Бідолашний мій Ґійом, я записала його на повний курс у країну дуреп!
— Мені здається, вас це розважало.
— Дико. Втім, я була милою, я скеровувала його лише до декоративних дуреп; якби я була злою, то посилала б його до тих, що одночасно є дурепами й потворами!
— Як він до цього ставився?
— Дуже добре. Він ішов до них з огляду на те, що в них було найліпшого, а потім тікав від них через те, що в них було найгіршого. Він хутко мене покидав, але хутко й повертався.
— Можете присягнути, що він не гнівався на вас за це?
— Ми розмовляли про пікантну кретинку якогось сезону; оскільки я обирала тих, котрі були як картинки, йому завжди було про що розповісти. Мушу зізнатися, ми багато сміялись. Це було цинічно, але ми відчували подвійний тиск: суспільство, з одного боку, змушувало нас ховатися, а з іншого — зобов'язувало його доводити, що він ловелас; ми з ним умовилися. В інтимному плані все залишалося без змін, ми обожнювали одне одного якщо не більше, то так само, бо долали ці труднощі разом.
— Ви ніколи не ревнували?
— Я не дозволяла собі це показувати.
— Тобто ви відчували ревнощі?
— Звісно. Скільки разів мою уяву було настільки насичено óбразами його з тими жінками, що в мене виникало бажання опустити завісу!
— Покінчити з собою?
— Ні, вбити їх, тих жінок. У голові роїлися думки вбивці. До того ж, своєю тупістю вони самі себе руйнували. Бо були дурепами, на щастя, справжнісінькими дурепами. Один раз, єдиний, я ледве не помилилась!
Вона замахала руками, наче досі боролась із цією небезпекою.
— Бісова Міріам, вона ледве мене не ошукала. Ніколи не зустрічала жінки, яка докладала би стільки енергії, щоб видаватись безмізкою… Ґійом таємно проводив мене в палац, де я, заховавшись за ґобеленом, спостерігала за учтами, аби впевнитися щодо вибору дурепи. Я одразу відібрала цю Міріам, яка, наче кулемет для дурниць, плела нісенітницю за нісенітницею, аж до моменту, коли зауважила, що вона видавала лише цікаві дурниці, завжди кумедні, вони не були ні недоречні, ні нудні; охолонувши, я дійшла висновку, що вона має почуття гумору, це, щонайменше, свідчить про лукавство. Далі я придивилася до неї пильніше і помітила, що кожному чоловікові, з яким вона заводила розмову, подавалася відповідна поведінка: бундючному вона з невимушеною фамільярністю кидала: "о, який він кумедний, цей дивак"; марнославному адресувала лестощі, що стосувалися його буцімто успіху; вона невтомно слухала захопленого полюванням кретина, сприймаючи переможця кроликів, наче героя багатьох світових війн; словом, це був ас у спокушанні, який приховував свої карти. Під час десерту вона підійшла до Ґійома і, ведучи мову про спорт, переконала його в тому, що хоче стрибнути з парашутом. Це була неправда, але ця авантюристка була цілком здатна спробувати, щоби мати змогу впасти йому в обійми. Я заборонила приймати її в палаці. Це була підступна жінка, яка прикидалася легковажною, щоби краще маніпулювати чоловіками… Вона забезпечила собі блискучу кар'єру, виходячи заміж лише за поважних чоловіків, і щоразу — як же не щастить — вони виявлялися багатими!
— Чи Ґійом привернувся до котроїсь із них?
— Ні. Бачите, чоловіки не дуже вимогливі щодо розмови, яку мають вести до того, як дістануться ліжка, бо готові заслужити собі компенсацію; проте після ліжка освічений чоловік, та ще й зі смаком, стає вимогливим, чи не так?
Я опустив голову, ця невідпорна істина заткнула мені рот.
Вона погладила коліна руками, розгладжуючи складки на спідниці.
— Період коханок, хоч і стомливий, був досить трепетним, бо дав мені змогу стати ще й експертом у мистецтві розриву. А як інакше! Я йому казала, які слова слід вибирати, коли він їх кидав. Напридумувала фрази, що мали змусити їх заніміти, з роззявленим ротом. Розрив мав бути чітким, без ускладнень, без сліду, безповоротним, але без самогубства.
— І як?
— У нас це виходило.
Я здогадувався, що тепер ми підійшли до найменш чіткого періоду цієї історії, того, що позначив його завершення. Емма ван А. відчувала це також.
— Склянку порто?
— Охоче.
Це заняття дало нам змогу перевести подих, перш ніж приступити до подальшої оповіді. Вона смакувала підігріте вино, ніяк не кваплячись переповідати кінець, ошелешена тим, що так хутко до нього дійшла.
І раптом обернулася до мене з серйозним виразом обличчя.
— Утім, я усвідомлювала, що ми не зможемо більше відступати. Доти ми зволікали з остаточним виходом, обходили перепони, але настав час, коли він мав одружитись і завести дітей. Я воліла радше відштовхнути його сама, ніж чекати, доки він сам відійде. Гордість… Я боялася тієї миті, миті, коли стану йому вже не коханою, а матір'ю. Так, матір'ю… Бо хто ж, як не матір, підштовхує чоловіка до дружини й дітей, тоді як сама вона воліла би тримати його для себе?
Очі її зволожились. Навіть по багатьох десятиліттях її охопило те саме вагання.
— Ні, я не була готова стати Ґійому матір'ю!.. Я ні секунди нею не була — я так пристрасно його кохала. Тож вирішила діяти "немовби".
Вона ковтнула слину. Розповідати про це їй було так само тяжко, як і здійснити.
— Якось уранці я повідомила, що маю залишити його там, де знайшла кілька років тому — в дюнах. Він одразу все зрозумів. І почав відмовлятися, благаючи зачекати ще трохи. Він плакав, катаючись по землі. Я стійко трималася. Ми дісталися того місця, де він переді мною постав, простелили на піску пледи і там, попри смутну дощову погоду, востаннє кохались. І вперше не вдаючись до альбому насолод. Не можна сказати, чи це було приємно: це було сильно, несамовито, без будь-якого чару. Потім я подала йому напій, до якого додала снодійне.
Дивлячись на його оголене сонне тіло, таке ж скульптурне, як і в перший день, я зібрала його одяг, який разом із пледами вклала до свого кошику; потім дістала поцуплений у нього диктофон.
Стоячи поруч із його довгими, тремтячими від холоду ногами, перебігаючи поглядом по його пружних сідницях, засмаглій спині, розкиданому по плечах волоссю і стрункій шиї, я записала своє прощальне послання: "Ґійоме, твоїх коханок завжди вибирала я, свою дружину ти маєш обрати сам. Я хочу залишити тобі право самому вирішити, наскільки тобі мені бракуватиме. Або ти так страждатимеш від нашого розлучення, що візьмеш мою протилежність, щоби стерти найменший мій слід. Або ж захочеш впровадити мене в основу свого майбуття і вибереш ту, яка буде схожою на мене. Я не знаю, що там буде, коханий мій, знаю лишень, що мені це не сподобається, але так потрібно. Благаю тебе: в жодному разі нам не треба більше бачитися. Вважай, що Остенде розміщене на краю світу і воно недоступне… не муч мене такою надією. Я більше ніколи не відчиню тобі дверей, я повішу слухавку, якщо ти зателефонуєш, я розірву листи, що ти мені надішлеш. Нам доведеться страждати так, як ми палали, жахливо, незмірно. Я нічого не збережу від тебе. Сьогодні ввечері я все знищу. Та це неважливо, ніхто не зможе відібрати в мене мої спогади. Я тебе кохаю, і розлука нічого не змінить. Моє життя виправдано завдяки тобі. Прощавай".
І бігом пішла відтіля. Прийшовши додому, я попередила його ад'ютанта, щоби до настання ночі він забрав його з узбережжя, а тоді кинула всі наші листи і світлини у вогонь.
Вона помовчала й повела далі:
— Ні, обманюю. У вирішальний момент я втрималась і не знищила його рукавички. Розумієте, в нього такі руки…
Її постарілі занімілі пальці пестили відсутню руку…
— Наступного дня я послала одну рукавичку йому, іншу поклала в шухляду. Рукавичка — наче спогад. Рукавичка зберігає форму тіла так, як спогад береже форму реальності; рукавичка так само далека від тіла, як спогад від часу, що проминув. Рукавичка — це ностальгійна матерія…
Вона замовкла.
Її розповідь повела мене так далеко, що не хотілося розривати її банальними словами.
Якийсь час ми сиділи в тому насиченому просторі, такі маленькі серед книг, у напівтемряві, яку частково освітлювали лампи. Назовні стогнав розгніваний океан.
Потім я підійшов до неї, взяв її руку й поцілував, прошепотівши:
— Дякую.
Ця дивовижна жінка усміхнулася, наче вмираюча, що запитує: "Моє життя було гарним, чи не так?"
Я піднявся до своєї кімнати, з насолодою простягнувся на ліжку, на якому її розповідь наситила мої сни настільки, що вранці я не сумнівався, що то мені наснилось.
О дев'ятій тридцять Ґерда з коридору заявила, що подасть сніданок у ліжко. Вона швидкими рухами розсунула штори й поставила тацю серед перин.
— Вчора тітонька розповіла тобі своє життя?
— Так.
— І це зайняло весь вечір? — пирскнула Ґерда.
Я зрозумів, що саме цікавість спонукала її бути такою послужливою зі мною.
— Перепрошую, Ґердо. Я присягнув нічого не розповідати.
— Шкода.
— У будь-якому разі ви даремно вважаєте свою тітку старою дівою, яка нічого в житті не зазнала.
— Он як? Я завжди вважала, що моїй бідолашній тітці не зустрівся навіть вовк, що вона так і помре незайманою!
— Аж ніяк.
— Отакої! Я вражена.
— Чому ви так у цьому впевнені?
— Ну, її каліцтво…
— Чекайте! Інсульт, який всадовив її в інвалідне крісло, трапився п'ять років тому…
— Ні, я маю на увазі її каліцтво. Перед інсультом тітонька Емма не сиділа нерухомо, але пересувалася не набагато краще. Бідолашна! Вона схопила туберкульоз кісток у ті часи, коли не було ліків, як сьогодні. Він зачепив стегна. Скільки це їй було років? Двадцять. Саме через це вона виїхала з Африки: і приїхала сюди до лікарні… З метою лікування вони поклали її в санаторії на дерев'яну дошку! Коли вона осіла на віллі в Остенде у двадцять три роки, то могла ходити тільки на милицях. Діти називали її "кульгавою", це було недобре, діти — дурні та безжальні! Моя тітонька була вродливою, навіть дуже вродливою. Але, кому потрібна дівчина, що кульгає? Вона перекидалася з однієї ноги на іншу за найменшого руху, і, знаєте, на це було страшно дивитися. Зрештою, буденне життя стало легшим після інсульту, коли вона погодилася на інвалідний візок! Спробуй запропонуй інвалідний візок двадцятитрирічній дівчині… Треба бачити речі реально такими, якими вони є: який жаль! Що ж, тим краще, що знайшовся бравий хлопчина, який колись присвятив себе…
Наче відчувши відразу до такої перспективи, вона знизала плечима і вийшла.
Замислившись, я проковтнув солідний фламандський сніданок, швидко прийняв душ і спустився, щоб зустрітися з Еммою ван А., яка сиділа перед вікном із томиком на колінах, її очі блукали у хмарах.
Помітивши мене, вона зашарілася.