Нібито це була якась велетенська гармата, що мала спереду понад сто цівок. З них вилітали страхітливі кулі, буцімто наповнені голками, клаптиками заліза та іржавого дроту. Кулі, що все дробили й палили.
Отже, вони відіслали нас до льоху. Матраци були тверді. Крізь них від долівки проступали волога й холод. Ковдри були тонкі й кусючі, а ще вони скоро набиралися вологи й холоду.
Льох був обліплений газетами "Народний оглядач". Так само, як наш льох у Гернальсі. І він так само смердів.
Двері до льоху вони лишили відчиненими, а на сходах поставили запалену свічку. Свічка блимала й кидала на склепіння льоху миготливу тінь. Світло мерехтіло на газетах, і я спробувала почитати "Народного оглядача" у себе над головою. Проте літери були надто малі, а крім того, газета була наліплена навспак.
Біля мене лежала сестра. Вона спала і хропла. Вона мала поліпи в носі. Я, скільки пам'ятаю себе, ненавиділа те її хропіння й часом уночі не могла заснути.
Я підвелася і глянула на Ґеральда. Він спав, застромивши пальця до рота. Його ковдра лежала біля нього на долівці. Я глянула на Гільдеґард. Вона лежала біля мене в кутку льоху. Мені було не видно її обличчя. Світло свічки не сягало туди.
— Ти спиш, Гільдеґард? — спитала я.
— Я боюся! — прошепотіла вона.
— Росіян?
— Мишей.
— А тут є миші?
— Не знаю,— сказала Гільдеґард,— кілька років тому, як ми тут жили влітку, то було дуже багато мишей. Ми ставили пастки, але жодної не спіймали.
Я підвелася, принесла свічку зі сходів і поставила її між нашими матрацами. Тепер мені було видно обличчя й одну руку Гільдеґард. Вона тримала в руці якусь чудну рожеву штуку.
— Що то в тебе таке? — спитала я.
— Я завжди тримаю її в руках, коли засинаю,— мовила Гільдеґард і простягла мені ту рожеву штуку.
То був тулуб невеликої ляльки з рожевої фланелі. Вишита рожева цятка на ній була пупом.
— Голова відірвалася,— сказала я.
— Не відірвалася. її ніколи не було,— прошепотіла Гільдеґард.
Я огянула ляльку. Одна нога в неї була довша й товща за другу. Руки стирчали в боки від чотирикутного тулуба.
— Це саморобна лялька? — спитала я. Гільдеґард кивнула головою.
— її зробила моя мама. А що голову в ляльці робити найважче, вона лишила її на кінець. Та потім якраз прийшла телеграма, що тато впав із літаком і загинув. І мама більше не бралася до ляльки. Я віддала Гільдеґард її рожеву забавку.
-Там, угорі, в коробці з-під газового лічильника лежать старі драні рожеві панталони,— сказала я — Ми завтра зробимо з них голову, очі будуть із ґудзиків, а ще матимемо торочки з того шарфа, що його розпустила мати. Вони підуть на коси. Вийдуть як справжні кучері!
Гільдеґард похитала головою і сказала:
— Ні, хай буде так, як є!
Я взяла свою ковдру та свою подушку й лягла до Гільдеґард на її матрац. Так було тепліше.
— Я так боюся мишей,— мовила вона.
— Я одного разу боялася тріщини у стелі,— відповіла я.
— Тут немає тріщин у стелі,— промурмотіла Гільдеґард.
-А миші всі давно поздихали з голоду,— сказала я і загасила свічку.
У дверях до льоху з'явилася моя мати.
Вона спустилася на кілька східців донизу, намагаючись ступати тихо, але східці рипіли. Вона сказала сама до себе:
— Ну, всі сплять, усі сплять.
Тоді піднялася знов нагору й зачинила за собою двері.
-Також добрі,— мовила я до Гільдеґард,— нас поклали в цю темну холодну дірку, а самі лишилися нагорі на теплих ліжках. Це свинство!
— Та ні, вони тільки хочуть, щоб із нами нічого не сталося,— прошепотіла Гільдеґард.
Я знов підвелася, загорнулася в ковдру, поправила як слід ковдру на Гільдеґард і сказала:
— Уяви собі, що їх там нагорі перестріляють росіяни, а ми залишимося!
— Замовкни, зараз же замовкни,— мовила Гільдеґард,— я вже сплю!
12
ТІСТЕЧКА. ШКОЛА ГНОМІВ. ЧОЛОВІК У ТЕМНО-РУДІЙ ШКІРЯНІЙ ШАПЦІ
Коли я прокинулася, крізь вікно в льоху падало світло й малювало на моїй вовняній ковдрі чорні ґрати. Я була в льоху сама. Я схопилася, вибігла сходами нагору й помчала до кухні. Дорогою я прислухалася, чи немає там якихось чужих звуків. Може, чиєїсь ходи? Може, там хтось говорить чужою мовою? Може, хтось стріляє? Може, там росіяни?
Росіян там не було. Там був мій дідусь. Він сидів з усіма нашими в кухні. Він приніс тістечок, справжніх тістечок із бісквітного тіста, з родзинками, облитих шоколадом. Дідусь віддав кондитерові свого золотого годинника, а кондитер дав за нього дідусеві тістечок. Тістечок лишилося тільки троє. Мої. Решта наших свої тістечка вже поїли. Я заходилася уминати свої. Глитала. Давилася. Хотіла швидше впоратися з ними, щоб сестра не могла сказати: "Будь ласка, дай мені ще клаптик!"
Дідусь не вірив нам, що росіяни можуть ось-ось з'явитися.
— Та де там,— сміявся він,— кожнісінького дня чути, що вони вже йдуть, а їх і досі немає.
Дідусь приніс не тільки тістечок, а й ще дещо. Речі з завалів. Він щодня длубався в тих завалах, бо не мав кращого діла.
— Годі вам порпатися в них! — казала мати — Це небезпечно. Руїна може завалитися.
Дідусь кивав головою і мурмотів:
-Так,так, може завалитися.
Йому наче було байдуже, чи руїна завалиться.
Ми з Гільдеґард пішли на луку за будинком. Ми поперетягали гномів, поставили їх рядками й почали гратися у школу. Той із бруском був найдурніший у класі. Гільдеґард була вчителькою. Я взяла собі голоси всіх учнів. Моєю улюбленою роллю була роль того йолопа з бруском. Гільдеґард лаялася:
— Ти, нечемо! Зараз же віддай ножа! З ножем не сидять у класі! Я відповідала голосом гнома з бруском:
— Ви дурні, пані вчителько!
Гільдеґард хотіла бути ласкавою вчителькою. Хотіла по-доброму вмовляти гнома з бруском. Я була проти, воліла мати лиху вчительку. Інакше гра була нудна.
Ґеральд не захотів гратися з нами. Ми йому призначили роль шкільного сторожа, а це йому не подобалося. Він ходив поміж гномами і роздавав їм штурхани, декотрих перекидав, одному відбив носа. Білий гіпс посипався додолу. Ґеральд накинувся на нас із лайкою:
— Ідіть ви до біса. Я все маю бути або шкільним сторожем, або кастеляншею, або дитиною. Ідіть до біса, ідіотки!
Він подався до огорожі з боку Ангелів, щоб побачити, чи нема там самого Ангела.
Я попідводила гномів. Гільдеґард позбирала клаптики відбитого носа і спробувала скласти його. Та нічого не вийшло, надто багато гіпсу розкришилося. Зненацька в повітрі щось загуло, гучно й небезпечно. Такого гудіння ми ще ніколи не чули. Над ялинами біля Вав-риної огорожі з'явився літак, несподівано велетенський, дуже широкий знизу. Він був над нами, був усюди, кидав страхітливо велику тінь на луку. Ми принишкли.
Тепер уже літак був над дахом Архангела. Там він повернувся й полетів назад над самою землею, перехилився навскіс. Виявилося, що то був невеликий літак.
Я навіть могла заглянути всередину в нього. У літаку сидів чоловік. Один-однісінький чоловік. На голові в нього була темно-руда шкіряна шапка. Літак полетів до Вавриного садка. І ще раз повернувся назад. І летів іще нижче. І гудів іще дужче.
Я думала: "У літаку сидить чоловік у темно-рудій шкіряній шапці. У літаку сидить чоловік у темно-рудій шкіряній шапці". Знов і знов те саме: "У літаку сидить чоловік у темно-рудій шкіряній шапці".
Я думала про це, щоб побороти страх. Добре було думати про це. Я боялася літаків. А чоловіків у темно-рудих шкіряних шапках не боялася. Чоловіки в темно-рудих шкіряних шапках ніколи ще не вчинили мені ніякої кривди.
Я бачила, як побіг додому від Архангелової огорожі Ґеральд. Він біг, пригинаючи голову. Бачила, як побігла додому Гільдеґард. Вона спіткнулася об гнома і мало не впала.
Я не побігла. Стояла й далі.
Літак пролетів знову. Його тінь була вже переді мною. Повітря засичало, коли він проносився повз мене. Насподі в літака були колеса.
Нібито всі стояли в кухні біля вікна і кричали, щоб я негайно бігла додому. Я не чула того. Мабуть, літак гуркотів надто гучно. Потім із дому вийшов батько, пошкутильгав до мене, схопив мене за руку й потяг за собою. Я, спотикаючись, зайшла до сіней. Батько зачинив двері і крикнув:
— Ти здуріла! Стоїш там на подвір'ї, наче в тебе не всі дома! Хочеш, щоб тебе застрілили?
Я сказала:
— У літаку сидів чоловік у темно-рудій шкіряній шапці!
Вони мене не зрозуміли. Почали кричати на мене, мовляв, у кожному літаку сидять чоловіки. Ті, що стріляють, і ті, що кидають бомби. І за кожною гарматою, з якої вилітає ядро, стоїть чоловік. І однаковісінько, чи ті чоловіки в темно-рудих шкіряних шапках, чи в зелених беретах, кричали вони.
Я більше нічого не казала. Бо вони були надто розлючені й несамовиті. Навіть дідусь. Але я добре знала, що правда була не на їхньому боці.
ГЕРОЙ. КВАСОЛЯНІ ТА ЛОКШИННІ СКАРБИ. НЕГОДЯЩИЙ ВІЗОК
Я сиділа біля вікна в кухні і вдавала, що дивлюся в садок, а сама слухала, про що розмовляють дідусь, батько й пані фон Браун. Мати не розмовляла з ними. Вона сиділа біля плити, шморгала носом і часом схлипувала.
Дідусь застібнув плаща, надяг капелюха і сказав:
— Буває, що хтось зі страху стає героєм. Принаймні я стану ним, бо не можу лишити Юлі саму!
Дідусь був безпорадний, не знав, що йому робити. Чоловік у темно-рудій шкіряній шапці переконав уже і його, що росіяни можуть з'явитися кожної миті.
— Вам тепер нікуди не можна йти,— мовив батько,— ви мусите лишитися тут, а то вони застрілять вас!
Дідусь боявся йти додому, він залюбки лишився б із нами, але ще дужче він боявся за Юлі. Він сказав:
— Я не можу лишити Юлі саму! Батько розгнівався.
— Хай йому біс! — крикнув він — Дуже полегшає вашій Юлі, як вас за годину не буде на світі! Господи Боже, це ж справжнє божевілля —у такий час дві години теліпати містом! —1 ще: — Господи Боже, ви ж ніякий не герой!
Отже, дідусь застібнув плаща, надяг капелюха і сказав:
— Буває, що хтось зі страху стає героєм. Принаймні я стану ним, бо не можу тепер лишити Юлі саму!
І дідусь пішов. Я дивилася у вікно на нього. Бачила, як він зачинив браму. Бачила, як зник за залізними списами. І думала: "Тепер дідусь біля брами Архангела. Тепер він біля Атаріяштрасе. Тепер він біля осередку нацистської партії. Тепер він біля кінцевої зупинки трамвая номер сорок три. Тепер він біля вирв від бомб уздовж течії Альсу".
Я знала, що дідусева хода не могла бути така швидка, як мої думки. Тому почала наново: "Тепер він біля брами Архангела.