Хіба що на мамі вона як чужа, зовсім чужа. Щось не тулиться ця хустка до обличчя. Хустка сама по собі, а обличчя само по собі. Жіноча хустка так само, як, вибачайте, чоловіча шапка. Шапка з обличчям повинні бути єдині, зливатися. Ось, наприклад, мій брат Еля. На ньому кашкетик неначе виріс на його голові. Пейси йому зовсім підстригли, і не тільки підстригли, а поголили. Маніжку він одягнув нову, з твердим коміром і відкладними краями. А галстук купив собі білий з червоними, зеленими і синіми цяточками. Багатий галстук! Чоботи з глянцем, скрипом і на дуже високих каблуках, щоб виглядав трохи вищим. Але це йому допоможе як мертвому припарки: Еля дуже маленький на зріст. Він не такий маленький, як вона велика, висока і мужоподібна, та ще червона, ряба, і голос у неї мужоподібний. То я кажу про наречену, про дочку бублейника Йони. Бруха зветься вона. Просто насолода була дивитися на цю парочку під вінцем.
Але я не маю часу дивитися на молодих. Я зайнятий. Мені треба побачити музик. І не так музик, як їхні інструменти. Найбільше — контрабас і барабан. Гарні два інструменти! Погано тільки те, що не можна підійти ближче і спробувати ці інструменти. Одразу музики чомусь дають по руках або хапають за вухо. Вони казяться, коли хтось доторкнеться пальцями! Бояться, що з'їдять їх інструменти. Ах, якби моя мама була хорошою мамою, вона зробила б з мене музиканта. Проте я знаю, що вона цього не схоче не тому, що вона погана, а тому, що люди не дозволять, щоб син кантора Пейсі був музикою. Ні музикою, ані ремісником. Уже не раз говорили, що буде з мене, мама, мій брат Еля, наша сусідка Песя та її чоловік палітурник Мойше. Він охоче взяв би мене на роботу, але Песя не дозволяє. Вона каже, що кантор Пейся, мир йому, не заслужив, щоб його син був ремісником...
Я забалакався і зовсім забув про весілля. Вінчання вже закінчилося. Уже готують до столу. Жінки і дівчата танцюють кадриль. Я заблукав з моїми дерев'яними штанцями всередину кола. Ті, що дивилися на танок, почали кидати мене від одного до іншого, як м'яч.
— Звідки взялась ця причепа? — каже один.
— Якийсь неборака,— каже другий.
— Плутається під ногами,— каже третій.
Побачила наша сусідка і розгрималася (вона вже втратила голос і рипить, як немазана підвода):
— Чи ви здуріли, чи сказились, чи знавісніли, чи з глузду з'їхали, чи ви несповна розуму? Це ж братик молодого!!!
Ага! Спекли рака. Мене посадили до столу разом з родичами нареченої. І знаєте, саме з ким мене посадили? Нехай ви наймудріша людина,— ніколи не вгадаєте! Із сестричкою молодої. З маленькою дочкою пекаря Йони. Алта зветься вона. Вона старша за мене тільки на один рік. І в неї дві косички заплетені ззаду стрічкою, а вигляд у них, як у заплетеного бублика. Ми з Алтою їмо з однієї тарілки недалеко від молодих. Молодий, мій брат Еля, дивиться на мене, щоб я сидів по-людськи, щоб їв виделкою, і не накидався на їжу, і стежив за носом. Знаєте, що я вам скажу? Я не маю насолоди від вечері. Не люблю, коли дивляться на мене. А тут ще принесла нечиста сила нашу сусідку Песю.
— Дай вам боже здоров'ячка! — щосили гукає вона мамі.— Подивіться лишень сюди. Чому не подумати про нове сватання? Парочка хоч куди.
На її хрипке гукання підходить бублейник Йона, святково одягнений, і починається розмова, що я й Алта — наречені. Покар Йона сміється половиною рота. Це означає, що горішня губа його сміється, а нижня плаче. Всі люди дивляться на нас. Ми обоє, я й Алта, опускаємо очі долу і душимось від сміху. Щоб не вибухнути, я затуляю носа і надимаюсь, як пухир. Ще хвилина, пухир лусне — і буде біда. Щастя, що музики ушкварили гарний молдавський танець. Всі замовкли. Підвів голову і бачу матір у жовтій чужій сукні і в шовковій хустці. Вона робить те, що завжди: плаче.
Може, ви знаєте, коли вона перестане плакати?!
V. У МЕНЕ ВИГІДНА ПОСАДА
1
Мама переказала мені радісну звістку, що я вже маю посаду. Не у ремісника, боронь боже. її вороги, каже вона, не діждуться того, щоб син кантора Пейсі був ремісником. Моя посада, каже вона, вигідна посада, легка посада. Цілий день я буду в талмудторі *, а на ніч ходитиму спати до старого Лур'є. Старий Лур'є великий багатій, каже вона. Він тільки хворий. Тобто взагалі він здоровіш, їсть, і п'є, і спить, але не вночі — вночі він не може спати. Очей не сплющує. Діти старого бояться залишати його самого вночі. Треба мати людину, яка була б при ньому. Нехай це буде дитина, аби жива душа. Посадити до нього літню людину не личить. Дитина — інша річ. Дитина — що кицька.
— П'ять карбованців на тиждень обіцяють, і вечерю для тебе щодня, коли приходитимеш з хедеру,— так каже мені моя мама.— Добру вечерю, багатійську. Того, що в них пропадає, вистачило б для нас усіх. Іди, дитино моя, до хедеру. Увечері, коли повернешся, я тебе поведу туди. Тобі не доведеться там тяжко працювати. Багатійську вечерю матимеш і м'яку постіль. І п'ять карбованців на тиждень. Я тобі справлю два костюмчики, черевики тобі куплю.
Здається, добре, еге ж? Навіщо ж плакати? Але інакше моя мама не може. Плакати вона мусить!
2
До хедеру я тим часом ходжу не знати чого. Не вчуся. Нема для мене групи. Тому я допомагаю вчителевій жінці в хаті і бавлюся з кішкою. Робота в учителихи не важка. Підмести хату, занести дрова, піти куди-небудь — все це дурниці, не робота. Аби не вчитись. Учитися гірше. Зате кішка — набагато приємніша річ. Кішка, кажуть, бридка тварина. А я кажу: це брехня. Кішка — охайна тварина. Кішка, кажуть, хижак. А я кажу: це брехня. Кішка — лагідне створіння. Собака тварина підлеслива, собака крутить хвостом. Кішка лащиться, а коли гладиш її по голівці, вона замружує оченята і починає муркотіти. Я люблю кішку — що ж у цьому поганого? Але поговоріть з моїми товаришами, вони вам розкажуть тисячу байок. Коли держиш кішку, треба потім мити руки. Коли держиш кішку, псується пам'ять. Вони й самі не знають, що іще вигадати. Вони мають таку звичку: коли до них підійде кішка, їй затоплюють ногою в бік. Я не можу дивитись, як б'ють кішку. А вони сміються з мене. У них немає жалощів до тварини. Я кажу про дітей, що вчаться разом зі мною. Вони катюги, і сміються з мене, прозивають "дерев'яні штанці", а мою маму — "тужлива", бо вона завжди плаче.
— Он іде твоя тужлива мати! — кажуть вони мені. Це вона прийшла забрати мене з хедеру і повести на мою вигідну посаду.
З
Дорогою мама скаржиться, що їй гірко і тоскно ("гірко"— їй замало). Господь дав їй двох дітей, а вона мусить бути сама-одна. Мій брат Еля, каже вона, одружився, нівроку, дуже щасливо, породичався із золотою торбою. Погано тільки те, що тесть грубіян. Пекар, прости господи. Що можна вимагати від пекаря? Так каже мені мама, і ми приходимо на мою вигідну посаду до старого Лур'є. Старий Лур'є живе в царському палаці. Так каже мама. У царському палаці мені цікаво побувати. Тим часом ми тільки на кухні. Я і мама. На кухні теж непогано. Пічка біла, аж блищить. Посуд теж блищить. Усе блищить. Нас запрошують сідати. Входить жінка, одягнена, як пані. Вона розмовляє з мамою і показує на мене. Мама притакує головою, витирає раз у раз губи і не хоче сідати. А я сиджу. Мама збирається додому, наказує мені, щоб я тут поводився по-людськи. При цьому вона пускає сльозу і витирає очі. Завтра вона прийде за мною й одведе мене, каже, до хедеру.
Мені дають їсти. Курячий бульйон з калачем (у будній день калачі!) і м'ясо — цілу миску м'яса! Я поїв, і мені наказують піти нагору. Я не знаю, що таке "нагору", і мене відводить куховарка. Хана звуть її. Вона чорнява і довгоноса. Мене ведуть нагору східцями. Східці вистелені чимсь м'яким. Для босих ніг це насолода. Ще не-звечоріло, а тут уже. світяться лампи. Безліч ламп.
Стіни обліплені цяцьками і фігурками людей. Крісла вкриті шкірою. Стеля розмальована, як у синагозі, ще краще, ніж у синагозі. Мене ввели до великої кімнати. Кімната така велика, що коли б я тут був сам, я б тільки бігав від однієї стіни до другої або зовсім ліг би собі та перекочувався на оксамитовій ковдрі, розстеленій по всій кімнаті. На такій ковдрі, мабуть, непогано перекочуватись. Спати теж, мабуть, нічогенько.
4
Гарний дід, високий, із сивою бородою, широким лобом, у шовковому халаті, в оксамитовій ярмулці, на ногах капці теж оксамитові, гарно вишивані,— оце і є старий Лур'є. Він сидить над великою, товстою книгою, нічого не каже, тільки жує кінець бороди, заглядає в книгу, подри-гус ногою і бурмоче щось стиха. Чудна людина оцей старий Лур'є. Дивлюсь на нього і думаю: "Бачить він мене чи ні? Скидається на те, що не бачить. Бо він не дивиться на мене, а йому ніхто нічого не сказав. Мене тільки впустили сюди і замкнули двері за мною". Раптом старий Лур'є каже, все ще на мене не дивлячись:
— Ідіть сюди, я вам покажу уривок з Рамбама *.
До кого це він звертається? До мене? Це він мені каже "ви"? Оглядаюсь навколо. Крім мене, нікого тут нема. Старий Лур'є ще раз бурчить своїм грубим голосом:
— Підійдіть сюди, побачите, що Рамбам каже. Я зацікавився і підходжу до нього ближче.
— Ви кличете мене?
— Вас, вас. А то кого ж?
Так відповідає мені старий Лур'є, дивиться у велику книгу, бере мене за руку, тиче пальцем у книгу і пояснює мені, що каже Рамбам. І що далі, то голосніше говорить. Він розпалюється так, що стає аж червоний. Водить пальцем по книзі, штовхає мене щохвилини ліктем і каже:
— Ну, що ви скажете? Правда, це чудово?
Щоб було дуже чудово, не помічаю. Через те мовчу. Я мовчу, а він гарячиться. Він гарячиться, а я мовчу. Чути дзенькіт замка в дверях. Двері відчиняються, і заходить та сама по-панському вдягнена жінка. Вона підходить до старого Лур'є і щось говорить, нахилившись близько до його вуха. Мабуть, він глухий. Інакше — навіщо їй кричати? Вона каже йому, щоб він мене відпустив, бо мені час уже спати. Вона забирає мене з його рук і укладає на канапі з пружинами. Постіль біла як сніг. Ковдра шовкова, м'яка — райська насолода! Жінка, по-панському вдягнена, вкриває мене, виходить і замикає за собою двері. Старий Лур'є ходить по кімнаті, заклавши руки за спину, дивиться на свої гарні капці, бурмоче, бубонить і якось чудно ворушить бровами. Мені злипаються очі. Я хочу спати. Раптом старий Лур'є підходить до мене і каже:
— Знаєш? Я тебе з'їм.
Дивлюсь на нього і не розумію, що він каже.
— Вставай, я тебе з'їм.
— Кого? Мене?
—— Тебе! Тебе! Я мушу тебе з'їсти.