І так далі, й так далі... аж поки "переселилась" майже половина класу — і саме тоді задзвонили на перерву. Врешті-решт одна парта в першому ряду виявилася вільна. Та, що стояла перед партою Анни й Петера.
Вчителька сказала:
— Отже, тут, мабуть, сяде Герман, коли видужає. А біля нього —Альма, як повернеться з Тіролю.
Петер прошепотів до Анни:
— Ну й добре! Ото зануда Герман очі вилупить! Я знаю Альму. Ходив з нею до дитсадка. У неї не язик, а бритва!
Альма кілька тижнів тому поїхала в Тіроль до тітки. Батьки Аль-мині зазнали автомобільної аварії і тепер лежали в лікарні, закуті в гіпс. Альмі доводилося до одужання батьків пожити у тітки в Тіролі.
Через це Анну гризло сумління. "Якби Петер не пересів до мене,— думала вона,— то бідолашна Альма не одержала б, неначе в подарунок, такого сусіда по парті. А заперечити вона ж не може, бо її тут нема і все зробилося без неї. А язик, мов бритва... Що він допоможе проти Германа? Нічого!"
Анна вирішила, так би мовити, задля відшкодування, бути дуже доброю до Альми: "Як приїде, то я їй щодня приноситиму одну нектарину. Альма колись мені казала, що любить ці персики найдужче за всі фрукти. І подарую їй свого зеленого оксамитового крокодильчика". Чи сподобається Альмі той зелений крокодил, Анна не знала. Сама вона любила його дуже! Для неї було просто жертвою комусь його подарувати. А пожертвувати чимось дорогим для тебе — то найкращий спосіб заспокоїти своє сумління, вважала Анна.
Коли Герман у понеділок знову прийшов до школи й дізнався, що тепер його місце за першою партою, він тільки й сказав:
— А мені однаковісінько!
Та було помітно, що він з цим не згоден.
Анна сиділа тепер позад Германа, навскоси від нього. Вона цілий ранок за ним стежила, хотіла збагнути, чи пощастило гномові щось змінити в Германовій голові.
Та не так просто було це зрозуміти. Анна мусила визнати: Герман спокійно сидить на своєму місці. Ні з ким не задирається. Нікого не ображає. Ні на кого не скаржиться вчительці. Одне слово, поводиться, як нормальна дитина.
Проте, з іншого боку, сказала собі Анна, коло Германа сьогодні ж ніхто не сидить, кого він міг би ображати й на кого міг би скаржитися вчительці! Вся парта належала тільки йому, жоден чужий кольоровий олівець не міг закотитися на "його половину", ніхто не пробував позичити в нього гумки. Крім того, сьогодні з ним ніхто не розмовляв, не розповідав, що має кота, собаку чи моторний човен дистанційного керування. Тож у Германа ще не було причини задаватися, казати, що він має вдома трьох котів, сімох собак і цілий флот дистанційного керування.
На великій перерві Анна подумала: "Аж ось коли я знатиму правду!" Вона взяла два кольорові олівці й так притиснула їх до парти осердям, що воно зламалося. А тоді нахилилася вперед, до Германа.
— Слухай, Германе,— сказала вона, показуючи йому зламані олівці.— Позич, будь ласка, підстругачки! Я свою забула взяти. Удома в мене десяток підстругачок, ще й підстругувальна машинка!
"Зараз! — подумала Анна.— Зараз він скаже, що в нього вдома сто підстругачок і десяток підстругувальних машинок!" Та нічого такого Герман не сказав. Він промовчав.
"Ну, нехай він... Нехай він навіть випадково не почав задаватися... Підстругачки він, однак, щось довгенько мені не простягає, скнара нещасний!"
Однак цього разу Анна не мала слушності. Герман дістав зі свого ранця під стругачку й простяг їй.
— Тільки не підстругуй без кінця,— сказав він.— Бо геть затупиться. Анна з двома кольоровими олівцями й підстругачкою в руках
підійшла до кошика на папери.
— Ось, будь ласка, сама бачиш,— озвався гном у неї в голові. Цього разу він прокинувся сам, без нічийого чхання. "Це, мабуть, у нашого зануди — як виняток",— подумала Анна.
Вона підстругала олівці, вернулася до Германа, поклала підстру-гачку перед ним на парту й сіла на вільне місце біля нього. Руки на парту вона поклала так, що лівий лікоть посунувся далеко на "Гер-манову половину".
Герман поглянув на Анну дещо невдоволено, але знову не сказав нічого. Зате озвався гном.
— Ось, будь ласка, сама бачиш! — знову сказав він.
Анна трохи підняла ліву ногу й штовхнула Германа носаком черевика в праву литку.
— Ну що, ти тепер цілком здоровий? — спитала вона. І знов штовхнула Германа носаком черевика.
Герман підхопився й закричав:
— Пані вчителько, прошу вас, пані вчителько!
Учителька саме сиділа за своїм столом і гортала якусь книжку. Вона підвела голову:
— Що сталося, Германе?
Герман стояв, роззявивши рота. Було цілком зрозуміло: він хотів наскаржитися на Анну. Але це в нього не вийшло!
— То що ж, Германе? — спитала вчителька.
— Будь ласка, пані вчителько, Анна...— почав Герман.
— Ну, що там з Анною? — спитала вчителька.
— Прошу пані, вона...
— Ну, що ж вона? — допитувалася вчителька.
— Прошу пані, нічого, пані вчителько,— сказав Герман і сів.
— Германе, Германе,— промурмотіла вчителька і знов задивилась у книжку.
Герман сидів за партою досі ще з розтуленим ротом, обома руками тер забиту литку й, здавалося, ніяк не міг зрозуміти, що це з ним діється.
— А що? — прегордо спитав гном.— Як тобі наш Пан Чоловік? Хіба ж не добрячий з мене підправляч, змінювач полярності й про-кладач нової лінії?
"Добрячий, слово честі!" — подумала Анна.
— Мене тішить, що ти це визнаєш,— сказав гном — Наш брат гном також не від того, щоб його коли-не-коли похвалили.
Тієї миті подзвонив дзвоник з перерви і Анна пересіла на своє місце — до Петера.
Той вказав на Германа.
— Що це з ним сталося? — запитав він.— Ти можеш мені пояснити?
— Ні, сама нічого не збагну,— прошепотіла Анна, радіючи, що саме тоді вчителька ляснула в долоні й вигукнула:
— А зараз годі балачок, до праці, шановне панство! Врешті-решт не дуже-то приємно казати неправду найкращому
другові. Найкращому другові завжди хочеться казати саму лише щиру правду. Але якщо правда така неймовірна, то як її скажеш?
Та вже наступного дня Петерові не довелося більше дивуватися з Германа. Той знову став колишнім капосним занудою! Він насідав на тебе, він бурчав, він задавався, він скаржився вчительці на Міхі, який начебто штовхнув його в роздягальні. А на перервах задавака розбалакував про те, що на літніх канікулах полетить із своїм дядьком на Аляску полювати на білих ведмедів.
Лише з Анною Герман не був поганцем. З Анною він був привітний, і ласкавий, і ввічливий. І раз у раз питав її:
— Анно, а прийдеш знов до мене в гості? Пограємо у "відьми". І торт буде, якщо ти прийдеш.
А після уроків, коли діти в роздягальні взувалися в черевики для вулиці й одягалися в пальта, Герман щоразу питав Анну:
— Можна, я проведу тебе додому? Та Анна відмовляла.
— Я зараз не йду додому, я йду до Петера,— казала вона. Або:
— Я не йду додому, я чекатиму на розі вулиці на маму. Вона мене відвезе автомобілем. І Петер зі мною чекатиме.
Петер якийсь час не помічав, що Герман тепер такий привітний до Анни. Уперше він помітив це тоді, як Герман одного разу віддав Анні чудове яблуко, яке перед тим до блиску натер об штани.
Петерові не сподобалося, що Анна взяла в Германа те яблуко.
— Я від поганця нічого не взяв би, геть нічого,— сказав він Анні. А іншим разом, почувши, як Герман запрошував Анну до себе на
гру у "відьми" й на торт, Петер сказав їй:
— Адже ти не підеш до капосника, правда? Бо як підеш, то я на тебе нагніваюсь. Ти — моя подружка! Я не хочу ні з ким тебе ділити!
— Я й не думала до нього йти! — сказала Анна.
— Слово честі? — спитав Петер.
— Слово честі! — відповіла Анна.
— А заприсягтися можеш? Отак: "Щоб я осліпла!"
— Та навіщо? — Аж таке здалося Анні перебільшенням.
— А на те, що я страх ревнивий,— сказав Петер.
— О'кей, присягаюся. Щоб я осліпла!
її тішило, що Петер такий ревнивий через неї. "Ревнощі,— подумала вона,— то ж ознака великої любові!"
— Аж ніяк! — зненацька озвався гном у голові — Ревнощі — то тягар і дурість та й годі. З любов'ю вони не мають нічого спільного!
"Ой, що ти там знаєш про любов!.." — подумала Анна.
— Багато що,— відказав гном.
"Та що ти можеш про неї знати? Адже ти не чоловік і не жінка. А така істота не може мати про любов ніякого уявлення!" Гном образився й нічого не відповів.
ЩОНАЙМЕНШЕ ТРИЧІ НА ТИЖДЕНЬ..
Щонайменше тричі на тиждень, пополудні, Анна тепер бувала в Петера. І за кожним разом їй тут дедалі дужче подобалося. Вона справді почувалася в Петеровій родині як удома! Сподобалася Анна й Петеровому батькові. Щоправда, бачила вона його щоразу якихось півгодини, вже перед тим, як їй час було додому. Петерів батько працював завідувачем відділу у великій крамниці металевих виробів. Коли він увечері приходив з роботи додому, то завжди лягав на канапі в більшій кімнаті. На ногах у нього завжди випиналися набряклі сині жили. Від повсякчасного стояння й бігання по крамниці. Ноги в нього дуже боліли. А проте він завжди був у доброму гуморі.
— Діти, діти, нум до мене! — гукав він, лігши на канапі — Роз-кажіть-но своєму старому батькові, що діється у великому-широкому світі!
І тоді Петер з Паулем та двома старшими сестрами сідали на канапі коло батька й розповідали йому про свої цілоденні пригоди.
А Петерова мама приносила дитинча і клала його батькові на живіт.
Дитинчаті там подобалося. Навіть якщо перед тим воно вередувало й пхикало, у батька на животі воно те й знало, що сміялося.
— Не диво,— казав тоді Петерів батько,— у мене гарна аура. І Анна беззастережно з цим погоджувалася.
До Петера додому вона залюбки ходила б і щодня. І вся Петерова родина не мала б нічого проти. Та Анна не хотіла завдавати жалю мамі. Адже мама вже й так скаржилася.
— Анно, у тебе тепер зовсім нема часу для мене,— казала вона.-Врешті-решт після півдня ти маєш бути на моїх руках!
Лише коли в мами пополудні були репетиції або коли вона з усім театром виїздила на гастролі, то раділа, що Анна тепер "пристала" до Петерової родини. Адже мамі тепер не доводилось оплачувати вельми дорогого Франца-Йозефа. Не доводилося також вислуховувати Аннині протести, коли дівчинку хотіли залишити під доглядом Лізль або котроїсь іншої маминої подруги.
Мамі хотілося, щоб Анна ходила в гості до Петера лише в ті пообіддя, коли сама вона у від'їзді чи на репетиції. Анна з цим не погоджувалася.
— Ні,— казала вона — Мені цього замало.