кашляю я часто... а сон мене якраз не бере... Але, хвалити бога, п'ятидесятниця... Таке свято... І гість... Гість на свято...
Погляди всіх звертаються до "гостя", а "гість" дивиться на долівку, і думками він надворі, десь біля колод, біля будяків, що колються, біля смілки, що лопається, біля сусідової телички з розумними очима, яка вже стала "скотиною", біля річки, що дзюрчить там, під горою, а то зовсім у високій, широкій, голубій шапці, що прозивається небом...
8
Сметана, яку наша сусідка, гладка Гіеся, позичила нам, стала в пригоді. Я і мій брат Еля відбули молочний обід, вмочаючи вдвох свіжий калач у блюдечко з холодною сметаною. Це було таки зовсім непогано. "Шкода тільки, що мало",— зауважив мій брат Еля, який був того дня в дуже гарному настрої і такий добрий, що навіть зробив мені ласку: дозволив погратися трохи дома і не так скоро повернутися до кантора Герш-Бера.
— Ти ж у нас гість на свято,— сказав він мені і дозволив побавитись надворі коло колод, але з умовою, щоб я не дуже лазив і, крий боже, не подер останніх штанців.
Ха-ха-ха! Не подерти останніх штанців! Нема кому сміятися, слово честі! Побачили б ви оті штанці — ну, ну! Краще не будемо говорити про штанці!.. Поговоримо краще про колоди багатія Йосі. Ай, колоди, колоди! Багатій Йося думає, що це його колоди. Нічого подібного! Це мої колоди. Я зробив собі з них палац і виноградник. Я — принц. Принц походжає цілком вільно у себе в винограднику, зриває смілку — лясь по лобі, ще смілку — лясь по лобі... Всі мені заздрять. Навіть хлопчик багатія Йосі, косий на одне око Генах, заздрить мені на моє добро. Він проходить мимо у своєму люстриновому костюмчику, показує на мої штанці, сміється, скошує око і каже мені:
— Диви-но, щоб чогось не загубив...
— Іди собі краще, доки живий і цілий,— кажу я йому,— а то покличу мого брата Елю!..
Мого брата Елю бояться всі хлопчаки, і косоокий Генах забирається геть, а я лишаюсь знову сам-один, знову той самий принц у своєму винограднику... Шкода тільки, що Мині тут немає! Теличка нашого сусіда уже більше не теличка, вона вже "скотина" (так каже наша сусідка Песя!). Що таке скотина? І навіщо її продали м'ясникові? Невже на заріз? На те вона народилася, щоб її потім різали? Навіщо народжується теля і навіщо народжується людина?..
Разом чую: в хаті дивний зойк і плач... Пізнаю мамин голос. Дивлюся — збіговисько у нашій хаті... Чоловіки і жінки... Той вбігає, той виходить... Я лежу собі на колоді долілиць. Мені добре! Диви-но, ось іде багатій Йося! Багатій Йося — староста м'ясницької синагоги, де мій тато за кантора ось уже двадцять три роки. Йося сам колись був м'ясником. Тепер він торгує волами, шкурами і зробився багатієм, великим багатієм! Йося розмахує руками, гнівається на маму й репетує:
— Як це так сталося? Цому мені не сказали, сцо Пей-ся-кантор такий хворий? (Він не вимовляє "ш" і "ч"). Цому ви мовцали?
— А чого мені було кричати? — виправдується перед ним мама і вмивається сльозами.— Все місто бачило, як
я мучусь, хотіла його врятувати. Він сам теж просив, щоб його рятували...
І мама не може далі говорити, заламує руки — ось-ось знепритомніє. Мій брат Еля підхоплює її.
— Мамо! Чого ти виправдуєшся? Мамо! Не забувай, мамо, сьогодні свято, п'ятидесятниця, не можна плакати, мамо!..
А багатій Йося не перестає лютувати й гримати на мою маму:
— Сцо ви мені розказуєте — ціле місто! Сцо таке місто! Сказати треба було ! Тільки мені! Все робіть моїм костом. Похоронну відправу, слузок замовити, саван — все на мене, моїм костом!.. А яксцо треба сцось зробити для сиріток, приходьте до мене, не соромтеся!
Проте слова Йосі-багатія мало заспокоюють мою маму. Вона без упину тужить і щоразу умліває на руках у мого брата Елі. А мій брат Еля, який і сам увесь час плаче, не перестає нагадувати їй, що "сьогодні свято, мамо, сьогодні п'ятидесятниця, мамо! Мамо, не можна плакати, мамо!.."
І нараз усе стає мені зрозумілим. Серце в мене стискається і хочеться плакати, сам не знаю чого... І жаль мене бере на маму, не можу бачити, як вона плаче, і як умліває, і як тремтить у мого брата на руках. Я залишаю мій палац з моїм виноградником, підходжу до неї ззаду і кажу їй тими ж словами, що мій брат Еля, і сльози капають з моїх очей:
— Мамо! Сьогодні свято, мамо, сьогодні зелені свята, мамо! Мамо, не можна плакати, мамо!..
II. МЕНІ ДОБРЕ —Я СИРОТА! 1
Відколи я почав усе розуміти, не пам'ятаю, щоб я був у такій пошані, як тепер. Чого це, питаєте, мені така шана? Мій тато, кантор Пейся — ви ж знаєте? — помер у перший день п'ятидесятниці, і я лишився сиротою. З першого дня після свята ми почали читати кадиш * — я і мій брат Еля. Це він-таки і навчив мене читати кадиш. Мій брат Еля —— відданий брат, але поганий вчитель. Він гнівається і б'ється! Розгорнув молитовник, сів зі мною і по-
Шолом-Алейхем. т. 4
17
чав мене навчати кадиш. Хоче, щоб я його одразу запам'ятав. Він повторює зі мною ще раз, з початку до кінця, і наказує мені, щоб я тепер читав сам. Я читаю, але не виходить.
До "збудеться" ще так-сяк, але коли доходить до цього слова, я спотикаюсь. Еля дає мені ліктем у бік і каже, що я думками, певно, десь надворі (неначе прочитав мої думки) або десь коло телятка (неначе був при цьому)... Він не лінується і повторює зі мною ще раз. Я насилу дійшов до середини, а далі — ні кроку! Еля бере мене за вухо і каже, що коли б тато воскрес і побачив, якого він має сина...
— Мені б не довелося читати кадиш...
Так кажу я своєму братові Елі і дістаю від нього лункого ляпаса лівою рукою в праву щоку. Почувши це, мама гримає на нього і забороняє мене бити, бо я сирота.
— Господь з тобою! Що ти робиш? Кого ти б'єш? Ти забув, мабуть, що дитина — сирота?!
Сплю я тепер з мамою на татовому ліжку — єдина мебля в хаті. Ковдру вона мало не всю віддає мені.
— Укрийся,— каже вона мені,— і спи, моя дорога сирітко! їсти нема чого...
Я вкриваюсь, але не засинаю. Повторюю собі кадиш напам'ять. До хедеру * я не йду, не вчусь, не молюсь, не співаю в синагозі. Вільний від усього.
Мені добре — я сирота!
2
Поздоровте мене! Я вже знаю ввесь кадиш напам'ять. У синагозі стаю на лавку, відтарабанюю кадиш, аж лящить! Голос я теж маю — успадкував від мого тата,— справжнє сопрано. Всі хлопчики збираються навколо мене і заздрять мені. Жінки плачуть. Заможні хазяїни дарують мені по копійці. Синок Йосі-багатія, косоокий Генах (він страшенний заздрісник), коли справа доходить до кадиша, показує мені язика — він просто вмирає, так хочеться йому, щоб я засміявся. Йому на зло, я не сміюсь. Якось помітив це синагогальний служка Арон, взяв його за вухо і вивів за двері. Так йому й треба. Через те що я читаю кадиш уранці і ввечері, я вже більше не йду до кантора Герш-Бера і не няньчуся з його донькою Добцею.
Я вільний. Цілий день бавлюся на річці — або ловлю рибу, або купаюсь. Ловити рибу я навчився самотужки. Коли хочете, я можу вас теж навчити. Скидаєш сорочку, зав'язуєш вузлом рукав і йдеш поволі по шию в воді. Треба йти довго-довго. Коли почуваєш, що сорочка важка, це ознака, що вона повна. Виходиш тоді мерщій, витрушуєш усю траву з багном і добре придивляєшся. У траві частенько лежать, заплутавшись, маленькі жабенята — киньте їх назад у воду, шкода їх — це живі істоти. У багні можете часом знайти п'явку. А це — гроші, за десяток п'явок можете дістати три шеляги, півтори копійки. Це гроші... Риби не шукайте. Колись була і риба,— тепер нема. Я не ганяюсь за рибою. Я радий, коли є хоча б п'явки. Не завжди є й п'явки. Цього літа не було жодної! Звідки довідався мій брат Еля, що я ловлю рибу,— не знаю. Він мені мало не відірвав вухо за рибальство. Щастя, що це побачила наша сусідка, гладка Песя. Рідна мати не може так заступатися за свою дитину.
— Отак б'ють сироту?..
Мій брат Еля засоромився і відпустив моє вухо. Всі заступаються за мене. Мені добре — я сирота.
З
Наша сусідка, гладка Песя, закохалася в мене. Вона, як кліщ, причепилася до моєї мами, щоб я поки що був у неї, тобто у Песі.
— Що вас обходить? — доводила вона.— У мене йдуть до столу дванадцятеро, буде він тринадцятий.
Маму вона насилу переконала. Але тут втрутився мій брат Еля.
— Хто наглядатиме, щоб він ходив у синагогу читати кадиш?
— Я наглядатиму, щоб він ходив читати кадиш. Ну, згода? Більше нічого не маєте проти?
Песя не багачка. її чоловік Мойше — палітурник. Він зажив слави найкращого ремісника. А цього ще не досить. Треба ще, крім слави, мати і щастя. Так Песя каже моїй мамі. Моя мама притакує їй. Вона каже, що до нещастя теж треба мати щастя. На доказ вона наводить приклад зі мною. Ось я сирота, а всі хочуть до себе взяти. Є такі, що хочуть взяти мене назавжди, але не діждуть того її
2*
19
вороги, щоб вона віддала мене назавжди! Так каже мама і плаче. Вона питається поради в мого брата Елі.
— Як ти гадаєш? Може, справді нехай побуде поки що у Песі?
Мій брат Еля вже дорослий. А то в нього не питалися б поради. Він гладить рукою чисте обличчя, немовби в нього вже є борода, і говорить, як дорослий:
— Що ж, аби тільки не бешкетував. Порозумілися на тому, що я поки що буду у нашої
сусідки Песі, але з умовою, щоб не бешкетував. Все у них зветься бешкетом! Причепиш кішці до хвоста папірця, щоб вона крутилася дзигою,— бешкет. Стукотиш дрючком по штахетах попівського подвір'я, щоб усі собаки позбігалися,— бешкет. Витягнеш у водовоза Лейби чопа з бочки, щоб витекла майже вся вода,— бешкет.
— Твоє щастя, що ти сирота! — каже мені водовоз Лейба.— А то я б тобі руки і ноги поламав! Можеш мені повірити на слово!
Я йому вірю на слово. Знаю, що тепер він мене не зачепить, бо я сирота. Мені добре — я сирота.
4
Наша сусідка Песя, хай мені вибачає, добре збрехала. Дванадцятеро, сказала вона, ідуть у неї до столу. За моїм підрахунком я чотирнадцятий. Вона, певно, забула сліпого дядька Боруха. А може, вона його не вставила в список їдців тому, що він уже дуже старий, не має зубів і не може жувати. Не буду з вами сперечатися. Жувати він не може. Зате ковтає він, як гуска, і хапає. Всі вони хапають. Хапають неймовірно. Я теж хапаю. За це вони мене б'ють. Ногами під столом б'ють мене. Більш за всіх б'ється Вашті. Вашті — справжній катюга. Його ім'я Герш, але тому, що в нього гуля на лобі, йому дали прізвисько Багаті *.