Час від часу я пишу вірш, який стає наче віхою мого прогресу. Озираючись у минуле, усвідомлюю, що півроку, рік, чотири роки тому я б не написала такого, як не могла б пошити одяг зі ще незітканої тканини. Цього тижня я написала два вірші. Торік я не могла б їх написати, але тепер вони приходять легко і природно. Це дає мені підстави сподіватися, що і в майбутньому зможу досягти чогось вартісного. Я ніколи не розраховувала на славу. Просто хотіла займати достойне місце серед гарних працівників обраного мною фаху. Щиро вірю, що це і є щастям, а чим складніше його здобути, тим воно солодше і тривкіше.
* * *
Восени 1901 року я знову поїхала до Галіфаксу і впродовж зими працювала в "Дейлі Ехо", вечірньому випуску "Кронікл". Ряд виписок з мого щоденника достатньо повно розповість історію цього досвіду.
11 листопада 1901 р.
Я сама в конторі "Дейлі Ехо". Газета пішла на друк, а додаткові гранки ще не почали спускатися. Вгорі, у кімнаті складальників, крутяться машини, здіймаючи пекельний шум. За вікном несамовито гарчить двигун. У внутрішній конторі сперечаються два репортери. І тут сиджу я — коректор "Ехо" та на всі руки майстер. Що за "галопуюча зміна", коли порівняти з останнім записом!
Я газетярка!
Гарно звучить? Та й насправді гарно. Але, як усе земне, це земне має свої вади. Життя в редакції не є "пивом і кеглями" ще більше, ніж деінде. Але загалом це непогане життя! Я більше люблю коректування, хоча воно втомлює. Заголовки і редакційні статті — найгірші колючки в моєму тілі. Заголовки мають природну тенденцію до аморальності, а головний редактор має огидну звичку вставляти каламбури, які є для мене тяжким випробуванням. Попри всі мої старання, "помилки вповзають", а я потім мушу платити за ці пустощі. Під час нічних кошмарів я бачу дико перекручені заголовки та безнадійно перебрехані редакційні статті, якими розлючений шеф розмахує перед моїм обличчям.
Газета йде до друку о 2.20, але я мушу сидіти до шостої, щоб відповідати на дзвінки, підписувати телеграми і читати додаткові гранки.
По суботах "Ехо" має багато додаткового матеріалу, крім іншого, сторінку з "товариських хроніками". Зазвичай, їхнє редагування припадає на мою долю. Не можу сказати, що тішуся тією роботою, але єдине, що я щиро ненавиджу — це фабрикування "товариських хронік". Це один із трюків королівства газетярів. Якщо з якогось місця — наприклад, із Віндзора, — не надходять вчасно "місцеві хроніки", редактор новин ляпає переді мною віндзорським тижневиком і улесливо каже: "Сфабрикуйте мені з цього товариську хроніку, міс Монтгомері".
Отож сердешна міс Монтгомері покірно береться за роботу і варганить вступний абзац — чи то про "осіннє листя", чи про "дні спілості", чи "жовтневі морози", — чи ще якесь руп'яття згідно з порою року. Тоді я уважно проходжусь по колонках тижневика, вибираючи персоналії[54] та новини про весілля, заручини, чаювання і т.д., перемелюю це все в епістолярному стилі, доклепую псевдонім віндзорського кореспондента — і от вам товариська хроніка! Я мала звичай додавати також повідомлення про похорони, але помітила, що редактор новин їх викреслює. Вочевидь, у товаристві не трапляються похорони.
Потім я пишу колонку чи кілька нерегулярних абзаців для понеділкового "Ехо". Називаю це "Довкола чайного стола" і підписую "Синтія".
Мій робочий стіл міститься у задній кімнаті, що виходить у внутрішній двір-колодязь. Не знаю, чи всі галіфаксівські прачки живуть довкола нього, але, схоже, значна їх частина таки мусить тут мешкати, бо все подвір'я засноване павутиною шнурків, на яких завжди обтікає всякий-різний одяг, весело повіваючи на вітрі. На землі і на даху постійно волочаться коти і, коли вони б'ються, стіни дрижать від їхнього крику. Більшість із них — худі та голодні тварини, але є один гарний сірий парубок, який вигрівається на підвіконні навпроти мене й так нагадує "Даффі", що, коли я на нього дивлюся, могла б ронити сльози ностальгії, якби не боялася, що сльоза залишить чистий слід на моєму брудному обличчі. У цьому офісі легше забруднитися, ніж у будь-якому іншому місці, яке я бачила.
18 листопада 1901 р.
Я мала тяжкий час, намагаючись знайти бодай кілька хвилин для писання. Не можу писати ввечері, тоді я завжди надто втомлена. До того ж, мушу пришивати ґудзики та штопати панчохи. Отож я повернулася до старої практики і намагалася вставати о шостій ранку. Але це не спрацювала так, як колись. Не можу лягати так рано, як за часів бутності сільською "шкільною панею", а виявляється, що неможливо обійтися без належної тривалості сну.
Була тільки одна альтернатива.
Досі я вважала, що для вогню генія, а навіть для буденної праці необхідне спокійне усамітнення. Я мушу буду сама, в кімнаті мусить бути тихо. Я ніколи не могла навіть уявити собі, що спроможна писати в офісі газети, де що десять хвилин грюкає друкарський прес, приходять і розмовляють люди, дзвенять телефони, а над головою тарахкотять різні машини. Я б висміяла саму таку думку, атож. Але неможливе сталося. Згоджуюся з ірландцем, який сказав, що до всього можна звикнути, — навіть до повішення.
Коли тільки в мене є вільний час, я пишу просто тут, і не такі вже й погані речі, бо "Викройка[55]", "Вищий Світ[56]" і "Ейнслі" прийняли їх. Я звикла зупинятися серед абзацу, щоб відповісти на мародерський телефонний дзвінок, або ж зупиняла в повному кар'єрі погоню за невловимою римою, щоб прочитати гранки і поплутати копії.
Субота, 8 грудня, 1901 р.
Останнім часом я була Зайнятою з великої "З".
Пильнувала офісну працю, писала халтуру, робила різдвяні подарунки і т.д. і т.п.
Оте і т.д. — це робота, яку я щиро ненавиджу. Вона змушує мою душу коцюрбитись. Погано, коли коцюрбиться ваша плоть, але коли це вражає душу, то жахливо впливає на ваші нерви. Всім фірмам, які поміщають у нас рекламу, ми забезпечуємо безкоштовні "публікації" на свята, і я мушу відвідати всі магазини, взяти інтерв'ю у власників та викласти інформацію у двох газетних колонках. Щодня від третьої до п'ятої після обіду я вештаюся у діловому кварталі, аж доки мій ніс не робиться фіолетовим від холоду, а мої руки не терпнуть від записування.
Середа, 12 грудня 1901 р.
Цей нездоровий вітер не навіє нічого доброго, а моє неприємне завдання жене мене саму. Одного вечора я пішла брати інтерв'ю до "Бон Марше", кращого в Галіфаксі осідку капелюшництва, і виявила, що власник магазину дуже привітний. Сказав, — він тішиться, що "Ехо" вислало леді і, задля мого заохочення та щоб я не втомлювалася чинити добро, пообіцяв прислати мені один із нових прогулянкових капелюшків, якщо я добре опишу "Бон Марше". Я думала, що це лише жарт, але точнісінько вчора, коли з'явилася моя замітка, прийшов капелюх, до того ж гарний.
Четвер, 20 грудня 1901 р.
Усі нерегулярні роботи, що в цьому офісі йдуть по розряду нерозподілених, передаються авторці цих рядків. Учора трапилася особливо химерна.
Верстальники складали для тижневика оповідання "Королівські заручини", взяте з англійської газети, і, добравшись до середини, загубили екземпляр із оригіналом. Тоді новинний редактор попросив мене піти й дописати "кінець" оповідання. Спершу я не думала, що зможу. Того, що вціліло в оповіданні, було недостатньо, щоб дати мені уявлення про розв'язку. Більше того, моє знання королівських любовних пригод дуже обмежене і я не звикла писати про коронованих осіб у легковажно-грайливому тоні.
Але я взялася за роботу і якось упоралася. Сьогодні оповідання вийшло і наразі ніхто не здогадався, де міститься "шов". Цікаво, що подумає про нього справжній автор, побачивши.
Зазначу, до речі, що більш ніж через десять років потому я знайшла у старій підшивці екземпляр з оригінальним оповіданням і дуже розвеселилася, виявивши, що авторський розвиток сюжету настільки відрізнявся від мого, наскільки це взагалі можливо[57].
Четвер, 27 грудня 1901 р.
Вже й по Різдву. Я трохи його боялася, — думала, що почуватимусь як прибулець у чужому краю. Але, як воно зазвичай буває, очікування не відповідали дійсності. Я приємно провела час, хоча, звичайно, не дуже хвилювалася за свої життя, кінцівки, нерви, що, без сумніву, теж було б добре.
Маю вихідний, вперше, відколи сюди приїхала, і так багато відвідин увесь день, аж здається, що сьогодні неділя. Обідала в Галіфаксі з Б. і провела з нею другу половину дня. Ввечері ми пішли в оперу, щоб подивитися "Маленького священника[58]". Добре, але далеко не так добре, як книга. Не люблю романів, перероблених на п'єсу. Персонажі ніколи не відповідають моєму попередньому уявленню про них. Крім того, я мусила написати критику п'єси і акторів для "Корнікл", а дуже цього не люблю.
Субота, 29 березня 1902 р.
Весь цей тиждень був одним нещасливим пасмом дощу, туману й невралгії. Але я це пережила. Читала гранки, розірвані заголовки, змагалася з верстальниками й обмінювалася жартами з морським редактором. Видала на гора бездоганні рими з корисливою метою здобути мерзенний метал, а ще написала одну справжню поезію — від серця.
Ненавиджу мою заробітчанську писанину. Зате найвище задоволення дає мені можливість написати щось добре, вартісне, втілення мистецтва, перед яким я схиляюся. Новинний редактор щойно дав мені завдання на завтра, неприємну данину для нього. Настає Великдень — і я мушу описати "парад" по Плезант-Стріт, позаду церкви, для понеділкового "Ехо".
Субота, 3 травня 1902 р.[59]
Провела пообід, "обрізаючи" роман для вжитку і користі новинного редактора. Коли він поїхав у відпустку, його заступник почав друкувати в "Ехо" серіал "Під тінню". Замість придбати права на якийсь матеріал у A.P.A.[60], як слід було зробити, він просто купив сенсаційний роман і використовував його. Так тяглося досить довго і насилу дійшло до середини, коли повернувся новинний редактор. Оскільки у своєму тодішньому вигляді роман друкувався б усе літо, мені звелено було взяти його і безжально викинути усе зайве. Згідно з інструкцією, я викинула більшість поцілунків та обіймів, дві третини любовних зізнань і всі описи. У цей спосіб я скоротила роман до приблизно третини його первісної довжини, і все, що я можу сказати з цього приводу, — це: "Господи, змилосердься над душею складальника, який набиратиме цей скалічений текст".
Субота, 31 травня
Сьогодні ввечері я внутрішньо насміялася.