Мій брат Еля сміється з неї. Він каже, що я такий хлопець, якому ніщо ніколи не болить.
— Авжеж,—кажу,—якщо хочете, я зараз посеред ночі побіжу з глеком.
Всі троє сміються, радіють, що я такий спритний. Тільки на очах у мами я бачу сльози. Та це вже стара історія — мама мусить плакати! Я б хотів знати: чи всі матері отак завжди плачуть, як моя мама?
4
Нам щастить, нівроку, аж далі нікуди. Щодня посилюється спека. Просто горить усе! Люди умлівають від спеки, діти падають, як мухи. Якби не склянка квасу, можна було б згоріти. Я повертаюся з глеком додому, не перебільшуючи, разів з десять на день.
Мій брат Еля заглядає одним оком у бочку і каже, що там уже дно світиться. Він знаходить вихід і доливає ще кілька відер води. Цей вихід я знайшов ще раніше за нього. Мушу вам признатися, що я те саме проробив уже кілька разів. Мало не щодня я завертаю до нашої сусідки Песі і даю кожному покуштувати по склянці нашого напою: її чоловікові, палітурникові Мойше, даю дві склянки. Він добра людина. Усім дітям теж даю по склянці. Нехай і вони знають, який напій ми можемо виробляти.
4*
51
Сліпому дядькові я теж даю покуштувати склянку квасу. Шкода його. Він, бідолашний, каліка. Усім моїм знайомим я даю квас. Задурно, не беручи ні копійки. А щоб не було збитків, я доливаю глек водою. На кожну склянку квасу, яку даю задурно, доливаю дві склянки води.
Те саме роблять і дома. Наприклад, мій брат Еля випиває склянку квасу і одразу доливає водою. Він має рацію. Шкода копійки. Моя братова Бруха випиває дві склянки квасу — вона страх як любить квас мого брата Елі! І доливає одразу водою. Мати часом вип'є склянку квасу (її треба просити, сама вона не візьме!), і знову одразу доливають водою. Одним словом, ми задурно не витрачаємо ні краплі і, хвалити бога, заробляємо гарно. Мама сплатила багато боргів. Викупила кілька потрібних заставлених речей, постіль нашу. У хаті з'явилися столик, стільці. На суботу ми вже маємо м'ясо, рибу і білі калачі. Мені пообіцяли на свято нові черевики. Здається, нікому не було так добре, як мені!
5
Будьте пророком і вгадайте, що скоїться таке лихо і наш напій спротивиться всім, хоч виливай його в помийницю! Щастя, що мене хоч не забрали до поліції. Ви тільки послухайте, що сталося! Одного разу я заскочив з глеком квасу до нашої сусідки Песі. Всі взяли там по склянці квасу, і я сам теж з ними за компанію. Підрахувавши, що мені бракує склянок дванадцять-тринадцять напою, я заскочив до сіней, де у них стоїть вода. Замість діжки з водою, я, певно, потрапив до балії, що в ній перуть білизну, і, плюхнувши склянок з п'ятнадцять-двадцять в глек, вибіг на вулицю з новою пісенькою, яку я сам придумав:
Люди, напій! Райська насолода! Таке щастя мені! Вам і нам обом!
Зупиняє мене один, сплачує копійку і наказує налити склянку квасу. Він випиває всю склянку і скривлюється. — Хлопчику, що це в тебе за напій?
Я його не слухаю. Стоять ще двоє і ждуть, щоб я їм налив. Один випиває півсклянки, другий — третину. Вони платять, спльовують і йдуть геть. Ще один підносить склянку до губів, пробує і каже, що відгонить милом і що напій нібито солоний. Ще один, глянувши на склянку, віддає її мені з таким запитанням:
— Що це в тебе?
— Такий напій,— кажу я.
— Напій? — озивається він до мене.— Смердота, а не напій!
Один підходить, пробує і вихлюпує мені в обличчя. За хвилину збирається навколо мене цілий натовп чоловіків, жінок і дітей. Всі гомонять, розмахують руками, галасують. Помітив городовий, що зібрався натовп, підходить і запитує, в чім річ? Йому розповідають. Він підходить ближче, заглядає в глек і наказує, щоб я йому дав покуштувати. Я наливаю йому склянку квасу. Городовий відпиває, спльовує і сповнюється люті.
— Де ти взяв такі помиї? — запитує він мене.
— Це з книжки,— кажу я йому,— робота мого брата. Мій брат сам готує.
— Хто твій брат? — запитує він мене.
— Мій брат Еля,—відповідаю я.
— Який Еля? — запитує він мене.
— Мовчи, дурню, не наговорюй на брата! — шепочуть мені кілька чоловік воднораз.
Здіймається галас, гармидер, тарарам. Щохвилини підходять нові люди. Городовий держить мене за руку і хоче одвести нас (мене і напій) просто до поліції. А галас стає ще більший: "Сирота. Бідна сирота!" — чую я з усіх боків. Серце мені підказує, що справа погана. Я дивлюсь на юрбу, що навколо мене: "Люди добрі, згляпьтесь!.." Дехто хоче всунути городовому в руку монету. Та він не бере. Тоді один старий дід із злодійкуватими очима каже мені:
— Мотл! Виривайся з його рук і тікай!
Я вириваюсь, беру ноги на плечі і гайда додому! Ні живий ні мертвий ввалююсь у хату...
— Де глек? — запитує мене мій брат Еля.
— У поліції! — відповідаю я йому і припадаю до матері з плачем.
VIII. МИ ЗАЛИВАЄМО СВІТ ЧОРНИЛОМ
1
Ой, який я був дурний! Через те, що я продавав не дуже добрий квас, мені здавалося, що мене повісять! А насправді — нічого! Даремно перелякався. "Єнта може продавати замість гусячого смальцю лій? А м'ясник Ге-даля хіба цілий рік не годував усе місто трефним м'ясом *"? Так утішала наша сусідка Песя мою маму. Біда з моєю мамою! Все вона бере близько до серця. Зате я люблю мого брата Елю. Мій брат Еля не занепав духом з того, що ми опеклися на квасі. Аби його книга була — йому добре. Він купив книгу за карбованця. Книга зветься: "За карбованця — сотню!" Він сидить і вивчає її напам'ять. Там є безліч рецептів, як заробляти гроші. Він знає вже мало не всі рецепти. Він уже знає, як роблять чорнило, як роблять ваксу, як винищують мишей і тарганів та іншу бридоту. Він має намір насамперед взятися за чорнило. Чорнило, каже він, це добрий предмет. Усі вчаться писати. Він навмисно пішов до писаря Юдла і спитав його, скільки той витрачає чорнила? А той сказав — ціле багатство.
Писар Юдл має чи не шістдесят дівчаток, яких він навчає писати. Хлопчики не вчаться у нього. Його бояться, він лупцює. Він б'є лінійкою по руках. Дівчаток не можна бити. Лупцювати — напевне ні. Мені шкода, що я не народився дівчиною. По-перше, не доводилося б молитися щодня. Це мені вже остогидло. Щодня те саме. Крім того, я б не ходив до хедеру.
Півдня я марную в хедері. Науки там як кіт наплакав, зате ляпасів дістаю безліч. Думаєте, від учителя? Зовсім ні — від його жінки. їй клопіт, що я годую кішку! Побачили б ви у неї кішку — самі кістки! Завжди вона голодна. Нявчить тихенько, жалісно, як людина. Серце розривається з жалю! А в них ні на копійку жалощів. Що вони мають проти неї? Тільки-но кішка підійде до чого-небудь і нюхне, одразу на неї гарикають: "А тпрусь!" Кішка втікає світ за очі. Голову не дають їй підвести. Одного разу вона зовсім пропала на кілька днів. Я вже думав, що, не дай боже, здохла, а насправді вона окотилась... Але вертаюсь до чорнила мого брата Елі.
2
Мій брат Еля каже, що тепер світ не такий, як колись. Раніше, коли хотіли робити чорнило, доводилось, каже він, купувати чорнильні горішки; ці чорнильні горішки товкли, потім варили їх на вогні не знати скільки часу, потім додавали синього каменю, а щоб чорнило мало глянець, доводилося ще домішувати грудку цукру — цілий тарарам! Тепер, каже він, просто насолода! Купиш собі, каже він, в аптеці такий порошок і пляшечку гліцерину, змішаєш з водою, скип'ятиш на вогні — і чорнило готове.
Так каже мій брат Еля. Він пішов до аптеки і приніс силу-силенну порошків, а гліцерину повну пляшку. Потім він замкнувся у світлиці і щось там робив. Що саме — не знаю. Це секрет. Все в нього секрет. Коли йому, наприклад, треба сказати мамі, щоб вона йому дала товкачик від ступки, він відкликає її в куток і каже їй тихенько:
— Мамо! Товкачика від ступки.
Порошок з гліцерином він змішав у досить великому горщику (новий горщик купив), горщик з мішаниною він засунув у піч і тихенько попросив маму, щоб вона замкнула двері. Ми всі подумали бозна-що. Мама щохвилини заглядала в піч. Мабуть, вона боялася, щоб піч не розвалилась на дрізки. Потім вкотили в хату бочку з-під квасу. Потім помалу витягли горщик з печі й помалу вилили мішанину в бочку. Потім почали лляти в бочку воду.
Коли бочка наполовину була наповнена, мій брат Еля сказав:
— Досить! — і взявся до книги "За карбованця — сотню".
Подивився і тихенько наказав подати йому свіже перо й аркуш білого паперу.
— Такого, що на ньому пишуть прошенія,— сказав він тихенько мамі на вухо.
Вмочивши перо в бочку, черкнув щось на білому аркуші паперу із закруткою і крендельком. Написане підніс спершу мамі, потім моїй братовій Брусі. Обидві глянули на написане і сказали йому:
— Пише!
Одразу по цьому взялися знову до попередньої роботи.
Налили ще кілька відер води. Мій брат Еля підняв руку: "Досить!" Знову вмочив перо в бочку, знову черкнув на білому папері і знову підніс написане спершу мамі, а потім моїй братовій Брусі. Обидві ще раз глянули у папір і сказали:
— Пише!
Отак кілька разів, аж поки бочка заповнилась по вінця. Не було вже куди далі лити. Тоді мій брат Еля підняв руку:
— Досить! — і ми всі четверо сіли обідати.
З
По обіді ми почали розливати чорнило в пляшки. Пляшок мій брат Еля позносив з усього міста. Усякого роду пляшки і пляшечки. Великі і маленькі. Пляшки з-під пива, пляшки з-під вина, пляшки з-під квасу, пляшки з-під горілки. І просто пляшки. Ще й корків накупив він старих, щоб коштувало дешевше. І лієчку купив він нову, і кварту бляшану, щоб розливати чорнило з бочки в пляшки. Він знову сказав по секрету на вухо мамі, щоб вона замкнула двері. Потім ми всі четверо взялися до роботи.
Роботу було розподілено добре. Моя братова Бруха промивала пляшки і передавала мамі. Мама заглядала в кожну пляшку і передавала мені в руки. Я мусив тільки встромляти в пляшку лійку і підтримувати однією рукою лійку, а другою пляшку. А мій брат Еля мав одну роботу: набирав квартою з бочки чорнило і наливав мені в пляшку. Робота була дуже приємна, весела. Погано тільки, що це — чорнило: мажуться пальці, руки, ніс, все обличчя. Ми обидва, я й мій брат Еля, вимазались, як чорти.
Уперше в житті бачу, що мама сміється. Про мою братову Бруху не доводиться говорити. Та мало не луснула від реготу. Мій брат Еля не любить, коли з нього сміються. Він гнівається на Бруху і запитує, чого вона сміється. А вона сміється ще голосніше.