Банки стукалися одна об одну і бряжчали.
Ми добігли до свого садка, захряснули за собою браму й потягли клунки стежкою, а тоді ще чотирма східцями до дверей. Ми засапалися, руки в нас тремтіли. Ми ще ніколи нічого не тягли такого важкого.
За дверима стояли мати з пані фон Браун.
— Де ви були так довго? — спитала мати.
— Що це у вас таке? — спитала пані фон Браун.
Ми затягли свою здобич у сіни і розв'язали кінці обрусів. Геральд перевернув торбу. Банки з печінковими ковбасками розкотилися по підлозі.
Не лишалося нічого іншого, як сказати правду. Тож я мовила:
— Ми це вкрали.
Мати й пані фон Браун витріщили на мене очі. Мені стало незатишно на душі. Я злякалася за свої банки. Ану ж вони скажуть, що їх усі треба віднести назад?
— У маленьких баночках печінкові ковбаски,— сказав Ґеральд,-самі печінкові ковбаски з доданими шматочками гусячої печінки!
Мати й пані фон Браун перевели погляд із мене на банки. Тоді поставали навколішки на підлогу й почали оглядати їх одну за одною.
— "Оленяча печеня — за рецептом садівниці, 1944",— мовила мати.
— "Печінкова ковбаса з язиком", "Печінкова ковбаса з салом",-прошепотіла пані фон Браун.
Гільдеґард показала на другий бік вулиці.
— Ми забрали все це з будинку Ляйнфельнерів, з шафи в кухні,-сказала вона.— Ляйнфельнери ж виїхали!
Тоді пані фон Браун засміялася, а за нею і мати. Вони так сміялися, що в них аж сльози котилися по щоках.
— Печінкова ковбаса з язиком, пане Ляйнфельнере, хай живе Гітлер, пане Ляйнфельнере! — вигукнула пані фон Браун. Вона підняла вгору банку з оленячою печенею і сказала: — Ми повинні протриматися до останньої перемоги, завше казав той пан Ляйнфельнер! Авжеж, маючи оленячу печеню, легко протриматися, пане Ляйн-фельнере!
Мати стояла навпочіпки на обрусі з китицями і розглядала дволітрову банку з яловичими шніцелями. Вона вже перестала сміятися.
— "Шніцелі в підливі з мадери, 1944 рік",— прочитала вона й похитала головою — А ми жерли картоплю, саму картоплю і більше нічого!
10
УНІФОРМА. ЕСЕСІВЦІ. УКРАДЕНІ СИГАРЕТИ
Опівдні вулицею повз наш садок промаршували німецькі солдати. Вони йшли з Віденського лісу в напрямку міста. За ними проїхало кілька військових авт.
Ми з Гільдеґард стояли біля огорожі зі списами й чекали, чи не з'являться ще авта або солдати. Та ні авт, ні солдатів більше не було.
За кілька кроків далі від нас стояв пан Вавра. Він сказав:
— Діти, це були останні! Тепер вони всі вибралися! Тепер проклятій війні настав край!
Гільдеґард мовила:
— По радіо хтось казав: ми боронитимем Відень до останнього подиху. До останнього подиху, пане Вавро!
Та старий Вавра був упертий. Він хитав головою і провадив своєї:
— Таж вони всі вибралися! Всі! Мати сказала батькові:
— Нам пора спалити твою уніформу й солдатську книжку. Не треба, щоб росіяни знайшли їх.
Батько шкутильгав по салоні туди й сюди. Вперед і назад. Усе намагався піймати у приймачі останні вісті. Приймач тріщав і пищав. Він був старий-старезний. А може, поламався? Чи радіостанція вже не працювала? Ми не знали.
Батько не хотів палити уніформи, казав:
— Якщо німці повернуться і знайдуть мене, а я вже не матиму солдатської книжки й уніформи, вони зразу ж повісять мене на найближчому дереві!
— Якщо німці повернуться і знайдуть тебе, то й так повісять,— сказала мати,— із солдатською книжкою чи без неї, їм чхати на твою книжку!
Проте уніформи не спалила.
Я виглянула у вікно. Перед нашою брамою стояло авто. До будинку йшли стежкою четверо чоловіків в уніформі есесівців.
Батько пішов до кімнати з книжками. Ішов він неквапом, наче нічого не боявся. Пані фон Браун замкнула за ним двері, прихилилася до них спиною і прошепотіла матері:
— Може, на нього хтось доніс, Архангел або пан Вавра?
Я хотіла сказати, що пан Вавра ніколи не доніс би на батька, як у сінешні двері хтось постукав. Мати витягла ключа з дверей кімнати з книжками і сховала його до кишені фартуха. Потім пішла відчиняти двері.
Пані фон Браун сказала нам пошепки:
— А ви тримайте язика на припоні! Хоч би що вам сказали чи спитали вас, тримайте язика на припоні, зрозуміли?
Ми кивнули головою.
То були есесівці, але прийшли вони не по батька. Вони принесли бляшанку топленого масла та клунок картоплі й попросили матір насмажити їм її. Навіть принесли із дровітні дров, щоб мати могла розпалити у плиті. Пані фон Браун знов пошепки сказала:
— Ані писніть! Зрозуміли?
Четверо есесівців усілися за кухонним столом. Мати насмажила цілу гору картоплі. Масло пінилося у пательні, і та піна перехлюпувалася на гарячу плиту. Кухня наповнилася чадом. Есесівці 'їли і розповідали. Розповідали, що Відень тепер уже не боронитимуть.
— Він, так би мовити, вже втрачений, — заявив один.
А другий сказав, що він із Сілезії. Там уже давно росіяни. І, перше ніж ті росіяни з'явилися, його дружина взяла на обидві руки по дитині й перейшла всі гори. Ми ще побачимо, сказав він, що нас чекає, як ми залишимося тут. Навіть запропонував, що візьме нас із собою до міста, щоб ми там могли сховатися в котромусь із великих бункерів. Мати відмовилася. >
Серед тих пропозицій есесівці спробували зайти в розмову з нами, дітьми. Почали розпитувати, як нас звати, скільки нам років і багато всього іншого. І дійшли висновку; що таких дурних, як ми, світ не бачив. Бо ми сиділи за столом одне біля одного, доїдали картоплю, що залишилась, і нічого не відповідали. Ані слова. Тільки дивилися. То на церату на столі, то на есесівців.
— Геть залякані! — сказав один.
— Безнадійно пропащі! — сказав другий.
— Моя босота зовсім не така,— сказав той, що в нього дружина перейшла всі гори.— Мою босоту ніхто не підімне під себе! — додав він, дуже радий за свою босоту.
— Ну, дівчинко, скажи ж бо щось,— спробував заохотити мене один із них і погладив по голові.
По-перше, мені було заборонено говорити. А по-друге, мені це починало подобатись! Я мовчки дивилася на есесівців. Пані фон Браун спробувала зняти заборону:
— Та скажи ж чоловікові, як тебе звати, можеш спокійно сказати це...
Аякже, дочекається! Я нічого не казала. Тільки дивилася. І сестра дивилася. І Гільдеґард дивилася. І Ґеральд дивився.
Есесівцям стало незатишно сидіти з нами такими, вони почували себе ні в сих ні в тих і вирішили їхати далі. їм треба було ще сьогодні добутися до Зальцбурга, а вони не знали, якими дорогами ще можна було їхати, які мости ще не зірвано. Вони повдягалися в плащі, попідперізувалися шкіряними пасками й попрощалися з пані фон Браун та з матір'ю.
— Ну, діти, гарно попрощайтеся,— сказала нам мати.
Ми й далі сиділи й наминали картоплю. Я спробувала скоса поглянути на есесівців. Той, що його дружина перейшла всі гори, сумно дивився на нас. Нарешті вони вийшли. Ми підбігли до вікна й притислися носами до шибок.
Есесівці посідали в авто.
Я витягла з материної кишені на фартусі ключа від кімнати з книжками й побігла до батька. Там я засунула руку в кишеню своєї квітчастої сукні, а тоді в пазуху і повитягала звідти дві коробки сигарет, одну повну, а другу до половини надібрану.
Бо можна вгорі дивитися, а внизу красти сигарети зі столу. Я пишалася собою. Гільдеґард і Ґеральд також були захоплені мною, але сестра сказала:
— Ти негарно повелася! Не можна красти.
-Чому ні? — спитала я.— Ти ж також крала зі мною банки з оленячим м'ясом!
-То була не справжня крадіжка,— не здавалася сестра,— бо ж Ляйнфельнерів уже немає тут, вони втекли! А солдати пригостили нас смаженою картоплею і були привітні з нами, і тому негарно красти в них щось! — Вона глянула на батька.— Негарно ж, тату, чи як?
Батько лежав на килимі, з носа в~нього курився дим і розпливався хмаркою по кімнаті. Він посміхнувся і сказав:
— Звичайно, негарно, доню!
— От бачиш! — Сестра тицьнула пальцем мені в живіт — І тато каже, що красти дуже негарно!
Батько затягся сигаретою. Глибоко затягся. Він уже давно не мав путніх сигарет. Останніми днями палив цигарки-самокрутки. Тютюн на них мати дістала в пана Цімера, нашого сусіда. Виміняла за подаровані штани. Тютюн пана Цімера був вологий і погано пропускав дим.
— Негарно красти сигарети,— промурмотів батько — Луже негарно палити крадені сигарети. Та ще гірше мати сигарети, коли інші люди їх уже не мають!
— Ну, от бачиш! — сказала я сестрі й тицьнула пальцем їй у живіт. Батько попросив мене принести з письмового столу шпильку до
волосся. Вона була потрібна йому, бо в нього не було мундштука. Я принесла шпильку. Батько затис нею короткого, ще не погашеного недопалка. Так він міг докурити сигарету до самісінького кінчика, не обсмаливши пальців.
Потім мати покликала нас на вечерю. Сказала:
— Сьогодні ми відсвяткуємо від'їзд останніх есесівців із Відня! На вечерю були смажена картопля, оленяче м'ясо за рецептом
садівниці й абрикосовий компот.
11
СТАЛІНСЬКИЙ ОРГАН. "НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ"1. МИШІ. ЛЯЛЬКА БЕЗ ГОЛОВИ
Після святкової вечері мати з пані фон Браун заходилися виносити матраци, ковдри й подушки до льоху. Батько носив туди банки з оленями, сарнами та абрикосами і складав їх позад сходів. Перенесли туди й наше жалюгідне вбрання та драну постільну білизну. Надумали собі, що цієї ночі ми спатимем у льоху.
Я була проти. Не хотіла йти до льоху, нізащо. То був ненадійний льох, смішний. Він був під круглою і під чотирикутною терасами. Льох на картоплю й моркву, а не сховок на випадок війни. Такий льох завалила б і четвертина бомби. Крім того, з мене було досить льохів, і надійних також. Я вже надто часто й надто довго сиділа в льохах. Вони смерділи. Вони були холодні. Вони були огидні.
— Ні! — крикнула я.— Ідіть собі, йдіть у той гидотний льох, а я лишуся нагорі!
Та нічого мені не допомогло. Довелося йти в льох. Мати спробувала заспокоїти мене. Сказала:
— Послухай мене, не хвилюйся так. Тепер же йдеться зовсім не про бомби. Росіяни, мабуть, не кидатимуть бомб. Але цієї ночі, мабуть, стрілятимуть.
— Чим же вони стрілятимуть? — спитала сестра.
— Гарматами чи кулеметами, хіба я знаю, чим вони стріляють? —Мати здвигнула плечима.
— Може, вони навіть притягли сталінський орган! — вигукнув Ґеральд.
— Хай Бог боронить, не викликай дідька з лісу,— мовила мати. Бо сталінський орган був найстрашніший. То було щось незбагненне. Ніхто до пуття не знав, яке воно на вигляд.