Для цього потрібно щонайменше здійснити подвиг, загинути в газовій камері. […]
Я не можу цього чути. Я – проти подвигів. Якщо життя нормальне, в ньому не повинно бути подвигів. Я десь читала: в реальності людина не здійснює подвигів. Вона здійснює вчинки. Подвиг це чи не подвиг, вирішують інші люди. Нащадки. Ті, хто може поглянути на чужу смерть зі сторони. Вони думають: ох, як красиво ця людина померла! Справжній герой!
А той, хто дійсно помирає, в газовій камері разом з дітьми, не здійснює ніякого подвигу. Йому тоскно, страшно, боляче. Нестерпно йому. І він зовсім не думає: як же красиво я тут помираю!
Я просто ненавиджу подвиги.
Другий запис
Я просто ненавиджу подвиги — коли їх повинні здійснювати дорослі, в реальному житті. Але діти – це інше.
Діти думають: як добре було б героїчно померти – тільки ненадовго. Сховатися за кущик, підгледіти, як інші будуть тобою захоплюватися, а потім ожити – ніби ні в чому не бувало.
А за це, за твою героїчну смерть, за твій подвиг тобі багато що простять – і тілесну невлаштованість, і темні твої бажання.
Тільки невідомо, де і як здійснити цей подвиг. Немає місця. Не передбачено. Тому що, якщо життя нормальне, людське, ніхто не буде випробовувати тебе смертю. Це життя – про інше. Але ти іще цього не знаєш. Ти нічого не розумієш. Тобі треба справитися з тим, що всередині. […]
Другий запис
Якби у них була можливість здійснити подвиг у вигаданому житті! У вигаданому, але щоб було майже як справжнє. Ніби ти заснув, а потім прокинувся – з подвигом усередині. І далі б з цим жив. А це героїчне всередині – воно як гарантія людської якості, навіть якщо навколо буде нормальне життя і не треба буде дійсно помирати, задихатися в газовій камері.
І взагалі: можливо, якщо здійснювати подвиги в дитинстві, потім, у дорослому житті, ні від кого не вимагатиметься задихатися. Не вимагатиметься подвигів, які будуть визнані після смерті…
Частина четверта
17
Про дитячу любов майже нічого не відомо. На відміну від дорослих, в мозкові деяких учених рано чи пізно що-небудь відкриють.
Звичайно, діти повинні любити свою першу вчительку. Це закон. Навіть для тих, хто не зійшовся з учителькою характерами. Як я — з Тетяною Володимирівною. А потім я любила Марсем, дуже любила, хоча і не могла вирішити, яка вона вчителька – перша чи друга. І може, тут діє який-небудь другий закон.
Ще діти люблять маму і тата. Їх вони люблять з самого початку, до всього, що відбудеться потім. До того, як стане відомо про які-небудь закони. Але в мене не було тата. Якщо тата немає, що відбувається з його долею любові? З тією долею, яка йому призначена? Ніхто не знає.
Якось я спитала в мами, чи буває у дітей любов. Якщо вони вчаться в третьому класі. Або в четвертому. Мамі питання не сподобалося. Вона сказала, це дурнувата тема. Якщо я хочу дружити з хлопчиками, будь ласка. Ніхто не забороняє. І я можу запросити кого-небудь в гості. Наприклад, Петю. Тільки до чого тут любов? Мама навіть трохи розсердилася. Ніби я її неприємно зачепила. А ввечері, у присутності дідуся, заговорила про це сама. Зробила вигляд, що їй дуже смішно, і сказала:
— Тату, ось тут в Аліни питання. Чи можуть хлопчики подобатися маленьким дівчаткам? Буває так, щоб вони любили один одного?
Але дідусь не став сміятися. Він сказав, що завжди любив бабусю і тому не знає. Дідусь зустрів її, коли вчився в інституті. Звичайно, він був тоді молодий. Але його вже не можна було вважати хлопчиком. А бабусю не можна було вважати дівчинкою. Може, якби він зустрів її раніше, в школі, він би і тоді її полюбив, тому що бабусю просто не можна було не полюбити.
— При чому тут бабуся? — мама знову трохи розсердилася. — Аліна запитує, чи може таке серйозне почуття, як любов, виникнути у дітей її віку.
— Так, так, я розумію. Ну, чому ж — ні? Закохався ж Лермонтов перший раз у п'ятирічному віці? Це достеменно відомо. Ти ж сама зачитувала мені з Іраклія Андронникова…
— При чому тут Лермонтов? — маму явно не влаштовував напрямок бесіди. — Лермонтов — геніальний поет, класик.
— Але, Оленько, коли йому було п'ять років, цього ще не знали. Просто виявили, що він закохався… А чому Аліна про це запитала? Її щось тривожить?
— Аліну нічого не тривожить. Просто Наталка заморочила їй голову своїми розказнями, — підвела неочікуваний підсумок мама, яка мала деяке уявлення про Наталчині проблеми. — Краще сходи з дівчатками в театр, щоб вони не забивали собі голову дурницями.
— Звичайно, звичайно, — дідусь любив ходити зі мною в театр. І проти присутності Наталки ніколи не заперечував.
— Мистецтво здатне дати нам відповіді на наші питання. Я ще знаєш кого згадав? Тома Сойєра. Йому було приблизно стільки ж років, скільки Аліні. Може, трошечки більше. Йон в ім'я свого почуття здійснив подвиг. Щось схоже на подвиг.
— Тату, ти невиправний! Том Сойєр — літературний персонаж.