Не до серця мені цей жевжик!
"Ти ж його зовсім не знаєш",— подумала Анна.
— У мене передчуття,— сказав гном.
"То не передчуття, то забобони,— подумала Анна — Якщо когось ти з першого погляду вже й незлюбив — це забобон. А забобони треба відкидати!"
Гном образився.
— О'кей,— мовив він — Я більше й словом не озвуся про цю вилизану мавпу. Але ти ще розплющиш очі. Ти ще сама побачиш, що я казав правду!
І гном не помилився. Герман справді виявився огидним типом. Він був скнара. Він завжди задавався. І раз у раз скаржився на Анну вчительці.
Коли якось у Анни розкришилася її червона крейда і дівчинка хотіла позичити в Германа — лише провести якихось два дрібні штришки, той так уп'явся в свою коробку, наче в нього хотіли відняти саме його життя, й заверещав:
— Чого б це я давав тобі списувати свою крейду? Гляди як слід свою, то не кришитиметься!
Або якщо бодай краєчок Анниного зошита лежав на Германовій половині парти, той підносив праву руку й, метляючи нею в повітрі, вигукував:
— Будь ласка, пані вчителько, Анна знову зайняла всю парту!
А якось, коли Анні дуже схотілося на уроці їсти й вона крадькома вкусила під партою шматочок свого бутерброда,— хоча їсти на уроках заборонялося,— Герман умить замахав угорі своєю метлявкою і відрапортував:
— Будь ласка, пані вчителько, Анна їсть і натрушує крихот мені на штани!
А які ж дурні були Германові вихваляння! Коли хтось із дітей казав: "У нашому будинку п'ять кімнат",— Герман негайно вигукував: "А в нашому будинку — десять!"
Тим часом кожнісінька дитина в класі знала, що в Германових батька з матір'ю взагалі немає власного будинку, а є помешкання в будинку з супермаркетом.
Якщо котрась дитина казала: "У мене доріжка для автопере-гонів— сім метрів завдовжки!" — Герман миттю озивався: "А в мене — сімдесят!"
І всі в класі добре знали, що він каже неправду.
Якщо хто з дітей хвалився: "У мене є собака, довгошерста такса!" — Герман казав: "А в мене три собаки, три великі сенбернари з куди довшою шерстю!"
А тим часом усі знали, що в Германа взагалі нема собаки.
Ось що за один був Герман! Тому жодна душа в класі не могла його терпіти.
Анні всі казали:
— Бідолашка, як ти тільки сидиш із цим дурним задавакою! Анна й сама собі здавалась бідолашною. Надто ж тому, що тепер
вона вже добре знала, з ким їй справді хотілось би сидіти за однією партою. З Петером! їй стало це ясно, відколи вона по-справжньому познайомилася з усіма своїми однокласниками. Петер подобався їй найдужче за всіх.
Хоча він не був такий гарний і такий модний, як Герман. Петер мав біляве, коротко підстрижене волосся, сірі очі, невеличкий ніс із горбочком. Зуби в нього сиділи в роті трішки криво, й між двома верхніми різцями була широченька щілина, крізь яку він міг свистіти. Майже так само пронизливо, як суддя у свій свисток на футбольному полі. Штани в Петера були виношені й позацеровувані, бо він успадкував їх від старшого брата, а теніски всі в плямах, бо на перервах він міг залюбки покачатися в піску шкільного подвір'я.
На кожній перерві Анна неодмінно була там, де був Петер. А після уроків, коли вона стояла на розі вулиці, чекаючи на мамину машину, разом з нею чекав і Петер, аж поки авто Анниної мами з'являлося на протилежному боці вулиці.
Петер часто казав Анні:
— Це дурне, що ми з тобою не сіли за одну парту з першого дня в школі!
Біля Петера сидів Міхі. Якось Анна спитала його, чи не помінявся б він з нею місцями. Та Міхі відмовився.
— Якби ти сиділа коло Зузі, то я б з тобою помінявся без розмов,-сказав він. Міхі був закоханий у Зузі — А до Германа,— додав він,— я ніколи в світі не пересяду. Бо буде біда! Цього фрукта я ж можу ненароком прибити!
Анна розповіла татові про свої негаразди з Германом. Тато був тієї думки, що Анні слід просто ігнорувати цього поганця. І сприймати його з гумором.
— Ти просто висміюй його, якщо він корчить дурня,— порадив тато.
Однак ця порада Анні не допомогла. Коли вона висміювала Германа, той лютився і штовхав її в живіт або під ребра, щипав за руки або наступав на ноги, смикав за коси або плювався. А що Анна не хотіла бути ябедою, як Герман, вона не могла скаржитися на нього вчительці. І до пуття оборонитися вона також не вміла, не могла, бо ніколи не тренувалася у таких видах спорту, як стусани, щипання, смикання за коси, наступання на ноги та плювання. Іноді, як Герман аж занадто вже їй допікав, Анна пробувала-таки захищатися, але її стусани чи наступання на ноги були проти Германових жалюгідні, а плюватися вона зовсім не вміла. їй це просто було гидко!
Анна виклала свої клопоти й мамі. Мама хотіла була піти до школи й поговорити з учителькою.
— Я зажадаю, щоб тебе пересадили від цього поганця,— сказала вона — Не думає ж врешті-решт учителька, що ти можеш витримати такого сусіда по парті!
Але Анна була проти. Вона пояснила мамі:
— У класі немає вільних місць, жодного. Якщо я пересяду від Германа, то хтось муситиме сісти на моє місце. А такого, мамо, я нікому не зроблю! Нізащо!
— Овва! Якщо ти таке шляхетне дитя,— сказала мама,— то, мабуть, тобі ніхто не зможе допомогти!
— А можливо, хтось і допоможе,— заперечила Анна. —1 хто ж то має бути? — запитала мама.
Проте цього Анна мамі не сказала. Бо вона подумала про гнома. "Коли цей нещасний сплюх нарешті-таки прокинеться,— міркувала вона,— я послухаю, що скаже він. Гном хитрий. Йому неодмінно спаде щось на думку, якийсь спосіб приборкати цього бевзя!"
Аж у середині лютого гном урешті-решт прокинувся.
— Зате відтепер я буду в найкращій формі,— пообіцяв він.— Відтепер я, запевне, витримаю без сну цілу купу дообідь! — А тоді спитав: — О, а де це ми?
"Ми в маминому помешканні",— подумала Анна.
— Мама — це та пані, що втелющила тобі рожевий ранець, хоч ти дужче вподобала прозорий рюкзак? — запитав гном.
Анна кивнула головою. Тієї миті до кімнати зайшла Лізль. Ця Лізль була в мами піднаймачка. Помешкання мамине було дуже дороге, і довелося знайти співплатника.
— А ти знаєш, сьогодні твоя мама набагато симпатичніша,— сказав гном.
— Неправда! — вигукнула Анна.
Те, що Лізль, на думку гнома, була симпатичніша за маму, обурило Анну.
— Що неправда? — запитала Лізль.
— Ви щось сказали? — удала здивування Анна.
— Ти щойно вигукнула: "Неправда!" От я й питаю — що саме неправда?
— Я... я нічого не казала,— запевнила Анна.
— Чудна якась дитина! — пробубоніла Лізль і вийшла з кімнати.
— Дурна корова,— стиха буркнула Анна.
— То ти не любиш своєї мами? — спитав гном.
"Бракувало тільки, щоб дурепа Лізль була моєю мамою",— подумала Анна.
— А, он як! — вигукнув гном.— Якщо це не твоя мама, то не диво, що вона сьогодні симпатичніша. Краща!
"Моя мама краща за Лізль!" — подумала Анна.
— Зовсім ні,— сказав гном. "Краща!" — подумала Анна.
— Не сперечайся зі мною,— сказав гном — Адже ми не в усьому маємо бути однієї думки — Потім захихотів і додав: — Але як я оце добре розглянувся в твоєму мозку, то, бачу, в іншому питанні ми з тобою тепер цілковиті однодумці! Я радий... Люблю, знаєш, мати слушність!
"Не розумію, про що це ти",— подумала Анна.
— Про твого сусіда по парті — хихотів гном.— А то ж про кого? Тут де не глянеш, скрізь цей Пан Чоловік (так гном називав Германа, прізвище якого було Паннечеллвікк). Куди не подивлюсь — усюди гнів та досада на цього Пана Чоловіка!
Анна подумала: "Авжеж, і я не бачу, з чого тут хихотіти!"
— Вибач,— сказав гном, і голос його знову бринів поважно.— Якщо все так погано, то треба нам щось робити. Заради мене також. Я не хочу жити серед гніву та досади!
"Тоді придумай щось, а я тим часом зроблю домашнє завдання. Нам сьогодні задали так багато прикладів з арифметики. Тобі я однаково не допоможу нічого придумати. Знаєш, я вже кілька тижнів думаю-думаю про це, та так і не придумала нічого путнього".
Коли Анна зробила домашнє завдання, то спитала гнома, чи спало йому на думку щось путяще проти Германа.
— Я ще думаю,— промимрив він — Але розтріскотівся я вже дуже творчо. Мені ось-ось щось сяйне!
"Тоді не буду тобі заважати",— подумала Анна, взяла свого зошита з дуже багатьма прикладами з арифметики й пішла до мами. Мама саме була в кімнаті Лізль і розмовляла з нею про оплату рахунка за телефон.
Власне, вони через нього сварилися.
— Ти тричі на тиждень телефонуєш до Італії,— сказала мама,— тож маєш оплатити більш як половину телефонного рахунка.
— А ти щодня по три години теревениш із своїм вельмишановним Оскаром,— відповіла Лізль,— і тим надолужуєш мою Італію! Тому платити треба порівну!
— Щодня по три години? Я? Та я за цілий день користуюся телефоном не більш як десять хвилин! Крім того, Оскар дзвонить мені, а не я йому, тож він і платить, нам це нічого не коштує!
— Ой, не сміши мене! — вигукнула Лізль і злісно засміялася.
— У кожному разі, ти тепер заробляєш куди більше за мене,-гнівно вигукнула мама,— то не будь же така дріб'язкова, оплати дві третини рахунка та й по всьому!
— Якби ти щодня не тринькала грошей на ганчір'я, то з тебе твого заробітку вистачало б! — не вгамовувалася Лізль.
Перше ніж мама встигла щось відповісти, Анна сказала:
— Мамо, ось я зробила приклади з арифметики. Ви перевірите?
— Ще встигнеш із своїми прикладами! — відрубала Лізль.— Ти що —не чуєш, я з твоєю мамою обговорюю важливу справу!
Анна показала Лізль кінчик язика.
— Ти нащо набалакуєш на маму? — сказала вона.— Моя мама зовсім не щодня купує собі ганчір'я! А ти ганяєш скрізь її автомобілем і витрачаєш мамин бензин! І потім не заправляєш машини!
Лізль звела до неба очі й тяжко зітхнула. У перекладі на слова це означало: "Господи Боже! За що ти щодня накидаєш мені оцю жахливу дитину?"
— Анно, не втручайся,— сказала мама. їй, видно, було прикро, що Анна згадала про бензин.
— Але це ж правда! — вигукнула Анна — Нам учора тих решток бензину ледь вистачило, щоб доїхати до заправки!
— Гарне ж ти позаочі балакаєш про мене! — закричала Лізль на маму.
Мама нічого не відповіла. Вона мовчки взяла в Анни зошита з домашнім завданням.
Анна розв'язала двадцять чотири приклади з арифметики. Мама знайшла тільки одну помилочку.
— Дуже добре, Анно,— похвалила вона, віддала доньці зошита й заходилася знову сваритися з Лізль. Уже не за телефонний рахунок, а за бензин.
Анна повернулася до маминої кімнати й виправила помилку в домашньому завданні.