Крім того, залізниці ожеледь не страшна. А я ж так хотіла уникнути побачення з моїми колишніми свекром та свекрухою!
— А чого хотіла я, вам на те начхати,— сказала Анна. —Слухай, не починай! — вигукнула мама— Хоч на Різдво не
дорікай мені за те, що в нас не склалося нормальної родини. Крім того, розлучені батько й мати тепер звична річ. За статистикою, кожна третя дитина має розлучених батька-матір.
— Кожна друга дитина має собаку, а в мене, бач, і немає,— відповіла Анна.
— Та я б тобі купила собачатко,— виправдовувалась мама,— але ж твій тато проти. Він пригрозив, що ніякого собаки й на поріг свого помешкання не пустить.
Анна геть розсердилася.
— Я не казала, що ви мусите подарувати мені собаку! — закричала вона.
— Казала! — вигукнула мама.
— Не казала! — вигукнула Анна — Я сказала тільки: якщо розлучені батько й мати — це нормально, бо в кожної третьої дитини батько й мати розлучені, то тоді нормально було б, якби я мала собаку, бо ж кожна друга дитина її має! Чого це все нормальне паскудне в мене є, а нічого нормального хорошого немає? Ось що я хотіла сказати!
— Ох, Анно! — промурмотіла мама, дивлячись на доньку своїм жалібним — "як у такси", казала Анна,— поглядом. А коли мама так дивилась, Анна не могла на неї довго сердитися.
— А, начхати! — вирішила вона.— Засвітімо краще ялинку.
Ялинка в мами була не дуже висока, заввишки як Анна. І прибрана тільки білими свічками, білим "янгольським волоссячком" та білими кульками.
— Може, краще зачекаймо, поки прибудуть твої дідусь та бабуся? —запропонувала мама.— Ти ж знаєш свою бабусю. Вона миттю образиться, як побачить, що свічки на ялинці вже горять.
— О'кей,— сказала Анна і ввімкнула телевізор.
Коли мамині старі нарешті з'явилися, вони спочатку докладно розповіли про ожеледь на автобані й про цілу низку дорожніх пригод, яких самі вони, дяка Богові, уникли. Потім бабусі забаглося до ванної кімнати — "освіжитись" і перевдягтися, бо вона привезла з собою в подорожній торбині святкове вбрання.
— У машині,— пояснила вона Анні,— я б геть-чисто пожмакала своє плісе!
У ванній кімнаті бабуся чепурилася без краю.
Мама тричі підходила до дверей ванної, стукала в двері й гукала:
— Мамуню, годі вже! Будемо дарувати подарунки, поки не пізно! Була майже дев'ята година вечора, коли бабуся зі свіжонакруче-
ними кучериками, напудрованими щоками, трьома разками намиста на шиї та золотистим паском на животі випливла з ванної кімнати.
Мама подзвонила у дзвіночок, дідусь позасвічував свічки на ялинці. І тоді пролунав дзвінок у двері. Приїхав татко!
— Чого це він так зарані?! — обурилася бабуня.
— Бо зараз рівно дев'ята година,— сказала Анна. їй страшенно закортіло висолопити бабусі язика.
Мама пішла відчиняти. Бабуся гукнула їй навздогін:
— Скажи йому, що ми ще не впоралися. Хай приїде за годину! Дідусь мовив Анні:
— А тепер у мирі й спокої подивися, що ми тобі привезли. На це ще, певно, стане часу!
Мама повернулася до кімнати.
— Він пішов? — запитала бабуся.
— Він чекає в кухні,— відповіла мама. Вигляд у неї був дуже нещасний.
Анна вирішила, що вона ніяк не може роздивлятись подарунки, тимчасом як тато сам-один сидить у кухні. Як на те, в кухні навіть не прибрано до пуття. Мама готувала тут святкову вечерю. А як мама куховарить, після неї завжди збирається ціла купа брудного начиння. Воно тепер так і стоїть немите.
Анна сказала:
— Краще я подивлюся подарунки завтра.
— Але ж дитинко! — зойкнула бабуся.
— Дай їй спокій,— сказав дідусь.
Анна зібралася вийти з кімнати. Вона вже була біля дверей, коли бабуся гукнула:
— То я навіть поцілунка не отримаю на прощання?!
Анні дуже кортіло сказати: "Ні!" Але вона добре знала, що тоді бабуся й мама посваряться. І мамі дорікатимуть, що вона не вміє Анну виховувати.
Отож Анна бадьоренько повернулась від дверей назад і цмокнула бабусю в напудровану щоку. А потім — дідуся в бакенбарди. Поцілувати дідуся їй видалося не так тяжко, як бабусю. Потім Анна побігла до передпокою і вдяглася в пальто.
— Татку, я вже! — гукнула вона в кухню.
Тато вийшов із кухні. Він навіть пальта не скидав, так і сидів там одягнений. І хутряна шапка також була в нього на голові.
— Ну то й рушаймо,— сказав тато. Вигляд він мав не дуже радісний.
Мама стояла біля дверей кімнати й мимрила:
— Казна-що! Мені дуже прикро, Анно!
— Ну, бувайте,— сказала Анна й спробувала усміхнутись.
Третій день Різдвяних свят був для Анни кращий лише на початку. Тепер вона вже нікуди не поспішала і могла спокійно розпакувати подарунки й тішитися.
А подарунків було багато. Червоний наручний годинник з Мікі-Маусом на циферблаті, купа всіляких іграшок, роликові ковзани, двоповерховий будиночок із мансардою — для ляльки, книжки, ланцюжок з підвіскою — на шию, білий лижний костюм, міні-супермар-кет з багатьма полицями, на яких стояли крихітні пакунки пральних порошків чи макаронів; були тут навіть три манюсінькі візочки для скуповування; а за касою сиділа товста касирка з пластиліну, руки й ноги в неї згиналися, як заманеться.
Татові старі привезли Анні величезний пакунок. Завбільшки як ціла шафа і такий важезний, що Анна не могла його навіть зрушити з місця. Ні на сантиметр.
— Його привезли вантажним експресом,— гордо сказав дідусь.-Бо в купе він, звісно, не вліз би!
— А я вчора купив багажник на дах свого автомобіля,— сказав тато,— задля того, щоб привезти цю штуку з вокзалу додому.
А подарунок у здоровенному пакунку був — здуріти можна! — дитяча гірка зі спускалкою та великим матрацом із пінопласту. Щоб не забитись, якщо полетиш ізверху або занадто розженешся для спуску. Тато з дідусем припасовували одну до одної складові частини гірки і встановлювали її до самої півночі. Встановили її в найбільшій кімнаті, бо Аннина була для велетенської споруди замала.
Анна дуже тішилася цим подарунком. Вона навіть була вирішила вважати цей вечір за чудовий. Та потім, уже майже наприкінці, він знову зійшов на казна-що. Сталося це так. Анна вже лежала у своєму ліжку з червоним годинником на руці, з чудовою підвіскою на ланцюжку на шиї і гортала одну з подарованих книжок. Зненацька їй спало на думку, що, власне, можна ж іще трохи поспускатися з подарованої гірки. Дарма що було вже так пізно!
Тато з дідусем та бабусею сиділи в татовій кімнаті. Якщо Анна тихісінько прослизне до великої кімнати, ті троє співрозмовників не помітять. Адже вони, стовідсотково, були б проти того, щоб Анна серед ночі займалася спортом.
Отож вона якомога нечутно покралася до жаданої гірки. Двері таткової кімнати були прочинені, і Анна почула, як тато сказав:
— Авжеж, інколи таки буває задосить!
Анні закортіло дізнатися, чого саме таткові інколи буває аж задосить, і вона підкралася до дверей його кімнати.
— Та певно ж, це не чоловіче діло,— мовила бабуся.
— Розлученій жінці з дитиною також не краще,— сказав тато.— Навпаки, ще гірше, бо здебільшого колишній чоловік не забирає після півдня дитину до себе.
— Може, й так,— припустила бабуся,— та в кожному разі, для тебе це не життя. До того ж, ти й не маєш крайньої потреби так жити. Врешті-решт, у тебе є мати, і вона досить здорова й має пребагато вільного часу.
"Ой-ой-ой-ой! — подумала Анна — То це баба переїде сюди жити!"
Та далі пішло ще веселіше. Бабуся сказала:
— У нас просторий будинок з великим садком. Для дитини — ідеальне середовище! І ти ж можеш щовихідних приїжджати в гості. Принаймні хоч трохи частіше бачитимемось.
Анна штовхнула двері.
— Ні-ні-ні, ніколи в світі! — вигукнула вона і зайшлася плачем. Татко зірвався на ноги.
— Але ж Анно! — скрикнув він — Якби ти зачекала всього дві секундочки, то почула б, що я на це ніколи-ніколи-ніколи в світі не погоджуся!
Татко схопив Анну на руки й засміявся.
— Що б же я без тебе робив? — запитав він і поцілував Анну в шию. Щоправда, дуже легесенько й страшенно ніжно.
— Але ж вам мене задосить,— все не могла заспокоїтися Анна.
— Та не тебе, ні,— сказав тато.— Щонайбільше — прибирання й ку-ховаріння. Але ж ми можемо задля цього знов узяти якусь "стару макітру". Якщо мені воно зовсім набридне. Ну, поживемо з тобою не на таку широку ногу!
Аж тепер Анна вгамувалася. Тато відніс доню до її кімнати.
— Нехай собі твоя бабуся побалакає,— сказав він тихо.— Вона нам злого не бажає.
— А вийшло дуже зле,— зауважила Анна.
Татко поцілував Анну в кінчик носа, тоді в праву щоку, в ліву й нарешті в губенята.
— Анно, без тебе я в цьому житті пропав би,— сказав він перед тим як вийти з кімнати.
ЗАКІНЧИЛИСЯ Й КАНІКУЛИ..
Закінчилися й канікули, а гном усе спав. Першого шкільного дня Анна чхнула тричі поспіль, щоб збудити сплюха, але той лише промимрив:
— Я ще не виспався! — І знову заснув.
Анна дала йому на сон ще два тижні часу, а тоді знов тричі поспіль чхнула.
Ох і розпозіхався ж гном, прокинувшись! Позіхнув не тричі, а добрих тридцять разів поспіль.
— І що ж такого цікавого сталося? — запитав він.
"Та взагалі нічого не сталося! — подумала Анна.— Нудьга собача!"
— То я ще трішки задрімну,— промурмотів гном і знову захропів. Анна була розчарована. Вона ж бо саме тому й збудила гнома, що
нічогісінько цікавого не відбувалося, що їй було так нудно. Тому що їй хотілося трохи погомоніти з гномом. Учителька саме муштрувала "поганих учнів" із читання вголос. Анна ж уміла читати дуже добре. І вголос і мовчки. Тож очікувати, що вчителька викличе читати і її, не доводилося. З досади на сплюха-гнома Анна сказала вголос:
— Ти, дурнуватий курдуплик!
І тоді Герман, Аннин сусід за партою, штовхнув її під бік і просичав у відповідь:
— Сама — дурнуватий курдуплик!
Цей Герман узагалі був проблемка! Анна в ньому розчарувалася капітально. А першого дня в школі він же так був їй сподобався! Адже він був такий гарний! Мав довгі чорні кучері. І великі сині очі. І невеличкий рівнесенький носик з трьома премилими цяточками ластовиння на кінчику. Ще й білі як сніг, без найдрібнішої цятинки зуби. І вбраний Герман завжди був за найостаннішою модою.
Коли Герман ще найпершого шкільного дня запитав Анну, чи не хотіла б вона сидіти за однією з ним партою, вона була щаслива. Кивнула головою і подумала, що їй аж он як поталанило.
Зате гномові Герман відразу не сподобався.
— Ну, не знаю,— сказав він,— чогось я від цього типа не сподіваюся добра.