Але втрутилися люди (скрізь сують носа люди!), їх розборонили, помирили і почали торгуватись. Зійшлися ціною, послали по горілку і взяли по чарці. Нам зичили, щоб ми поїхали здорові, і прибули здорові, і успіх мали там, заробили багато грошей та в щасливий час повернулись назад...
— Отакої! Не так скоро вертаються назад з Америки! — каже мій брат Еля.
І починається розмова про Америку. Механік Герш-Лейб запевняє, що ми всі, бог дасть, повернемось назад з Америки. Якби не призов, він не дозволив би Пині їхати до Америки. Америка, каже він, це фе!
— Чим це, пробачте мені, Америка фе? — запитує в нього кравець Зиля.
— Тим,— відповідає Герш-Лейб,— що Америка — паскудна країна.
— Пробачте мені,— запитує в нього знову кравець Зиля,— звідки ви знаєте, що Америка — паскудна країна?
Герш-Лейб відповідає йому, що він до цього своїм розумом додумався. Зиля просить його, щоб той пояснив, як він додумався до цього своїм розумом. Механік Герш-Лейб починає щось плескати язиком, пояснювати, як саме додумався, але слова в нього не в'яжуться, бо він уже напідпитку. Всі напідпитку. Всі почувають себе добре, дуже добре. Я теж. Тільки мама моя щохвилини ховає обличчя в фартух і витирає очі. Мій брат Еля дивиться на неї і каже їй тишком:
— Розбійнице! Ти не жалієш очей своїх! Ти нас заріжеш!
4
Тепер почалося нове — прощання. З хати до хати йдемо ми прощатись. Ми вже були в усіх наших родичів, сусідів і знайомих. У нашого свата, пекаря Йони, ми прогостювали цілий день. Наші свати приготували на нашу честь обід, скликали всіх родичів, подали пива на стіл. Мене посадили окремо з сестричкою моєї братової. Алта зветься вона. Вона старша за мене на один рік, і в неї дві кіски, заплетені ззаду бубликом. Мені колись ладили її за наречену. Відтоді як тільки нас побачать разом, то кажуть: "Наречені!" Проте ми не соромимось розмовляти між собою. Вона запитує в мене, чи сумуватиму я за нею?
— Авжеж, сумуватиму!
Далі вона запитує у мене, чи писатиму їй листи з Америки?
—— Авжеж, писатиму листи з Америки!
— Як ти писатимеш? Ти ж не вмієш писати?
— Велике діло в Америці навчитися писати! — кажу я і засовую руки в кишені.
Алта дивиться на мене і всміхається. Я знаю, чого вона всміхається. Вона мені заздрить, що я їду, а вона ні. Всі мені заздрять, навіть синок багатія Йосі — косоокий Генах ладен був би втопити мене в ложці води! Він зупиняє мене і вирячує на мене своє косе око:
— Послухай-но! Ти їдеш до Америки?
— Ага, їду до Америки.
— Що ти там робитимеш? Ходитимеш попідвіконню? Щастя його, що мого брата Елі нема при цьому. Він би
йому дав перцю за "ходити попідвіконню"! Не хочу заводитися з отим лобурякою. Я йому тільки показую язика і біжу до нашої сусідки Песі попрощатися з її родиною. Не маленька родина! Я вже вам якось розповідав про них. Вісім синів — один до одного. Всі восьмеро оточують мене. Вони розпитують, чи задоволений я, що їду до Америки? Смішно слухати, і нічого відповідати! Та що там казати! їх завидки беруть. Більш за всіх мені заздрить Герш, отой, якого прозивають Вашті за те, що в нього гуля на лобі. Він не спускає з мене очей, зітхає і каже мені:
— Скільки цікавого ти побачиш на світі!
Так, я побачу багато цікавого на світі. Хоч би мерщій діждатися цього!..
5
Уже прибув Лейзер зі своїми огирами. Троє баских коней! Вони не можуть встояти на місці. Або вони тупають ногами, або порскають і забризкують мені обличчя. Не знаю, що робити раніше: чи дивитись на коней, чи допомагати виносити пакунки й подушки до воза? А втім, я встигаю і те, й те, стою коло коней і дивлюсь, як виносять клунки з подушками. Повний віз клунків і подушок. Височенна купа перин!
Час уже сідати й їхати. Адже сорок п'ять верст до залізниці. Всі вже тут: я, і мій брат Еля, і моя братова Бруха, і наш товариш Пиня, і його жінка Тайбл, і всі родичі їхні: Пинин батько механік Герш-Лейб, його дядько годинникар Шнеєр, тесть і теща Пині — мірошник з мі-рошничихою, і дочка тітки Крейни, ота, що з пташиним лицем, і навіть старий дід реб Геся теж црийшов напутити Пиню, як йому поводитися в Америці.
З наших родичів були тільки наші свати — пекар Йона із своїми синами. Шкода, що я вас досі з ними не познайомив. Тепер ніколи. Ми їдемо до Америки. Всі крутяться навколо нас, дивляться на нас, дають нам поради, як остерігатися злодіїв.
— В Америці немає злодіїв.
Так каже мій брат Еля і мацає себе за кишеню, яку мама пришила йому в такому місці, що жоден злодій ніколи не здогадається. Там лежать усі гроші, виторгувані нами за нашу половину хати. Мабуть, там цілий шмат грошей. Бо всі запитують у нього, чи він хоч би добре заховав гроші.
— Добре! Добре! Не турбуйтеся! — каже мій брат Еля. Йому вже просто обридло давати кожному звіт про гроші.
Всі кажуть, що пора прощатись. Кожен починає готуватись до прощання. Оглядаються — нема мами! Де мама? Ніхто не знає, де мама! Мій брат Еля не тямиться. Наш товариш Пиня зовсім загубив галстук. Лейзер спокою не дає. Він каже, що ми можемо спізнитись на поїзд. Стривайте! Он іде мама. Обличчя її червоне. Очі опухлі. Мій брат Еля кидається до неї:
— Що з тобою? Де ти була?
— На кладовищі, прощалася з татом...
Мій брат Еля відвертається вбік. Всі заніміли. Відколи ми їдемо до Америки, це вперше приходить мені на пам'ять тато. Серце защеміло. Я собі думаю: "Всі їдуть до Америки, а тато, бідолашний, залишається тут на кладовищі зовсім самотній..." Довго міркувати мені не дають. На мене гукають і наказують лізти на воза. Як я можу вилізти на такого високого воза з такою купою перин? Та є вихід: Лейзер підставляє мені широку спину. Раптом починаються поцілунки і плач. Голосять гірше, ніж у ти-шебов *. Більш за всіх плаче мама. Вона падає нашій сусідці Песі на шию і каже:
— Ви були мені сестрою, відданішою за сестру!..
Наша сусідка Песя не плаче, тільки її гладке підборіддя тремтить, і великі, з горошину завбільшки, сльози котяться по її товстих лиснючих щоках. Усі вже розцілувались, тільки Пиня ще ні. Споглядати, як Пипя цілується — не треба театру. Він недобачає, тому не влучає куди слід. Або поцілує в бороду, або в кінчик носа, або зовсім буцається лобом. Крім того, він має звичку: коли йде, він підстрибує і спотикається, зачіплюючи за власну ногу. Кажу вам, коли дивитися на Пиню, можна луснути зо еміху!
Хвалити бога, ми вже на возі. На перинах і між перинами сидять мама, Бруха і Тайбл. Навпроти — мій брат Еля і наш товариш Пиня, я з Лейзером на передку. Мама навіть хоче, щоб я сів у неї в ногах. Але мій брат Еля каже, що на передку мені буде краще. Авжеж, мені буде краще. На передку сидячи, я бачу весь світ, і весь світ бачить мене. Лейзер береться за батіг. Всі ще прощаються. Жінки плачуть.
— Бувайте здорові!
— їдьте здорові!
— Пишіть нам про своє здоров'я!
— Хай вам щастить!
— Не забувайте нас!
— Пишіть щотижня! Бога ради, листа щотижня!
— Вітайте Мойшу, Басю, Злату, Хану-Перель, Суру-Рохель з їхніми дітьми!
— Неодмінно! Бувайте здорові! Бувайте здорові! Так кричимо всі ми з воза, і я б міг заприсягтись, що
ми вже їдемо. Лейзер добре почастував усіх трьох огирів батогом. Одного він окремо оперіщив пужалном. Колеса крутяться, ми похитуємось, трясемось. Я підстрибую на передку і мало не падаю на землю від радості. Мене так і підносить, щось лоскоче в горлі. Хочеться співати. Ми їдемо, їдемо, їдемо до Америки!
XIII. МИ ПОРУШУЄМО КОРДОН
1
їхати поїздом — немає більшої насолоди! Підводою теж не погано, але дуже трясе, і боки після цього страшенно болять. Хоч Лейзерові коні мчать, як орли, проте ми дуже довго тяглися, поки дісталися до станції. А коли ми прибули на станцію, то вже не могли вилізти. Мені було легше, ніж усім. Я ж сидів з Лейзером на передку. Щоправда, було твердо, і кістки добре боліли. Зате можна було зіскочити з підводи за одну мить. А вони не могли вже стрибати. Ви ж знаєте хто: мій брат Еля з моєю братовою Брухою, наш товариш Пиня з його жінкою Тайбл і моя мама. Найгірше було жінкам. Вони загрузли в підводі! Треба було спершу скинути всі клунки і всі бебехи, і тільки тоді поодинці витягати жінок. І все це робив Лейзер.
Він, правда, сердитий і дуже лається, сипле на всі боки смертельні прокльони, але він чесна людина і порядний візник. Шкода, що він покинув нас разом з клунками і з бебехами на залізничній станції, а сам подався шукати пасажирів на зворотний путь. Ми залишилися без нього самітні як палець. По-перше, нам завдав на станції багато прикрості якийсь залізничник. Він чіплявся до нас за клунки. І не так за клунки, як за бебехи. Йому клопіт, що ми веземо забагато подушок. Мама спробувала лагідно пояснити йому, що ми їдемо до Америки. Але він навісніє і каже мамі, щоб ми їхали в таке місце, що мені соромно повторити.
— Треба з ним порозумітися, що-небудь дати йому в руку...
Так каже мій брат Еля до нашого товариша Пині. Пиня наш проводир, наша голова. Він уміє розмовляти по-російському. Шкода, що він трохи запальний. Мій брат Еля теж сердитий, але не такий гарячий, як Пиня. Той одразу запалюється, як огонь, і лається. Він підходить до залізничника і заводить з ним мову по-російському. Переказую дослівно його російською мовою:
— Слухай-но, чоловіче І Чорт тобі не взяв, как ми поєхалі в Америку із множествене число подушки і подушечки, за которі ми тобі дал на водка і молчи!
Єврейською мовою це б вийшло значно краще. Залізничник йому не промовчав і почав його лаяти на всі заставки. Ми боялися, що почнеться скандал, прийде поліція. Моя мама вже почала заламувати руки, плакати перед Пинею:
— Хто тебе просив вискакувати наперед і показувати, що в тебе гострий язичок?
— Не бійтеся, він візьме полтиник, і ми помиримось. Так воно й сталося. Вони таки помирилися. Пиня не
переставав сипати російськими словами. Залізничник не припиняв лайки і переніс усі клунки та всі бебехи до великої хати з високими вікнами, яка прозивається вокзал. І тільки тут почалася справжня морока. Що буде далі? Залізничник каже, що нас не пустять у вагон з такою си-лою-силенною подушок і ганчір'я (це він, мабуть, має на увазі ковдри: трохи подерта підкладка, виглядає вата, і це вже зветься у нього ганчір'ям!). Зійшлися на тому, що треба піти до начальника. Хто має піти? Звичайно, Пиня.