Бо я не витріщала по-дурному очей і старий Вавра не був йолоп, а зизоокий не був божевільний. І я крикнула:
— Я не дурна! То ви дурні! Ви ж весь час очікували на росіян, щоб війна скінчилася і нацисти щезли. А тепер росіяни вже тут, і нацистів немає, і війна скінчилася!
Батько нічого не відповів мені.
А що я була дуже сердита, то ще крикнула:
— Я ж не була в Росії! І не була німецьким солдатом. І не вбила жодного росіянина, не вбила! Тому мені не треба лізти на горище! Не треба!
Мати хотіла дати мені прочуханки, але на горищі було дуже тісно, щоб налупцювати мене,— їй довелося б спершу переступити через Гільдеґард і Геральда. До того ж батько сказав:
— Дай їй спокій! Не чіпай її. Вона правду каже, щиру правду! Я сиділа в найдальшому кутку на горищі і була ображена. Власне, я не була ображена. Тільки вдавала ображену. Насправді мені було соромно. Тому що я дорікнула батькові вбитими росіянами. Це було негарно з мого боку. Я заплющила очі.
Решта всі радилися, де батькові було б безпечніше. На горищі чи в льоху.
Батько запевняв, що й там, і там небезпечно. Казав, що йому вже остогидло ховатися. Він просто, як і ми, з'явиться на очі росіянам і вдаватиме з себе каліку, який через гнійні рани на ногах не міг бути солдатом.
— А якщо вони не повірять тобі? — спитала мати.
Батько не знав, що відповісти на це. А проте зліз із горища додолу, пошкутильгав, спираючись на палицю, на луку над Альсом і сів біля гномів.
— Чоловік з'їхав з глузду,— простогнала пані фон Браун.
Мати взяла віника і змела скло у салоні, кілька разів порізавши пальці. Замітаючи його, вона також сказала:
— Чоловік з'їхав з глузду!
А чоловік зовсім не з'їхав з глузду. Чоловік добре казав. Бо другого ранку знов прийшли російські солдати. Вони мали знайти своєму майорові помешкання. Наш будинок сподобався їм, хоч у ньому й не було вже люстри. Через годину той майор вселився до нас, а з ним іще купа солдатів. Батько однаково не зміг би весь час ховатися від них. Майор дивився на батька дуже сердито і водно казав:
— Ти молодий! Ти солдат! Ти був солдат!
Батько показав майорові свої хворі ноги. Високо закотив холоші й розмотав старі кухонні рушники, якими він замість бинтів обмотував ноги.
На його ноги страшно було глянути. Ніхто б уже не розпізнав, чи то їх посікли скалки з російських гранат, чи то були сухоти кісток, чи лепра абощо. На ногах були великі червоні гулі. Кожна мала посередині жовту дірочку, наповнену гноєм. А шкіра між ґулями була синя і блискуча. Батькові ноги скидалися на гнилі сливи.
Майора та його солдатів це вдовольнило. Майор навіть подарував батькові коробку марлевих бинтів і пакуночок присипки. А один солдат приніс йому крамний мішечок, повний чаю, що дуже смішно пахнув. Батько мав мочити в ньому ноги.
17
КУХНЯ В АЛЬТАНЦІ. КУХАР — НАЙБРИДКІША ЛЮДИНА, НАЙСМЕРДЮЧІША ЛЮДИНА, НАЙБОЖЕВІЛЬНІША ЛЮДИНА. МІСТО ЛЕНІНГРАД
Мати і пані фон Браун були дуже раді, що майор поселився в нас. Мати в домі майора, мабуть, було добре — через тих, кому подобається постріляти в люстру, а заразом і вкрасти дядька, через тих, хто витріщав би очі на Ґеральда, й через мисливців за годинниками.
Мати пояснила:
— Звичайно, солдати остерігатимуться в будинку свого майора викидати такі коники!
З майором нам справді пощастило. Не тільки тому, що він був дуже ввічливий, дуже чистий і дуже гарний. Він ще й мав тютюн і пригощав ним батька.
Це було добре. Бо як батько не мав тютюну, він ставав дуже дратівливий і сердитий, майже такий сердитий, як, бувало, бабуся.
Майор зайняв спальню пані фон Браун. Перед дверима спальні, що вели до салону, завжди стояв молодий солдат і щось робив для майора. Або чистив майорові чоботи, або кітель, або полірував ґудзики на майоровому кітелі. Інколи він сидів навпочіпки перед дверима до спальні й цирував майорові шкарпетки. Майорові шкарпетки були чорні, і майор дуже гнівався, коли чистильник уніформи цирував чорні шкарпетки рудими вовняними нитками. Пані фон Браун казала:
— Господи Боже! Видно, майор марнославний! Як же він дбає про свій вигляд!
Але казала це ласкаво. Мабуть, їй майор дуже подобався. Тоді я не помічала цього. Та коли я тепер згадую, як пані фон Браун завше дивилася на майора і як потім, коли майор від'їздив, плакала, можу твердо сказати: вони були закохані одне в одне.
Але це мене, властиво, не стосується. І пані фон Браун — якщо вона ще жива — сьогодні напевне й чути про це не захотіла б.
Відразу після того, як майор поселився в нас і оглянув мого батька, він оглянув також садок і сказав, щоб йому дали ключа від великої альтанки. А як оглянув і альтанку, то заявив, що тут буде солдатська кухня.
Невдовзі до нашого садка заїхала підвода. Заїхала через клумбу з трояндами. Пані фон Браун аж застогнала: вона ж бо вже тішилася першими трояндами. На підводі була велика чорна плита з великим казаном. Іще на ній лежало багато мішків. А на передку сидів дивний чоловік.
Гільдеґард і сестра затулилися руками й захихотіли. Ґеральд глузливо посміхнувся. Пані фон Браун сказала: —Лишенько, та це ж страхітливий гном!
Чоловік на передку був дуже малий на зріст, із круглим, як гарбуз, животом, блискучою лисиною, тонкорукий і кривоногий. За відстовбурченими вухами в нього кучерявилися два пучки чорного волосся. Він був у старомодних окулярах у нікельованій оправі. В роті в нього лишилося мало зубів, та й ті були криві й попсовані. Шкіру він мав жовту, з масними полиском. На ньому була солдатська гімнастерка, але не дуже схожа на гімнастерку. Револьвера чи гвинтівки в нього не було. Малий, дивний візник зупинив свою підводу біля самої альтанки на клумбі з весняними левкоями. Він зліз з підводи, озирнувся навколо, глянув на нас і соромливо всміхнувся, криво, половиною обличчя. Він спинився біля самої мене. Його гімнастерка і штани з грубої тканини були поцятковані брудом. Він тхнув юшкою з городини, салом, тютюном і потом. І ще чимось. Чужим духом. Привітним чужим духом. Він подивився на мене. Його круглі окуляри погойдувалися на гачкуватому носі.
Я також подивилася на нього. Подивилася на його масний, блискучий ніс, з якого виглядали чорні волосини. Подивилася крізь окуляри на його очі.
Ті очі були ясно-сірі й маленькі. Бо я їх бачила крізь скельця окулярів.
Я мовила:
— До свіданія, товариш.
Він кивнув мені головою і підморгнув одним оком. Малесеньке, кругле ясно-сіре око стало маленькою ясно-сірою щілиною. Тоді відповів:
— Добридень, пані! — А всім, що стояли біля мене, сказав: — Я буду куховарити отут! — І зробив ніби реверанс.
Сестра потім казала, що той кухар — найбридкіша людина з усіх, які вона будь-коли бачила. Гільдеґард потім казала, що той кухар —найсмердючіша людина з усіх, з ким їй будь-коли доводилося стояти поряд. Мати казала, що він найбожевільніший з усіх, яких вона будь-коли чула.
Для мене він був принаймні перший бридкий, смердючий, божевільний чоловік, якого я полюбила. Я справді полюбила його і сподівалася, що він також помітив це. Бо, крім мене, його ніхто не любив, і росіяни також не любили. Ті, хто мав добре серце, взагалі не дивилися на нього. Не такі добрі сміялися або глузували з нього. Одного разу п'яний старшина так стусонув його, що він перелетів через усю свою кухню й лишився лежати біля дверей. Його окуляри полетіли ще далі, в живопліт, так, що їх важко було знайти. Я шукала їх півгодини. А коли врешті знайшла, то витерла до блиску об свою сукню й віддала кухареві. Він начепив їх на носа, сказав: "Нічого, нічого, пані",— і всміхнувся.
За його рожевими, схожими на дощові черв'яки губами було видно лише чотири зуби, один угорі і три знизу. Вони стояли криво і були сірі на вигляд. За зубами виднів товстий темно-червоний язик. Кухар справді не був красенем. Я сідала поряд із ним на поріг альтанки, прихилялася до його брудного живота, що тхнув юшкою, і казала:
— Нічого, нічого!
Я сиділа так часто й довго. Мені подобалося бути в кухаря, хоч усі наші вважали мене через це дурною. Я любила кухаря, бо він не мав ніякого стосунку до війни. Нічого в ньому не мало стосунку до війни, нічогісінько. Він носив уніформу, але то було вбрання лахмітника. Він був росіянином, а вмів говорити по-німецькому. Він був ворогом, а мав лагідний грудний голос, яким співають колискові. Він був переможець, а отримав такого стусана, що перелетів через усю кухню. Він звався Кон і походив із Ленінграда. Там він був кравцем. Кон багато розповідав мені про себе. І наостанці завше казав:
— Нічого, нічого, пані! Розповідав:
— Я добрий кравець. І я ніколи не міг шити ніякі штани і піджак. Завше тільки латав! Люди не мають гроші. Нічого, нічого, пані!
Кон багато розповідав про Ленінград. Ленінград був дуже далеко від нас. Кон наблизив його. Я вважала, що дуже добре пізнала Ленінград: жінку в зеленій хустці, в якої Кон купував картоплю; чоловіка, який щотижня приходив до Кона, щоб той пришив йому ґудзика; будинок, де Кон мав у підвалі майстерню і де задня стіна, під якою стояв його стіл до прасування, була мокра-мокрісінька. Знала також родину, в якій два сини вчилися на лікарів, і ще одну, де до столу раз на тиждень подавали величезну смажену рибину. І знала, як Конова тітка, товста жінка з двома бородавками на носі, задимлювала гусячий лій. Ні, не задимлювала. Висушувала його на повітрі, на даху.
Я думала, що знаю весь Ленінград. Але помилялася, це я збагнула аж далеко пізніше. Я знала тільки Конів Ленінград, а то була маленька частка величезного міста.
ПЛІСНЯВА. П'ЯНИЙ БАТЬКО. СОЛДАТ БУДЕМ-ПЕКТИ-ХЛІБ. БАБУСЯ АНГЕЛ
На обід у нас щодня була яловича юшка з сірих стружок, на друге —локшина з нитками сушеної цибулі, а на третє — салат без оцту. Коли я нарікала на таку їжу, мати сердилась і лаяла мене:
— Радій, що взагалі маєш чим напхати рота, тепер є люди, що помирають з голоду!
Та я однаково не раділа, бо добре знала: в льоху у сховку є ще багато банок із оленятиною та м'ясом із сарни, з компотом, зі спаржею та з печінковими ковбасками. Мати й Брауниха берегли ті банки як зіницю ока. Ми з Ґеральдом лютували, коли думали про них. Зрештою, це ж ми вкрали їх. І мали на них право. Тільки ми, а не вони. А вони наклали на них руку.
Єдину можливість добутися до стегна сарни 1943 року або до оленячої печені за рецептом садівниці винайшов Ґеральд.