Ковпачок там і лежав. Анна струснула його від пилюки.
"А чи однаково, у яке вухо його запхнути?" — подумала вона.
— Взагалі-то однаково,— сказав гном,— але саме зараз для мене зручніше, якщо в праве.
Отож Анна запхнула крихітний фіолетовий ковпачок у своє праве вухо. У вусі, — щоправда, лише на коротеньку мить — нестерпно залоскотало. Потім у голові в неї знов позіхнуло. Гучно й виразно. Тричі поспіль. Гном промурмотів:
-1 прошу тебе — не чхай. Чхання брутально перебиває мені сон.
І заснув.
Так само як спершу Анна жахнулася через гнома в голові, тепер вона раділа, що він у неї є. "Гном-у-голові — це ж просто супер! —подумала вона — Не кожне має у себе в голові гнома, а це ж так цікаво! Дітям настільки веселіше жити!"
Цього разу гном не обізвався. Він спав. Анна була певна, що він навіть стиха хропів.
АННА ВИРІШИЛА ТРИМАТИ ГНОМА В СЕКРЕТІ..
Анна вирішила тримати гнома в секреті. По-перше, татко їй знов не повірить, це ясно як білий день. А крім того, цей добродій у голові тривалий час узагалі нічим себе не виказував. Лише з його тихесенького хропіння знати було, що ніде він з її голови не дівся. Хіба, може, цей сонько-дрімко на хвилин кілька прокидався тоді, коли спала Анна.
Аж на початку вересня Анна знов почула в себе у голові позіхання. Позіхнуло гучно й виразно. Тричі поспіль.
Анна саме стояла в універмазі, коли гном прокинувся. У секції валіз і ранців, подорожніх торбин, рюкзаків, портфелів тощо. В руках вона тримала прозорий пластиковий рюкзак. Поруч стояла мама з рожевим шкільним ранцем у руках.
Бо післязавтра Анна мала вперше йти до школи!
— Ні-ні, цього прозорого чуперадла ти в жодному разі не візьмеш, Анно,— сказала мама — У шкільних ранцях зазвичай буває такий лад, як ото у відрах на сміття, а відер на сміття не виставляють на оглядини.
І хоч як Анні хотілося ходити до школи з прозорим рюкзаком за плечима, вона лише кивнула головою, коли мама рушила до каси з рожевим ранцем у руці. Тієї миті важливішим за всі шкільні ранці на світі був для неї гном у голові.
Поволі йдучи слідом за мамою, Анна думала: "Доброго ранку, любий гноме! Як же ти вчасно прокинувся!"
— Я, на жаль, не маю аніякісінького уявлення про "вчасно" чи там "невчасно",— сказав гном і знову трохи позіхнув.— Час для мене легко плутається. Інколи секунди здаються мені роками, а деколи роки минають, як секунди.
— А скільки ж тобі взагалі років? — запитала Анна.
— Також не уявляю,— відповів гном — У всякому разі, я побував уже в дуже багатьох головах. І здебільша — протягом усього їхнього життя!
Мама заплатила за рожевий ранець, узяла Анну за руку й повела геть з універмагу.
— А що ми робитимемо тепер? — запитала вона Анну.
— Поїдьмо на часинку до лісу,— запропонувала Анна.
Ліс був за містом. Автомобілем туди треба було їхати добрих півгодини. А ведучи авто, мама мусила б стежити за дорожнім рухом і тому багато не розмовляла б. Отож Анна мала б час погомоніти з гномом.
— До лісу? — У мами на переніссі залягло дві зморшки — знак стурбованості, і вона глянула на свій наручний годинник— Анно,
0 четвертій у мене прослухування. У нас із тобою обмаль часу. Ми б устигли хіба що туди й назад.
— То що ж ми встигнемо до вашого прослухування? — запитала Анна.
— Зазирнути до кондитерської на тістечка з кока-колою,— сказала мама.
— Ну добре,— муркнула Анна й потупцяла слідом за мамою до кондитерської.
Поки вони їли тістечка й пили кока-колу, Анна спілкувалася і з мамою, і з гномом. То було важкувато, проте все минуло гладенько. Бо з гномом вона ж розмовляла тільки подумки.
Від мами Анна довідалася, що та післязавтра має на два тижні виїхати на гастролі. І що вона кожного дня надсилатиме Анні листівку з тисячею поцілунків.
А від гнома Анна дізналася, що в нього немає імені, що він не чоловік і не жінка.
— У нас такого поділу не існує,— пояснив він — Нам це не потрібно, бо ми ж не народжуємось, як ви, люди. Ми просто є, і край. Тому нам
1 нема потреби ділитися на чоловіків і жінок, щоб народжуватися на світ.
Коли Анна розповіла гномові, що післязавтра йде до школи, той зрадів.
— Школу я люблю,— сказав він — А тим часом уже давненько там не був. Остання голова, в якій я мешкав, уже скінчила науку, коли я в ній поселився.
Гном нізащо не хотів пропустити першого шкільного дня.
— Збудиш мене, як настане час,— мовив він,— чхни тричі — і я буду на ногах!
Потім гном знову заснув і Анна змогла цілком присвятити себе мамі. І розповіла їй, що татко вчора звільнив пані Рудолід.
— Я ж тепер ходитиму до школи,— сказала Анна,— тому ця стара макітра більше не потрібна. Самі прибиратимемо і на ощаджені гроші житимемо на широку ногу. Макітряча місячна платня — то мені шикарне вело!
Перегодом Анна спитала маму:
— Як ви поїдете, де я буду після школи?
-Саме тепер матиме пополудні вільний час Лізль,— сказала мама.— Якраз два тижні.
— Тільки не Лізль! — вигукнула Анна.
— То, може, попросити Ганнелору? — запитала мама.
— Тільки якщо інакше ніяк не виходить,— заявила Анна.
Вона була розчарована. Аякже! Саме першого її шкільного дня мама десь поїде! Хіба це не підлість? Таж першого дня до школи всіх дітей приводять їхні мами!
— А як тобі Франц-Йозеф? — запитала мама.
Анна кивнула головою. Франц-Йозеф замість мами — ще туди-сюди.
— От і гаразд,— сказала мама.— Я спитаю, чи він має час, і завтра тобі скажу.
Вона знов зиркнула на годинник, побачила, що вже за десять хвилин четверта, і занервувалася.
— Візьміть мені таксі,— сказала Анна — Бо якщо повезете мене самі, то спізнитеся на прослухування.
Мама полегшено кивнула головою, розплатилася за тістечка та кока-колу й погнала з Анною до найближчої стоянки таксі. Там вона вліпила Анні поцілунок у чоло, а водієві таксі — гроші в руку й помчала у своїй машині геть, тільки смуга лягла.
— То як почувається така маленька дівчинка під час великої подорожі зовсім сама? — запитав водій таксі, коли вони зупинились перед Анниним будинком...
Анна взяла під пахву рожевий ранець, сказала:
— Я — велика дівчинка, а подорож була маленька — І вилізла з автомобіля.
Вона терпіти не могла, коли її називали маленькою дівчинкою. Крім того, вона вже звикла їздити на таксі сама, без дорослих. Щонайменше двічі на тиждень мама поспіхом садовила її в таксі. Але ж усе те анітрохи не обходило цього чужезного дядька!
З Анниним позашкільним часом справи були такі. Після полудня Анна перебувала під опікою в мами. А мама ніколи не вміла до пуття розподілити свій час. Отож мало не кожне Аннине з мамою пообіддя завершувалося тим, що в мами на обличчі малювався жах і вона скрикувала:
— Ой Господи, як уже пізно!
Анна була навдивовижу розпланована дитина. Пообідньої пори вона бувала з мамою. Вечорами, ночами та ранками — з татом. Передобіддями над нею дотепер старшувала пані Рудолід. У вихідні ж Анною опікувалися по черзі тато й мама.
Чому так? Тому що Аннині тато й мама були розлучені. Зазвичай діти розлучених подружніх пар живуть коло матері, а батько забирає їх до себе пополудні раз на тиждень. Чи раз на два тижні. Або навіть раз на місяць. Чи й узагалі ніколи. Залежно від того, як батько з матір'ю розв'язали це питання в суді. У тім, що в Анни було по-інакшому, завинив мамин фах. Аннина мама була актриса, хоч і не з тих уславлених актрис, у яких люди просять автографи. Вона виконувала невеличкі ролі в невеличкому театрі. Але ж і в невеличких театрах вечорами бувають вистави. Інколи ж мама виїздила на гастролі. Тоді вона впродовж тижня або двох разом зі своїми колегами їздила з міста до міста й давала вистави в інших театрах. А хто має такий фах, тому, вважай, неможливо як слід наглядати за дитиною.
Адже вечорами ти не вдома, а вранці відсипаєшся після пізньої вистави.
Тато Аннин завжди миттю схоплювався ранніми ранками, а ввечері полюбляв зарані лягти спати. Виїздити він ніколи нікуди не виїздив. Тому Анні й було зручніше жити коло тата. Труднощі виникали, лише коли мамі доводилося виїжджати на гастролі. Тоді пообідньої пори наглядати за Анною мав хтось третій, бо татові не так просто надавали додаткову відпустку. Він мусив сидіти в конторі. Отож під час маминих гастролей Анною опікувалися чи Лізль, чи Ганнелора, чи Франц-Йозеф.
З усіх трьох Анні найдужче подобався Франц-Йозеф. То був молодик без певного фаху. Він то працював малярем — розписував помешкання, то садівником, то водієм, то сезонним листоношею. Деколи бував трохи й студентом. Або доглядав малих дітей. Із Фран-цом-Йозефом Анна залюбки перебувала б геть усі свої "пополудні-без-мами". Тільки ж Франца-Йозефа не можна було залучити задарма. Догляд дитини мамі доводилося оплачувати. А грошей у мами було небагато. Актори, якщо вони незнамениті, заробляють мало.
Але тепер, перед початком Анниного першого навчального року, мама найняла для донечки Франца-Йозефа аж на два тижні. Анна визнала, що це й справедливо! Адже коли людина вперше йде до школи, то це вам не абищо! Тоді неодмінно потрібен хтось такий, з ким тобі добре, хто справді тебе слухатиме, коли ти розповідатимеш йому про школу, про пані вчительку, про інших школярів, про шкільного сторожа, шкільну спортзалу, шкільне молоко й пані директорку. Тут Лізль чи Ганнелора не годилися. Вони обидві ніколи Анни насправді не слухали. Лише прикидалися, що слухають. Коли Анна їм щось розповідала, вона добре бачила, як вони просто при-кивують час від часу головою, а самі думають про щось зовсім інше. А ось Франц-Йозеф — те, що треба. Його завжди по-справжньому цікавили найменші подробиці того, що Анна зазнавала в школі. Він хотів знати про школу все.
Але про гнома в голові Анна Францові-Йозефу не розповіла. Цього не схотів гном.
— Облиш,— застеріг він її.— Невідомо, чим це може обернутися. Один чоловік, у голові якого я колись мешкав, почав усім про це розповідати й дорозповідався до того, що всі стали вважати його геть пришелепуватим. Його запроторили до такої лікарні — з заґратованими вікнами й навічно замкненими дверима. Чоловік той впав у страшний відчай, зробився геть нещасний, і я мусив знайти для себе іншу голову, бо ж голова нещасної, охопленої розпачем людини — то дуже незатишне місце мешкання.
Такої долі Анна собі не бажала. Тим-то вона й не розповіла про гнома навіть Францові-Йозефу.