Його ніхто не навідував. До нього не пускали, тому що будь-який мікроб міг його вбити. Зате я провідав бабусю і був шокований, коли її побачив, такою вона виглядала маленькою і схудлою. Як мишка, її й не видно було в широкому синьому халаті. Я стояв посеред кухні дурень дурнем, а вона раптом проказала:
— Іди попрацюй трохи, Грегуар. Запусти механізми. Візьми в руки інструменти. Погладь дошки. Поговори з ними з усіма, скажи їм, що він скоро вернеться.
Бабуся беззвучно плакала.
Я увійшов. Сів. Положив руки на верстат і ось тоді врешті розплакався.
Я виплакав усі сльози, які копичив у собі так довго. Скільки часу я просидів там? Годину? Дві години? Можливо, три?
Коли я піднявся, було легше, всі сльози вийшли, і горя як ніби більше й не було.
Я висякався в стару, заляпану клеєм ганчірку, яка валялася на підлозі, і ось тут-то побачив свій напис… "ДОПОМОЖИ МЕНІ", — було надряпано на верстаку.
Мене прийняли у Граншан. Мені від цього було ні жарко ні холодно. Правда, я радий був поїхати, "розвіятися", як сказав би дід Леон. Я зібрав речі у наплічник і навіть не оглянувся, закриваючи за собою двері своєї кімнати. Перед від'їздом я попросив маму покласти гроші месьє Мартіно на рахунок. Мені більше не хотілося їх витрачати. Мені взагалі нічого не хотілось, крім неможливого. І я вже зрозумів, що не все в цьому житті можна купити.
Тато сам відвіз мене у нову школу – йому треба було у справах в ті краї. По дорозі ми з ним майже не розмовляли. Ми обидва знали, що наші дороги розходяться.
— Ви зателефонуєте мені, якщо будуть новини, добре?
Він кивнув, потім нахилився і незграбно поцілував мене.
— Грегуар?
— Так.
— Ні, нічого. Будь щасливий, намагайся вже, ти цього заслуговуєш. Знаєш, я ніколи тобі не говорив, але думаю, ти хороший хлопець… Дуже хороший.
І він міцно-міцно стиснув мій лікоть, перед тим як сісти в машину.
Я не став першим учнем, до відмінників мені було далеко: якщо чесно, я, мабуть, був останнім у класі. Але вчителі мене чомусь любили…
Наприклад, одного разу мадам Верну, вчителька французької, роздала письмові роботи. Я отримав 6 із 20.
— Сподіваюсь, ваша машинка для чистки бананів вдалася краще, — сказала вона і всміхнулась мені.
Гадаю, вся справа була в тому, що до мене добре відносилися через той мій лист. Всі знали, що я абсолютний нездара, але хоча б намагаюся з цим боротися.
Зате з малювання і у праці я був поза конкуренцією. Особливо у праці. Я вмів більше вчителя, чесне слово. Коли у когось на уроці щось не виходило, то в першу чергу зверталися до мене. Спочатку месьє Жугле це не подобалось, а тепер він бере приклад із своїх учнів: увесь час запитує моєї поради. Умора.
Більше всього я ненавидів фізкультуру. У спорті я з дитячого садка нуль, але тут це особливо кидалось у вічі, тому що товариші підібралися міцні, спритні і любили цю справу. А в мене нічого не виходило: адже я не вмію ні бігати, ні плигати, ні ниряти, ні ловити м'яча, а вже кидати-то й потому… Ні-чо-го. Повний нуль. Пусте місце.
Товариші наді мною сміялися, але не зло.
— Ей, Дюбоск, — говорили мені, — коли ти спорудиш машинку для нарощування м'язів?
Або:
— Бережись! Плигає Дюбоск, готуйте пов'язки!
Раз у неділю я говорив по телефону з мамою і перш за все запитував її, чи є новини. Одного разу вона не стерпіла:
— Слухай, Грегуар, досить. Ти ж знаєш, якщо будуть новини, я відразу тобі повідомлю. Розкажи краще, як ти живеш, що робиш, які у тебе вчителі, які друзі…
А мені нічого було їй сказати. Я щось вичавлював з себе і швидше закругляв розмову. Все, що не стосувалося дідуся, стало мені пофіг.
Мені жилося непогано, але щасливим я не був. Я мучився від того, що нічим не можу помогти діду Леону. Я б гори звернув для нього, я б дав, якщо треба, розрізати себе на шматки і підсмажити на повільному полум'ї. Я готовий був нести його на руках через усю землю, притискаючи до грудей, я б усе що завгодно витерпів, тільки б врятувати його, та яка з цього користь, якщо все одно нічого зробити було не можна. Тільки чекати.
Це було нестерпно. Він же прийшов мені на допомогу у найважчий момент, коли мені це було дуже потрібно, а я що? Ніякої від мене допомоги.
Так я думав до того уроку фізкультури. В меню цього разу був канат з вузлами. Жах. З шести років намагаюсь, але так ні разу і не примудрився на нього залізти. Ніяк. Канат з вузлами – мій вічний сором.
Коли підійшла моя черга, Моно гаркнув: — Увага, увага, зараз інспектор Гаджет продемонструє нам свої панчохи!
Я подивився на верхівку стовпа, до якого був прив'язаний канат, і прошепотів: "Дідусю, послухай! У мене вийде. Я це зроблю для тебе. Для тебе, чуєш?"
На третьому вузлі я зрозумів, що більше не можу, але тільки міцніше стиснув зуби і напружив свої дохлі руки, повні сиркової маси. Четвертий вузол. П'ятий. Все, зараз випущу. Мені це не під силу. Ні, не можна, адже я обіцяв! Я крякнув і сильніше уперся ногами. Ні, все, не можу. Руки вже розмикалися. І тут я побачив хлопців – увесь клас стояв навколо стовпа, далеко внизу. Хтось крикнув:
— Тримайся, Дюбоск! Давай!
Прийшлося іще піднапружитися. Піт заливав очі, руки горіли.
—Дю-боск! Дю-боск! Дю-боск! – надривалися товариші, підтримуючи мене.
Сьомий вузол. Більше не можу. Зараз втрачу свідомість.
А вони там, унизу, скандували титри із мультика:
— Хто йде, хто йде?.. Інспектор Гаджет! Це він, це він!.. Інспектор Гаджет!
Вони підбадьорювали мене, але цього було мало.
Лишилось всього два вузли. Я поплював на руку, потім на другу. "Дідусю, ось він я, дивись! Я посилаю тобі мою силу. Я посилаю тобі мою волю. Візьми їх. Візьми! Вони тобі потрібні. Ти того разу допоміг мені своїми знаннями, а я допоможу тобі тим, що в мене є: візьми мою молодість, моє завзяття, моє дихання, мої м'язи, вони маленькі, та вдаленькі. Візьми їх, дідусю! Візьми все… Будь ласка!"
Гомілки у мене уже кровоточили, я не відчував ані рук, ані ніг. Лишився останній вузол.
— Давай! Да-вай! Да-вааай! – біснувалися хлопці. А голосніше всіх кричав учитель. Я рявкнув сам на себе: "НЕ СПАТИ!" — схопився за верхівку стовпа. Внизу діялося щось неймовірне. Я плакав. Від радості і від болю — все разом. Я зіслизнув униз, як мішок. Момо і Семюель підхопили мене і стали качати.
— Це він, це він! Інспектор Гаджет! – співали всі.
Я вирубився.
З цього дня мене мов підмінили. Я став рішучим. Злим на роботу. Цілеспрямованим. Звідки тільки сили взялися?
Вечорами, замість того щоб дивитися з усіма телік, я йшов. Далеко, через поля, ліси, села. Я крокував довго-довго. Дихав повільно і глибоко. І повторював про себе завжди одне і те ж саме: "Візьми все це, дідусю. Дихай цим чистим повітрям. Дихай. Вбирай цей запах землі і туману. Я тут. Я – твої легені, твоє дихання, твоє серце. Я допоможу тобі. Візьми". Це було як штучне дихання рот в рот, тільки на відстані.
Я досхочу їв і багато спав, я торкався кори дерев і ходив гладити сусідських коней. Запускаючи руку в теплу гриву, я шепотів: "Візьми. Це тобі корисно".
Одного разу ввечері подзвонила мама. Коли за мною прийшов черговий, серце у мене так і впало.
— Новини кепські, синку. Лікарі переривають лікування. Воно нічого не дає.
— Але він помре!
Я викрикнув це в пустому коридорі.
— Тоді вже відключіть його самі, швидше буде!
І я кинув трубку.
Після цього я на все плюнув. Став знову грати в настільний футбол з хлопцями, працював абияк і майже перестав розмовляти. Життя мені набридло. Для мене дідусь ніби вже помер. Коли дзвонили батьки, я їм просто не відповідав.
І ось учора хлопець із старшого класу прийшов за мною в спальню. Я спав без задніх ніг. Він тряс мене так і сяк:
— Ей! Ей! Прокидайся! Підйом!
Я вимовив, ледве повертаючи язиком:
— Щщщо…. що сталося?
— Це ти, чи що, ТОТОША?
— Чому ти запитуєш?
Я протер очі.
— Тому що внизу якийсь там дід в інвалідному візку розоряється: дай йому Тотошу та й по всьому… Так це, часом, не ти?
Як-небудь натягнув штани, я стрімголов скотився з четвертого поверху. Біг і плакав у три річки, як маленький.
Він був там, біля дверей їдальні, і з ним хлопець у білому халаті. Хлопець возився з трубками крапельниці, а мій дід Леон сидів і усміхався мені.
Я так плакав, що навіть усміхнутися у відповідь не зміг.
Він сказав:
— Ти би застебнув ширінку, Тотоша, застудишся.
І тоді я всміхнувся.